Проза

Дитяча мрія

Як зараз бачу його, широкими розмашистими кроками спускається з гори. Теплого літнього вечора, коли частина неба обагрена рожевим заходом, в село з невисоких горбів спускається сільський пастух. Корови, мляво пережовуючи жуйку, не поспішаючи бредуть по вулиці до воріт своїх будинків. Парочка буйних телиць, немов наївшись хмелю, як божевільні, носяться по всій вулиці, не реагуючи на гнівні вигуки незадоволених господинь. А він – втомлений, але задоволений – тихенько сідає на стареньку дерев’яну лавочку і без зарозумілості розповідає нам, хлопцям, про те, що нового дізнався в той день. Не знаю, як інші, але особисто я дуже хотів би бути схожим на молодого сільського пастуха.
Я так любив жарким спекотним днем, повертаючись після купання в ставу, знайти його, лежачого в тіні самотнього куща, і просто посидіти поруч. Дізнатися, що ловиться в ставку, які гриби ростуть на панських буграх, послухати історії про те, яких отруйних гадюк йому доводилося зустрічати. Він мій герой. І як би я хотів бути схожим на цього хлопця, який зустрічає зорю, щулячись і кутаючись в м’яку байкову тілогрійку, і кожен день, стоячи на високому пагорбі, прощається з сонцем, проводжаючи його прищуленим поглядом.
Бувало, йду по безкрайніх просторах ковилових степів і милуюся. Ось після дощу виліз молодий і міцний гриб-печериця, а ось трава ведмеже вушко – м’яка така, пухнаста. А ось дикі скелі з щебеню. Трохи віддалік кілька воронок – сліди війни, яка давно минула. А в тих кущах, кажуть, можна підстерегти ціле сімейство диких кабанів. І, захоплено спостерігаючи за дивним світом дикої природи, я розумію, що це ще не мій світ. Не мій, але його – хлопця із золотою копицею на голові й пастушою палицею в руках. Як би я хотів бути таким як він!

Пам’ятаю, в школі питають: «Ким би ви хотіли бути, коли станете дорослими?». Хтось водієм; хтось, як мама, – медсестрою; відмінники, як учитель, хочуть вчити дітей. Двієчникам все одно. А я відповів, що хочу бути пастухом. Всі засміялися. Незрозуміла робота для міських хлопчиків і дівчаток, та й учителю, мені здається, важко побачити й оцінити прекрасне в моїй дитячій мрії. Ну що ж! Просто вони не бачили те, що бачив я, і тому не знають.
До речі, я теж багато чого не знав. Мій дитячий ідеалізм намалював мені найкраще з того, що може бути. Але як я міг знати, що таке насправді бути пастухом ?!
Одного разу мені випала така можливість. Я був пастухом один день і дізнався в десятки разів більше про це заняття, ніж за попередні три роки. Хіба я знав, як не хочеться вставати о четвертій ранку, виходити на вулицю, бачити сіре небо і вдихати холодне вологе повітря? Хіба я знав, що таке стояти кілька годин на траві, покритою холодною росою, так що і сісти ніде? Чи думав я, що в стаді буде величезний чорний бик, який ні за що не захоче слухатися худого хлопця, який відчайдушно і безрезультатно старається направити його в потрібну сторону? Я думав, що пастух лежить в прохолодній тіні й простим олівцем малює пейзажі одиноких пагорбів і вигини тонкої річечки, а мені довелося в полуденну спеку до нудоти бігти за коровами, які відбилися від стада. Різнотрав’ям же зелених пагорбів я помилувався лише тоді, коли після обіду знесилений впав на траву і перед моїми очима, які злипалися маячили кущики чебрецю. Я повертався в село, як герой, який витримав таке випробування, яке не під силу кожному зустрічному. Цілий день я пас і охороняв стадо. Але для людей, які прийшли за своїми коровами, я як і раніше був звичайний пацан – пастушок. Ніхто з них навіть не похвалив мене, і вже, звичайно ж, ніхто не вважав мене героєм. Звідки я знав, що тепле сонце, яке я любив, спалить мої щоки і плечі так, що облізе шкіра? Всього цього я не знав до тих пір, поки перший раз не вийшов в поле зі стадом. Розлучився я зі своєю дитячою мрією після цього? Думаю ні.
Пройдуть роки. Я зустрінуся з Пастирем людських душ, закінчу духовну семінарію і у своєму серці знову побачу давню дитячу мрію в новому вигляді – бути пастухом Божого народу. Чи знав я тоді, що таке пасти овець Його? Точно так же, як знав про роботу пастуха в дитинстві, – з чуток. Сьогодні усвідомлення ціни, яку доведеться платити за мрію, більш реальне. Вже знаю, що є величезний чорний бик, який раз у раз норовить буцнути тебе страшним рогом. Знаю, що доводиться до знемоги гнатися за непокірними вівцями, які по нерозумній безпечності біжать вдалину від стада. Знаю, що, коли страшенно хочеться спати, Дух Святий розбудить тебе молитися. Вогненні випробування, немов немилосердне сонце, палитимуть моє обличчя і плечі. Знаю, що таке тягар відповідальності, який ти несеш з раннього ранку і до пізнього вечора у своїй «пасторській торбинці». І при цьому ніхто не скаже: «Ось це герой!» – це теж знаю. Хоча не виключено, що хтось по-дружньому скаже просте «дякую».
А може бути, якийсь наївний хлопчисько, якому подобається просто так, мимохідь, заглянути під мій кущ і просто поговорити зі мною, почне мріяти, мріяти, як колись мріяв я?
[sc name=”futerblock” ]

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Єлисей Пронін

Пастор, проповідник, письменник, керівник факультету організації нових церков в Українській баптистської теологічної семінарії. Має ступінь магістра від Southeastern Baptist Theological Seminary.

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Back to top button