Іммануїл Кант вважав наявність у людини уявлення про моральний обов’язок найбільш незаперечним свідченням існування Бога. На його думку, дана моральна поведінка – це коли робиш щось не заради якоїсь мети або вигоди; не на підставі припущення, що це призведе до сприятливих наслідків (такий підхід філософ називав «гіпотетичний імператив»), а виключно тому, що чинити так – правильно («категоричний імператив»).
Дію слід вважати справді моральною тільки в тому випадку, стверджує філософ, якщо на її основі можна вивести універсальний закон. Наприклад, якби було правильним не повертати узяте в борг, то спочатку ніхто позики не давав би. Так що вже сам факт, що люди дають один одному гроші в борг, свідчить про аморальність неповернення боргів.
Доказ Канта ґрунтується не на теорії («чистому розумі»), а на життєвих реаліях («практичному розумі»). Те, що наші дії можуть бути, а можуть і не бути справді моральні, і те, що на підставі наших справді моральних дій можна виводити універсальні моральні закони, свідчить про вищий об’єктивний абсолютний моральний закон. Існування ж абсолютного морального закону свідчить про існування абсолютного морального Законодавця.
Читайте також:
- Вище не буваємораль
«Дві речі, – говорив Кант, – наповнюють душу завжди новим і усе сильнішим подивом і благоговінням, чим частіше і триваліше ми міркуємо про них: це зоряне небо наді мною і моральний закон в мені».
