Блог Сергія Головіна

Доброчесні традиції

Якщо ми критично подивимося на життя сучасної церкви, розрізняючи, що в ній належить до Писання, а що до традиції, ми будемо чимало здивовані! Багато аспектів, що здаються нам невіддільною частиною християнської практики, насправді виявляться породженням культури, причому як нашої власної, так і наносних впливів.

Наприклад, у багатьох протестантських і євангельських напрямах сучасного християнства існує традиція «молитви грішника, що кається», коли новонавернений повинен, повторюючи за служителем, вимовити якийсь стандартний текст. З цього моменту той, хто покаявся, офіційно вважається таким, що примирився з Богом, навіть якщо він ще деякий час (іноді дуже тривалий) не вступає в завіт з Господом через хрещення.

Ритуалу цього ми не бачимо ні в Біблії, ні в церковній історії до XVIII століття. Його походження перегукується з епохою зародження англійського рівайвелізму, коли передня лава у церкві була призначена для грішників, що каються. Це були члени церкви, які отримали Святого Духа під час богослужіння і бажають полегшити серце покаянням. Згодом традиція трансформувалася на її нинішню форму. Повсюдний статус дана практика набула лише в ХХ столітті в результаті євангелізаційного служіння Біллі Грема і місій типу Кемпус Крусейд. Дотримуючись цього ритуалу, слід розуміти, що це лише традиція, а зовсім не божественна постанова.

Традицією є і таке поширене сьогодні формулювання «прийняти Ісуса своїм особистим Спасителем», вплив епохи просвітництва. Ніде в Біблії ви таких проявів індивідуалізму не знайдете. Згідно з Писанням, Христос – Спаситель світу (Іван 4:42), а не чийсь особистий. Церква ж – Його народ, сукупність тих, що спасаються. Віруючи в Христа, ми здобуваємо спасіння, стаючи частиною народу Божого.

Чи, якою, скажімо, має бути періодичність здійснення Вечері Господньої? Більшість пострадянських євангельських церков чомусь роблять хлібопереломлення раз на місяць. Звідки пішло таке встановлення – невідомо, але стало воно настільки звичним, що на питання про його походження вам приведуть такі благочестиві богословські обґрунтування, що мимоволі замислишся: чи не впали в гріх ті громади, що причащаються щотижня або двічі на місяць, а то й зовсім – на всякому богослужінні, скільки б разів на тиждень вони не проводилися? Але це, знову ж таки, лише традиція. Про чашу завіту Ісус заповідав: «Робіть це щоразу, коли п’єте на згадку про Мене» (1 Коринтян 11:25), про періодичність нічого не сказано. Єрусалимська церква, наприклад, робила хлібопереломлення щодня і не на загальних урочистих зборах, а по домівках «у веселості та простоті серця» (Дії 2:46).

Те, що всі ці практики належать до сфери традиції, зовсім не робить їх поганими. Писання дає нам повну свободу у виборі форми поклоніння Богу, за винятком лише кількох конкретних неприйнятних елементів (перерахованих у Дії 15:28-29). Головне – не надавати традиційним встановленням статусу Божих заповідей, щоб не потрапити під нарікання від Господа: «Залишивши Божу заповідь, ви дотримуєтеся людського переказу. Ви вправно вмієте заміняти Божі накази вашими власними традиціями» (Марка 7:8-9).

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!
Become a patron at Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Сергій Головін

Доктор філософії (Ph.D), доктор прикладного богослів'я (D.Min), магістр гуманітраних наук МА, релігієзнавство,, магістр природознавства (фізика землі), магістр педагогіки (фізика). Президент Християнського Науково-аполегетичного Центру.

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button