Проза

Гра

Телефонний дзвінок. Підіймаю трубку. Мій давній знайомий. Не в сенсі старий, просто дружимо вже понад десять років. Дізнаюся. Сьогодні в нашій школі. Була нашою чотирнадцять років тому. Так ось, сьогодні в нашій школі грають випускники проти команди старших класів. Я любив баскетбол, але не пам’ятаю, коли в останній раз брав в руки м’яч і жбурляв у кошик. А був час, грав, і навіть дуже непогано грав. Отже, гра.

Я починаю думати про гру і нервую. Чи зможу я бігати по спортивному майданчику, як молодий олень, або через пару хвилин з червоним обличчям буду стояти, незграбно розчепіривши руки для додання спортивного вигляду. Чи будуть вболівальники, як колись, підбадьорювати мене і милуватися моїми подвійними кроками, або ж будуть напівголосно жартувати і сміятися над незграбними заціпенілими стрибками вже давно не юного полисілого нападника. А ще я думав про серце, чи не буде воно у мене хворіти після цієї гри. Адже таке вже було − набігавшись у футбол, а потім спати не можеш, серце так і вискакує з грудей. І цей ниючий біль в нирці. Що з нею? Десь застудив або підняв важке, а ще, не дай Боже камінь. Починаю приставати до дружини з розпитуваннями, що ж мені одягти на гру. І як дівчина перед дзеркалом приміряю футболку і спортивні штани, задаючись запитанням, а чи носять зараз такі й чи не буду виглядати росфуфирено, як павич ?

А потім беруся вимивати мої старі кросівки, знайдені в гаражній купі мотлоху. Починаю переживати, чи встигнуть вони висохнути до гри. Якщо ні, тоді не піду. Або може взагалі не варто йти?

Мені легшає тільки тоді, коли я в роздягальні серед випускників бачу мужиків вдвічі товстіших за мене. Я дивлюся на пружні пивні животики і це мене… ні, не радує, не думайте, просто втішає. У мене ще є шанс виглядати і грати пристойно. Один з випускників приходить на гру нетверезим, просить у судді кросівки, і з посмішкою, повною оптимізму, приймається барабанити м’ячем по дерев’яній підлозі. Дивлячись на нього і мені стає веселіше. А коли дивлюся на команду старшокласників, задаюся питанням, невже і я колись був таким худеньким, струнким і витривалим. Напевно, в їхніх очах ми збіговисько лисих і пузатих мужиків з незнайомої планети, на якій вже років сто, напевно, ніхто не грав в баскетбол. А може бути й інакше. Я бачу як вони перешіптуються, поглядають на нас з обережністю. Немов розуміють, що живіт, лисина і запах перегару − це відволікаючий маневр, що б приспати їхню пильність.

Читайте також:

Починається гра. Я відчуваю в долонях щільну гуму м’яча. Віддаю точний пас. Утримуючи м’яч, крокую вправо, вліво, обманюю і веду вперед. Не так вже й погано. Біжу в напад і акуратними точними кроками повертаюся до захисту. У міру бігу починають провітрюватися мої мізки. Я починаю бігати швидше, не думаючи про нирки та серце. Я починаю стрибати й заробляю два очка. Чую схвальні оплески. Переможно підіймаю руку вгору. Підбадьорюю інших. Гучним криком прошу м’яч. Я знаю, що я втомився, про це мені говорить нестача повітря в моїх легенях, свинцева тяжкість в ногах і град поту на лобі, але я граю і не відчуваю втоми.

Схожі статті

Дивись, яка шикарна думка: «я граю і не відчуваю втоми». Невже ми так втомлюємося від життя лише тому, що наші дорослі раціональні страхи змусили нас перестати грати. Не може бути! А втім, чому б і ні.

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Єлисей Пронін

Пастор, проповідник, письменник, керівник факультету організації нових церков в Українській баптистської теологічної семінарії. Має ступінь магістра від Southeastern Baptist Theological Seminary.

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button