«Часом, коли слухаєш семінари з апологетики, складається враження, що дві основні перешкоди, з якими сьогодні доводиться мати справу при поширенні Доброї Новини спасіння в Ісусі Христі – це постмодернізм і, так звані, «нові атеїсти». Причому, найчастіше, схоже, що ні спікер, ні слухачі не розуміють повною мірою, що саме мається на увазі під цими ярликами. Давайте ж спробуємо внести ясність.
Внутрішньо суперечлива назва «постмодерн» (буквально – «що йде після сучасності») має на увазі, що йому передував якийсь період модерну («сучасності»), нині, як іронічно це б не звучало, залишився в минулому. Хоча властиві філософії модернізму ідеї існували з часів античності, виникнення цього поняття пов’язують з епохою Відродження, причому – в обох її проявах: як з Просвітництвом, так і з Реформацією.
Глашатаї модернізму проголосили розум найвищим критерієм стосовно філософських цінностей істини, добра і краси. Відповідно до старого принципу «ми самі собі боги і самі вирішуємо, що добре, а що погано» (див. Буття 3: 5), роль верховного судді була віддана ілюзорній ідеї якогось колективного людського розуму. Його завданням було аналізувати дані про навколишній нас матеріальний світ, одержувані виключно за допомогою п’яти органів почуттів. Все, що пов’язано з категоріями надприродного, було оголошено нерозумним. Віра стала піддаватися цілеспрямованим і досить агресивним нападкам.
У відповідь реакцією на ці нападки стало розвиток нині традиційного підходу до апологетики, як виключно раціональної сфери діяльності. Логічні доводи (безумовно, відіграють важливу роль в благовісті) стали прийматися за благовістя. Метод поступово став підміняти завдання, а засіб досягнення мети – саму мету.
Однак за двісті років модерну колективний раціоналістичний підхід до пізнання світу так і не дозволив досягти ні когнітивного, ні морального, ні естетичного консенсусу. Замість цього він породив плюралізм – безліч розрізнених і, найчастіше, взаємно суперечливих думок. І, як нерідко буває, об’єктом розчарування модерністів стали не помилкові основоположні передумови, а сама ідея консенсусу. У відповідно до того ж принципу «ми самі собі боги», всі висловлювані думки були оголошені рівноцінними. Вищою ж цінністю стосовно їхнього різноманіття проголошувалася толерантність (неминуче при цьому нетолерантність стосовно нетолерантності). Це, власне, і стало основою ідеології постмодерну.
Читайте також:
Втім, новий підхід виявився куди менш життєздатним в порівнянні зі своїм попередником, модернізмом. Вже на зорі постмодернізму його кінець був, можна сказати, пророчо передбачений Квентіном Тарантіно – в особі Вінсента, головного героя культового блокбастера «Кримінальне чтиво», постмодерн розстріляний верхом на унітазі з власної ж зброї (в той час, як напарник Вінса Джулс, розпізнавши «дотик надприродного», починав нове життя). Відкидаючи існування об’єктивної істини, постмодернізм тим самим спростовував і свою власну істинність.
Якщо умовними віхами, що відзначають початок і кінець епохи модерну можна вважати 1789 (Французька революція) і 1989 (падіння Берлінської стіни) роки, то для постмодернізму трубним гласом став рік 2001-й, коли моральний релятивізм виявився похований в Нью-Йорку разом з трьома тисячами жертв терористичної атаки під руїнами веж-близнюків Всесвітнього торгового центру.
Вперше з часів Нюрнберзького процесу і суду над Ейхманом знову стало очевидно існування якщо не абсолютного, то, крайньою мірою, радикального зла. Але саме в цей час, не помічаючи, що поїзд постмодернізму вже йде, на платформі людських ідей з’явилися «нові атеїсти».
Втім, «немає нічого нового під сонцем» (Еклезіяста 1: 9). Концептуальні положення «нового атеїзму» були висловлені ще Лукрецієм в I столітті до н. е. Відчуття ж новизни цій обгортці старого вчення надавав синкретичний підхід до культури ведення діалогу з опонентами. Агресивно нетолерантне ставлення до переконань своїх віруючих співрозмовників, що проявляється в кращих традиціях модернізму, «нові атеїсти» присмачили постмодерністською стратегією, яка гарантує невразливість власних ідей для об’єктивної критики. У підсумку, «нові атеїсти» виступають одночасно як модерністи при атаках на віру, і як постмодерністи – при захисті власних позицій.
Досягти цього вдалося витонченим трюком: поняттю «атеїзм» було дано нове визначення: атеїзм – це недостатність віри в Бога. І якщо твердженням «старих атеїстів», що Бога немає, можна було протиставити цілий спектр свідчень на підтримку того, що Бог існує [1], то що протиставиш недостатності чиєїсь віри? Не станеш же заперечувати: «Ні, віри у тебе досить». В результаті традиційні заперечення апологетів християнства виявляються безглузді. За двісті років модерну ми набили руку в умінні вести дебати на раціонально-логічному рівні і, не помічаючи каверзи, з полемічним запалом кидаємося в дискусію, після чого дивуємося нікчемності результату. Просто вихідна теза «нового атеїзму» ірраціональна за самою своєю суттю.
Популярність ідей «нових атеїстів» пояснюється не стільки силою їхніх аргументів, скільки попитом на їхню проповідь у прихильно налаштованих слухачів. Їхні шанувальники підсвідомо відчувають, що потяг постмодерну пішов, і тому відчувають загострення ностальгії по «старому доброму» атеїзму епохи модерну. Їм дає надію ілюзія підтвердження власних атеїстичних переконань. Не останню, втім, роль грає і особиста харизма ідеологічних лідерів руху (яка скромно величає себе «вершники не апокаліпсиса») – будь то почуття гумору Крістофера Хітченса або віртуозне володіння полемічними навичками Річарда Докінза [2].
Ностальгія за модернізмом пояснює також і особливу популярність Докінза в порівнянні з іншими «вершниками». Адже в спробах спростувати існування Бога «нові атеїсти» постійно посилаються на науковий метод. А Докінз все-таки – натураліст, вчений-біолог (докторський ступінь британський вчений отримав за 16-сторінкове дослідження про те, що курчата, які виходять з темряви вважають за краще клювати об’ємні півсфери, а не плоскі кола [3]).
Втім, сама мета «нового атеїзму» спростувати існування Бога за допомогою наукового методу логічно неспроможна і філософськи ущербна, оскільки науковий метод вже сам по собі є породженням саме теїстичного світогляду [4]. Природничі науки засновані на метафізичних передумовах, які чинять спротив наукової перевірки. Спростовувати існування Творця, вивчаючи творіння, не більше обґрунтовано, ніж доводити неіснування Білла Гейтса тим, що не виявили його, розбираючи комп’ютер. А трансцендентні поняття істини, блага, краси, любові та ін. і зовсім – поза сферою наукового дослідження.
Але кого цікавлять подібні дрібниці? Докінз оголошує релігію важкою хворобою сучасного суспільства (незрозуміло – чому саме сучасного?), не особливо вдаючись у суть теїстичного світогляду. Що ж, як сказав один з особливо «тяжкохворих» Блез Паскаль (чий внесок і в науку, і в філософію набагато вагоміший, ніж у всіх пророків «нового атеїзму» разом узятих): «Нехай вони, принаймні, вивчать релігію, на яку вони нападають, перш ніж атакувати її».
Осиковим кілком, забитим в могилу «нового атеїзму» стала заява, яку зробив у 2004 р. Ентоні Флю – видатний філософ-раціоналіст і, в той час, найбільш визнаний теоретик сучасного атеїзму. Аналізуючи як філософські аргументи, так і дані природознавства (зокрема – складність структури молекули ДНК), Флю прийшов до висновку, що єдиним логічним поясненням існування всесвіту, а також його властивостей можна пояснити лише наявністю зовнішнього стосовно нього Вищого розуму. В результаті Флю публічно вибачився перед всіма, кого його атеїстичні ідеї коли-небудь вводили в оману. У своїй останній книзі «Бог є» він визнає, що «вчення Ісуса і апостола Павла» найкращим чином узгоджується з передумовами теїзму. Там же він вказує на цілий ряд систематичних помилок в книгах Докінза [5].
Пройде зовсім небагато часу, і про «новий атеїзм» згадувати будуть не більше, ніж про «Семінар Ісуса», який приводив в трепет апологетів християнства десятиліттям раніше. Адептам же «нового атеїзму» залишається лише вдавати, що нічого не сталося. Не акцентуючи уваги на те, що їхній потяг давно пішов, вони продовжували шукати популярність серед слухачів і читачів, про яких сказано: «Буде час, коли здорової науки не будуть триматись, але за своїми пожадливостями виберуть собі вчителів, які лестили б їхні вуха» (2 Тимофія 4: 3). Воістину, «немає нічого нового під сонцем». Головна перешкода на шляху благовістя все та сама. Це уражена гріхом воля людини.
Що ж до наших слухачів, то слід визнати: сучасному світу за частиною плюралізму думок і вірувань ще дуже і дуже далеко до тих умов, в яких починала поширюватися Добра Новина дві тисячі років тому. Так що проблема не стільки в них, скільки в нашій прихильності до суто раціональної аргументації, як основі апологетики. Як би не важливою була роль логічних доказів при благовісті, вона має лише допоміжне значення – зруйнування твердинь неправдивого розуму.
На виключно раціональному рівні ніхто не визнавав Ісуса Сином Божим настільки швидко і беззастережно, як біси. Вони «вірують і тремтять» без тіні сумніву (Якова 2:19). Рятівна ж віра не вичерпується одним лише визнанням істини. Адже Ісус – не тільки Істина. Він також і Шлях, і Життя. І мав рацію Блаженний Августин, кажучи, що нами керує не те, що ми знаємо, а те, що любимо. У серця, як зауважив все той же Паскаль, – свої резони.
Розчарування модернізму і непорозуміння постмодерну змушують людей шукати більш надійну опору, ніж розум (колективний чи, індивідуальний). Як і в минулі часи, багато хто тепер покладаються суто на інтуїцію. І тут нашим союзником стає закладена Богом в людині інтуїтивна здатність відрізняти погане від доброго, звана совістю. Так, в занепалому світі й вона вражена гріхом. Совість може бути опоганеною (1 Коринтян 8: 7, Титу 1:15) і навіть спаленою (1 Тимофія 4: 2). Але, як казав апостол, «коли погани, що не мають Закону, з природи чинять законне, вони, не мавши Закону, самі собі закон: вони показують, що виявляють діло Закону, написане в серцях своїх, як свідчить їм сумління та їхні думки , то осуджують, то виправдують одна одну» (Римлян 2: 14,15).
Недостатньо (а іноді – і зайве) завалювати співрозмовника шквалом чарівних аргументів. Куди важливіше допомогти йому відчути саме «дотик надприродного». І в цьому плані поезія, проза, музика, живопис часом чіпають серце куди сильніше сухих міркувань. Нам вкрай необхідно відроджувати забуте сьогодні мистецтво повчальних історій, аналогій, алегорій, притч. У риторичному арсеналі Ісуса й апостолів їх не бракувало!
Зрештою, добра іронія може служити більш надійним нашим союзником, ніж гордовита самовпевненість сперечальника. Адже «хто думає, що він знає що-небудь, той нічого не знає ще так, як знати повинно» (1 Коринтян 8: 1,2), і тому апостол закликає: «Не думайте про себе більше, ніж належить думати, але думайте скромно, у міру віри, як кожному Бог наділив» (Римлян 12: 3). Почуття гумору – ще один Божий дар людині, який вказує на втрачений нами рай. Десь в глибині свідомості у нас залишається уявлення про те, як все повинно бути. Саме невідповідність того, що є тому, як повинно бути, і породжує відчуття комічного.
Таємне розуміння того, що за спостережуваним нами матеріальним світом стоїть щось велике, було притаманне людині куди раніше появи терміна «метамодерн». Саме це «дотик надприродного» ми відчуваємо в шедеврах геніальних творців, незалежно від їхніх переконань. У пронизаних неземним світлом полотнах Рембрандта і в подрібненому на частини світі Пікассо. В концертах Гайдна, які виділяють спокій і симфоніях Шостаковича, які не відають спокою. У сатирах Езопа або Апулея і в «Похвалі глупоті» Еразма, в п’єсах Мольєра і пісеньках Беранже, у фантастиці комуністів Стругацких і гуманіста Воннегута, в епічних фантазіях Льюїса і Толкієна (продовжите перелік самі). Все геніальне трансцендентне за самою своєю суттю, варто лише навчитися відокремлювати зерна від полови.
Зводячи свою місію до одних лише аргументів і контраргументів, ми займаємося апологетикою в найвужчому значенні слова – виступаємо в ролі адвокатів. Але Господь захисників не потребує. Він доручив нам зовсім іншу роль, заповідаючи: «Будете мені свідками» (Дії 1: 8). І Сам же показав в цьому приклад: «Істинно, істинно кажу тобі: ми говоримо про те, що знаємо, а свідчимо про те, що бачили» (Від Івана 3:11). Так що, перефразовуючи св. Франциска, варто засвоїти принцип: свідчіть про Христа постійно і, якщо потрібно, використовуйте аргументи. І тоді, який суперновий вигляд не приймала б стара брехня атеїзму, ніщо не зможе похитнути надійність підстави нашої віри.
Джерела:
1. Огляд свідчень на користь існування Бога див.:
рус. – https://equalibra.org/ru/book/est-li-bog/
укр. – https://equalibra.org/ru/book/chi-isnuye-bog/
2. Полемічними вивертами називаються неформальні логічні помилки, навмисно допущені під час дискусії, щоб створити видимість обґрунтованості власних аргументів або неспроможності аргументів, які висуває опонент. Більш-менш докладну класифікацію таких помилок і їхній опис можна знайти тут: https://scienceandapologetics.com/logical-fallacies.html.
3. The ontogeny of a pecking preference in domestic chicks. – Zeitschrift fur Tierpsychologie, 1967.
4. Про богословських передумови наукового методу див.:
рус. – https://equalibra.org/ru/book/bibleyskie-osnovaniya-nauki/
укр. – https://equalibra.org/…/bibliya-i-nauka-osnovi…/
5. Докладний аналіз неспроможності наукових доказів Докинза см. Книзі Джонатан Сарфати, «Найбільша містифікація» (https://equalibra.org/ru/book/velichaishaya-mistifikatsiya/), а філософських – Alister McGrath, «The Dawkins Delusion? Atheist Fundamentalism and the Denial of the Divine».
Не знаю хто цьому бовдуру видав документи про освіту. Типова релігійна пропаганда обмеженої істоти з рабським менталітетом і необгрунтованою самозакоханістю.
Цей коментар написала високоінтелектуальна, вискоосвіччена “людина”, яка змогла розібратися в глобальних питаннях, проте ніяк не може навчитися поваги, інтелегентної аргументації.