Для життя

Ініціація в сучасному світі

З давніх-давен повноправним членом суспільства (племені, полісу або держави) міг стати лише той, хто «отримав атестат зрілості» – хто став відповідати вольовим, моральним чи ідейними вимогами. Еволюційно вирости до такого рівня неможливо, і суспільство змушувало молоду людину зробити ривок: пройти обряд ініціації, або посвячення.
Коли діти вступають у підлітковий вік, ми очікуємо від них дорослих вчинків. Ми хочемо, щоб вони вчилися брати відповідальність за своє навчання, за відносини, за своє дозвілля. Але ми також відчуваємо, що як батьки вже не в змозі ефективно впливати на них. Наших ресурсів для цього не вистачає: діти не хочуть до нас прислухатися, але й відповідати за свої рішення вони теж не готові.
Віддаючи дитину в школу, ми підсвідомо перекладаємо частину відповідальності за її виховання на суспільство. І для цього є об’єктивні підстави: соціум зацікавлений в своєму майбутньому, і забезпечення наступності поколінь – одна з його функцій.
З давніх-давен повноправним членом суспільства (племені, полісу або держави) міг стати лише той, хто «отримав атестат зрілості» – хто став відповідати вольовим, моральним чи ідейними вимогами. Еволюційно вирости до такого рівня неможливо, і суспільство змушувало молоду людину зробити ривок: пройти обряд ініціації, або посвячення.
Мета цього обряду – за допомогою різних ритуалів «розрубати» материнський зв’язок молодої людини з дитинством, безтурботністю і безвідповідальністю, провести його через випробування і на завершення наділити новим статусом дорослої людини.

Соціальна потреба в ініціації була актуальна упродовж багатьох епох. Здавалося б, це справедливо і в сучасному суспільстві. Але воно саме трансформувалося настільки сильно, що, схоже, ініціація нового покоління йому вже не потрібна. Точніше, ми не знаходимо її в колишніх формах. Проте як і раніше важлива спадкоємність поколінь. Однак давайте розберемося: коли ми говоримо «суспільство», що саме ми маємо на увазі?
До цього широкого поняття можна віднести структури влади і управління (держава), безумовно, культуру в сенсі самобутності соціального буття, яке історично склалася.
Суспільство – система соціальних інститутів зі складною взаємною комунікацією. Нарешті, суспільство – це світогляд, в якому відображені досягнення науки і гуманітарні кризи, філософські пошуки і реалії повсякденного життя.
Якому саме суспільному інституту сьогодні потрібна ініціація? Чи може вона задаватися тільки штучно, або її необхідність закладена всередині людини, і ініціація розгортається за своєю «вбудованою» програмою?
Питання, як ми бачимо, непрості і вимагають більш глибокого і детального розгляду. Спочатку розберемося в генетиці ініціації, скориставшись методом першої згадки.
Її ідея йде корінням в самий початок Книги Буття. Створивши сім’ю, Творець вказує на те, що кожне наступне покоління буде міняти свій соціальний статус, відділяючись від батьків.
Є ще одна примітна грань, про яку, зокрема, пише Єфрем Сірін: дерево пізнання добра і зла саме є символом ініціації. Якби Адам і Єва смиренно витримали певний Богом термін, вони отримали б від Нього дозвіл скуштувати плоди цього дерева. Тоді б вони дізналися, що таке біль, не будучи вражені стражданням, відкрили б смерть, не будучи нею полонені.

Прабатько порушив «закон переходу» і скуштував хворобу і смерть, втративши при цьому те головне, заради чого Бог задумував ініціацію. Задум Божий залишився, але був спотворений гріхом.
На думку дослідників, під час ініціації юнак переживає три зустрічі: зі священним, зі смертю і з сексуальністю. З усім цим він зустрічається вперше.
Можна припустити, що у призначений Богом час Адам зміг би спробувати свої плоди й цього дерева. Тоді б його очі відкрилися, і він побачив би весь створений духовний і фізичний світ, і Бог, який був для нього Творцем, відкрився б йому як Творець всесвіту, Якому співають «свят, свят, свят Господь Саваот».
Людина пізнала б і небуття. Не те безневинне ніщо, з чого Словом Божим було вироблено все, а небуття смерті: гординю, відлучених від Джерела життя. Те, що Уолтер Келбер називає «зустріч з сексуальним», по суті було б новою гранню єднання в любові.
В Біблії вперше згадується про те, що Адам пізнав Єву після вигнання їх з раю, тобто після того, як відкрилися їхні очі. Можливо, таємниця зрілих відносин між чоловіком і жінкою теж була пов’язана з цим рубіконом дорослішання.
У суспільстві «після Адама» у цих «трьох зустрічах» зник божественний вимір. Вони стали профанними. Священним для суспільства стала його історія, оповита міфами, причетність до неї здійснюється за допомогою архетипних ритуалів. На зустріч зі смертю стали дивитися крізь космічну онтологію вмирання і воскресіння: щоб з’явилося щось нове, старе має померти.
Смерть – вододіл між минулим і майбутнім. Вступити в сексуальні відносини і створити сім’ю здатний тільки той, хто володіє громадським дозволом на це. Суспільство має визнати юнака гідним продовжити рід.
Для будь-якого соціуму важлива впевненість у власному майбутньому. Гарантом цієї впевненості виступає нове покоління, що володіє здатністю брати відповідальність за конструктивні зміни, за збереження соціальної стабільності, за зростання соціального благополуччя. Ця здатність сама по собі не притаманна людській природі.

  • По-перше, тому що підлітки отримують у спадок лише досвід дитячої інфантильності.
  • По-друге, тому що підліткове бажання самостійності продиктовано пошуком власної індивідуальності, йому чуже поняття соціальної відповідальності. Тому потрібен спеціальний ритуал переходу, покликаний розірвати пуповинний зв’язок підлітка з дитячим способом життя (часто уособлене з жіночим началом) і присвятити його в доросле життя. Такий ритуал архетипний і в різних культурах проявляється в трьох стабільних послідовних етапах: в підготовчому, коли неофіту детально роз’яснюють всі елементи ритуалу і їх містичне значення, в етапі ритуальної смерті (неофіт проходить випробування, пов’язані з фізичними стражданнями) і в посвяченому (доросле суспільство приймає його в свої ряди, вручає атрибути посвячення і т. д.).

Ініціація покликана зберігати в поколіннях фундаментальні цінності часу. Залежно від епохи ці цінності будуть різними: в патріархальному суспільстві це відтворення традиції, в індустріальному – зростання добробуту і позитивна соціальна міграція, в інформаційному – свобода вибору життєвого шляху, культурна еклектика на базі економічної глобалізації.
Оскільки ініціація – штучно заданий в культурі процес, його може здійснювати тільки той, що має достатню владу. Така влада є у сакралізованій традиції. Вона є у тотальній ідеології. Вона є у держави, тут ініціація здійснюється у формі тієї чи іншої присяги.
А що володіє подібною владою в сучасному суспільстві? Звичайно, держава. Але її питома частка в суспільній свідомості невелика, а авторитетність ще менша. Єдиної ідеології немає. Частково тому, що, за словами відомого методолога П. Г. Щедровицького, в освіті, на якій і лежить відповідальність за формування нового покоління, спостерігається онтологічний вакуум. Колишні концепції вже не задають світоглядної цілісності. А зі зникненням ідеології відбувається деміфологізація її інститутів.
Саме суспільство перестало бути цілісним і розпалося на безліч автономних субкультурних утворень, які слабо залежать одна від одної. Можна навіть сказати, зараз епоха субкультур. Молоді люди на етапі становлення особистості відчувають потребу ідентифікувати себе з будь-якою соціальною групою, стати частиною її субкультури. Тут ініціація виконує роль пропуску всередину цієї групи.
Водночас постіндустріальне суспільство успадкувало від колишньої епохи прагматизм і орієнтацію на технічний прогрес, який увійшов в стадію інформаційної тотальності. Ці фактори визначають менталітет і впливають на світоглядні установки. Тому одне з імпліцитних очікувань суспільства від підростаючого покоління – лояльність до цих тенденцій.
Інші тренди сучасності – збереження екологічного балансу, подолання бідності та соціальне вирівнювання, зміцнення мирних культурних і економічних взаємодій – не вимагають ініціації. Від людини очікується скоріше функція, а формування особистісної або громадянської позиції відбувається іншими шляхами.
Підіб’ємо підсумок: у сучасного суспільства (цілком або його частини) немає образу майбутнього, який має втілити наступне покоління, немає ідеї чи ідеології, що захоплюється цим майбутнім. Немає і священного минулого, яке необхідно зберегти у що б то не стало, – воно деміфологізоване.
Суспільство стало подібне до мозаїки з різних ідейних, культурних, соціальних, національних або професійних груп. Кожна має свою субкультурою. Ці групи не є закритими для моніторингу, але приєднання до них часто вимагає подібності ініціації.
З іншого боку, ініціація продовжує залишатися необхідною умовою формування особистості молодої людини. Вододіл з дитинством проходить там, де вона цілком починає нести відповідальність за наслідки свого вибору.
Ініціація перестала бути соціально необхідною. Цим пояснюється «старіння інфантильності» – збільшення віку, в якому проявляються негативні підліткові та юнацькі характеристики: відсутність відповідальності, неврівноваженість, нездатність себе дисциплінувати і т. Д.
З точки зору сучасної молоді церква (церковна спільнота) – це теж субкультура. Церковну молодь неможливо розглядати ізольовано від сучасного суспільства: вона індиферентна або навіть протестна до масової культури і дуже вибіркова до субкультури.
Критично досліджуються авторитетність її носіїв, цілісність і харизматичність її ідеї, відповідність проголошених цінностей їх реальним втіленням, атмосфера єднання людей «внутрішнього кола». Якщо церковна субкультура витримує це випробування, для молоді зростає її цінність і потреба стати її частиною.
Водне хрещення і право приймати причастя крім духовних смислів сприймається молодими людьми ще і як прийом всередину субкультурного кола, надання їм довіри і перспектива зростання. А вимоги, що пред’являються церковною спільнотою, сприймаються як значущі.

Автор: Всеволод Погасій

Джерело: Решение

[sc name=”futerblock” ]
Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Анатолій Якобчук

Засновник і редактор Всеукраїнської християнської газети «Слово про Слово». Одружений, разом з дружиною Оленою виховує 3 дітей. Член Асоціації журналістів, видавців і мовників, "Новомедіа".

Схожі статті

Одне повідомлення

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Дивіться також
Close
Back to top button