Ескапізм (від англійського escape − тікати, вириватися, позбавлятися) – дуже поширена форма культурологічного богослов’я. Прибічники цього погляду вважають поняття «культура» еквівалентом поняття «світ» у значенні безбожної частини людства, що приречена на смерть. У їхньому розумінні саме до сфери культури належить апостольська заповідь: «Не любіть світу, ні того, що у світі: хто любить світ, у тому немає любові Отцівської» (1 Івана 2:15). Культурне у разі протиставляється божественному.
Як рятівний засіб пропонується втеча від культури, ухиляння від неї. Але цей підхід має дві проблеми.
По-перше, нелюбов до світу зовсім не означає віддалення від нього, навіть якщо під світом розуміти культуру. Інакше як ми могли б виконувати Велике доручення робити всі народи учнями Христовими (Матвій 28:19)? Сам Господь у Своїй первосвященницькій молитві закликає Отця: «Не благаю, щоб Ти їх узяв зі світу, але щоб зберіг їх від зла» (Іван 17:15).
По-друге, втекти від культури неможливо у принципі. Вона є частиною нашої сутності. Тому практично ескапісти просто формують іншу, альтернативну культуру. Причому – замкнуту та нездатну до розвитку.
Типовим прикладом такої альтернативної культури можуть бути північноамериканські аміші, які багато в чому зберігають уклад менонітських громад кінця XVII – початку XVIII століття. Консервативні аміші носять характерний на той час одяг, слідують розпорядженням укладу життя в сім’ї, який тоді ж склався, на роботі, в церкві, при навчанні дітей. Вони використовують виключно гужовий транспорт і щоб не бути пов’язаними зі світом проводами, не користуються у своїх будинках електрикою або телефонним зв’язком (втім, з появою мобільних телефонів останню богословську проблему юне покоління амішів успішно долає). Багато ознак культури XVII століття зберігають православні старообрядці. З низки зовнішніх та внутрішніх причин євангельські християни Радянського Союзу, по суті, сформували власну закриту культуру.
Якось, невдовзі після розвалу СРСР двоє випускників християнського коледжу вирушили на місію благовістя у пострадянському суспільстві. Для більш ефективного занурення у культурне середовище та з метою безпеки їх поселили у домі благочестивих християн старшого віку. На початковому етапі завданням гостей було адаптуватися до культури, вивчати мову, будувати дружні стосунки з національною молоддю.
Якось, гуляючи містом з новими місцевими друзями, вони побачили велику купольну будівлю незвичайної архітектури. «Що це?», – поцікавилися прибульці. «Це – цирк», – була відповідь. Іноземці були дуже здивовані. Вони ніколи не бачили стаціонарних цирків. У їхній культурі цирк завжди – мандрівне шоу. Вся компанія одразу одностайно вирішила подивитися виставу, яка саме мала ось-ось початися.
На нічліг постояльці повернулися радісні та збуджені. «Як вам не соромно? Ви ж християни! – обурилися господарі, почувши відповідь на звичайне поштиве питання, де гості сьогодні були й чим займалися. – Як ви могли піти на таке?! Реакція на здивовані заперечення була короткою та однозначною: «Ви тільки уявіть: Господь раптом повернеться, а ви в цей час – у цирку!». Пригнічені місіонери понуро пішли до своєї кімнати, побоюючись і припустити, в яких місцях вони не хотіли б опинитися (навіть – у разі гострої природної потреби) у момент Другого пришестя.
Шлях ескапізму – це самообман. Жодна культура не гріховна сама по собі. Гріховні люди, її складові. «Це серце людське найбільше і вкрай зіпсоване» (Єремія 17:9). Зовнішня втеча від гріхів плоті призводить до ще більш тяжких гріхів – гріхів духу, найвищим з яких є гординя, «мати всіх гріхів».
Рухи ескапізму неминуче формують закриті спільноти, що має бути чужим для Божого народу, оскільки суперечить як духові заповіту Божого з Авраамом («благословляться в ньому всі народи землі» – Буття 18:18), так і наказом Великого доручення («навчіть усі народи» – Матвій 28:19).
