Варто замислитисьКонкурс

Ніколи не можна жертвувати чеснотами заради вигоди, або чому р….я завжди воює

Навіщо росії губити стільки сил, людей, залишків репутації і грошей на цю війну… Крім аморальності та божевілля, звісно, мають бути досить логічні, хоч і нелюдські, причини.

Річ у якомусь факторі. Думаю, завжди, в будь-якій жахливій ситуації, є один вирішальний фактор, нехтування або зневаження яким призводить до трагедії. І докопатися до цього фактора цілком реально, якщо копатися. Такий собі індуктивний метод, з деякими метаморфозами − рухатися від зворотнього, від того, що ми маємо зараз і шукати логічні причини того, що відбулося. Не говоримо про мораль, залишаємо емоції десь збоку і чисто крізь призму раціоналізму дивимось на все, що маємо по факту. Решту накинемо потім. Спочатку треба зрозуміти «як мислить злочинець».

Отже, зараз дуже багато зусиль спрямованих на війну в Україні з російської сторони. Багато втрат різного роду та жертв. Нащо?

Не секрет і багато вже про це говорили, що росії не потрібні ні люди, ні історичний контекст про який вона заявляє. Їй потрібні корисності. Буквально − багатство нашої землі.

Гаразд, продовжуємо логічну думку. Треба наші корисні копалини і газ, треба руди і ще що там в нас є, якщо чесно, не думаю, що хтось знає достовірно, що саме їм треба.

Питання в іншому, − навіщо? Все таки, хоч вони і кати (після всього втрималась від емоцій неможливо), вони люди, значить в їхніх головах є причини. Коли будь-яка людина, наголошу, фактично будь-яка, свідомо йде на злочин, порушення закону, жахливість проти іншої людини, вона має мати в своїй голові чітку причину. Коли йдеться про війну, яка планується, організовується, обговорюється потрібно мати до …ігіща причин. Хоча б тому, що війна це справа рук не однієї людини.

Отже, припустимо, що причини − це багатства природи України, щоб використати собі на користь і на збагачення. Ніби логічно, але звучить не повно, якось сиро.

Звідси логічне питання − а в них що немає тих копалин і багатств? В них їх немає зовсім? Без них вони загинуть?

Відповіді очевидні − звісно, є в них достатньо, принаймні на папері і словах; та, ніби, мало б вистачати; не можуть вони загинути без наших багатств (і суто теоретично, якби це був, от кров з носу, критичний для виживання ресурс, ми ж не живемо в еру австралопітерів, − ось їжа, треба відібрати силою і гепнути сусіда  каменем по голові. Хіба що, ми живемо з деяким сусіднім нарідом в різних часових ерах і маємо різні стадії розвитку).

Але, можливо, свої багатства вони знищили, пропили, продали і ще хтозна скільки різних про… Вони − це, звісно, не весь багатомільйонний народ, а дрібка олігархів-буржуїв. Народ міг би вижити і без цих ресурсів, тим паче такою дорогою ціною. Отже, чому тоді той народ платить таку ціну? Бо готові коритися олігархам, байдуже яким… Чому? Бо їм розказали хороші історії про них хороших і ворогів поганих… Чому за це воювати? за придуману історію? за вигідний ракурс і побрехеньки? Чому воюють?

Якщо слідувати логіці, воюють, бо і самі звикли жити побрехеньками. Кожен, десь, в якийсь момент часу, відмовився від честі і гідності на користь вигоді і багатству, навіть мізерним і примарним.

Для прикладу, Іванов погодився закрити очі, коли хтось пролізе вночі на завод і підмінить деталі на менш якісні, а він отримає зайву копійчину в сім’ю. Як не він, то хтось інший так зробить. А гроші треба, дитина мала.

Петров пустить безбілетника у вагон, що перевезе не таку уже й велику сумку з тими деталями на «чорний продаж». Треба ж щось їсти, на одній зарплаті не виживеш. Жданов купить детальку нишком на ринку, не страшно, йому ж треба своє маленьке підприємство піднімати. А по-іншому не можна. Всі так. Якщо будеш чесним − пропадеш, а так − господар. Сидоров поставить партію труб, з бракованими деталями на будівництво. Звісно, що він помітить різницю, але його попросять тихенько помовчати. Діти вдома, кредит на іномарку, яка не по кишені, щоб їздити серед трущоб, де навіть доріг немає нормальних, але ж як не він, то хтось інший.

На будівництві приймуть браковані деталі − і знову хтось помітить, може навіть і не один. Та, якщо знайдеться той чи та, що знатиме ціну честі, то швидко причмирять, свої ж − там пришугнуть розправою, трохи поб’ють, трохи долучать мафіозі, трохи приплатять, трохи налякають рідних.
І побудують таки шикарну будівлю. Власник, не знатиме про підроблені деталі, робитиме вигляд. Зате, він прекрасно знатиме де, кому і скільки заплатив чи пригрозив, щоб ця висотка з’явилася у парковій зоні. І на всі «легкі» нотки протестів шалено обурюватиметься. Він, же ж, місяць тому пожертвував на онкоцентр. Минулого року збудував дитячий майданчик. Що вам люди ще треба? Тут і так дерева були старі, а житло треба, он люди не мають де жити. І схема знайома −  когось налякали, когось купили, когось дискредитувати, тим самим зробивши незагрозливим.

Висотка − готова. Гроші вкладені. Власник заробив мільйони, бо ж він задля цього так тяжко працював і долав так багато перешкод − то «зелені» бунтували; то ґрунт виявився не надто стійким, треба було переконувати геологів, що це не завада; то поруч історична пам’ятка; то світло заступає десяткам квартир сусіднього будинку. А ще, виявилось, долар зріс і треба не втрачати − криза-кризою, але зменшує кількість робітників, а тим, хто лишився зменшує плату.

І стільки сил потрачено бідолахою, що коли все завершено, власник відчуває себе героєм. Він боровся так багато і зміг перемогти. Від його честі майже нічого не залишилося, усе істинне замінилося сурогатами, що працювали на одне правило: заробити і не втратити гроші. Але він все подолав, все пережив, всіх переміг. Молодець.

І ось будинок, пожильці та квартири є. І стається аварія. Обвалюється балкон. Починається якась імітація розслідування − до поважного у поважних колах чоловіка приходять і пояснюють, що і як треба розслідувати. Він починає вирішувати ситуацію, іде до свого боржника − начальника, байдуже чого − поліції, комунальників… байдуже − і нагадує як минулого року поміг йому з його проблемкою, або тикає пальцем в болючу рану його проступків – і все ок. Всі все знають. Всі все вирішили. Лише з честю ніхто не залишився, принаймні, повноцінно.

Ця вервечка «від і до» − лише одиношенький приклад − далеко не придуманий, та біда не в одній такій людині і не в сотні таких − біда, коли такий весь нарід. Коли кожен і кожна щодня, щотижня, щомісяця викручуються і звиваються, щоб виправити якоїсь свій проступок, щоб не втратити вигоду. Усе що завгодно, аби не відповісти за.., не пожати плоди, не усвідомити, не спокутати.

Отак, сплетена павутина. Кожен, десь, у чомусь. Кожен з кожним − коли не визнав, поступив безчесно, негідно, низько, незаконно. Коли не виправив, не визнав, не ліквідував наслідків і не пережив усвідомлення вини.

В такому суспільстві − отакий і президент. Отакий і кожен та кожна, або переважаюча більшість. Той, хто противиться − або викидається за борт системи, або ліквідується в прямому чи переносному значенні.

Усі, усім і з усіма.

Отакий президент каже отакому суспільству, що треба воювати. Нападати першим на країну в рази меншу за розмірами, без ядерної зброї, без амбіцій чи натяків на завоювання, без потреби і елементарної можливості. Треба нападати першими, − щоб не напали на нас.

І таке суспільство, кругової поруки та негідності, сидить та киває головами. Розуміє, що історія не ліпиться до купи. Розуміє, що багато людей, з набагато меншими статками загинуть через ігри багатих та їх бажання зберегти свій спосіб життя, приховати проколи та примножити капітал.

Усі прекрасно розуміють, що все сказане дурниця і причин, реальних причин, війни немає. Є ненажерливість, хворі амбіції і бажання влади: втримати свій спосіб жирування за рахунок чужого животіння. І цього виявляється досить.

Доказом, що так і має бути стає якась дивна, і таємна для більшості, інформація про кризу, яку важко буде усунути або приховати без війни. А все тому, що впливові та сильні цього наріду так покривали і прикривали один одного, що накрали і відмили, злили і привласнили значно більше ресурсів, ніж хтось міг би собі уявити. І тепер, віддавати назад вони нічого не будуть, бо не можуть − негоже ж − так багато працювали. Зменшувати апетити також не для них. Стільки сил і проблем пішло, стільки довелося подолати і пережити, щоб вони мали те, що мають зараз. І вони не готові на менше, ніж на постійний ріст своїх статків.

Нехай гинуть пажі. Така їхня роль. Їх життя і так мілке в океані великих і могутніх.

Отак, почалася війна. І всі громадяни недокраїни, чи то недогромадяни країни, розуміють увесь трагізм ситуації, увесь позор і жах. Але доки вони його не визнають, він їх ніколи не дістане − так цей нарід вважає. Тому не можуть. «Назвався грибом − лізь у кошик» та і «коней на переправі не міняють».

Скільки не говори, а свого гріха, і ролі свого злочину, блюзнірства та низькості ніхто в цій ганебній країні не визнає. Для них вибір незмінний − віддаємо честь та гідність на вівтар вигоди. За цей вибір вони готові загинути і фізично, і духовно, за цей вибір вони готові знищити всіх і вся, навіть свою кров. Тому, за цей вибір вони і загинуть, знищать самі себе. Жаль, що попутно знищать усіх, хто буде поруч або на шляху − жорстокий шлях божевільних кирисливів, ідіотів, сповнених манії величі, вульколобих лицемірів, котрих роками толерувати і приймали як норму. От і наслідок. Несуться в тартарари самі, та ще і усіх, хто поруч затягують з собою.

Читайте також:

Ось чому ніколи нікому не можна жертвувати святим заради земного. Віддати, пожертвувати честю в будь-якій, навіть дрібній ситуації, завжди означає відкрити під своїми ногами двері в пекло. І з кожним днем, доки не виправиш ситуацію, доведеться тратити життя, зусилля і ресурси на те, щоб дістати достатньо «води і термоматеріалів» (читайте брехні, підлості, порушення законів моралі та просто законів), щоб вогонь не спопелив ступні. Деякий час це працюватиме. Буде рівноцінний баланс. Але час від часу − то проступить димок, то запашок, то несподівано спалахне і доведеться докладати більше зусиль, віддавати ще більше честі, щоб приховати ворота пекла під своїми ногами. Деякий час все вдаватиметься, але за все є ціна − пекло підступне − щоразу, коли просто маскувати, двері збільшуватимуться, а вогонь буде все ближче і «води та вогнетривких матеріалів» щодень буде більше потрібно.

Диявол вміє грати в ігри. Людині ніколи не виграти. Лише честю і гідністю. Але їх уже продано. За золоті монети.

Автор: Світлана Кучпилюк 

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Редакція

Слово про Слово – інформаційний християнський ресурс. Публікуємо щоденні новини, коментарі, аналітику, що висвітлюють релігійну тематику в Україні та світі. Публікуємо статті різних жанрів, авторські блоги, оповідання, поезію, притчі.

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button