Євангеликалізм − це не конфесія, це рух. Євангелики є у всіх конфесіях. Є євангелики-англікани, є харизматичні євангелики, є євангельські християни-баптисти, є незалежні євангельські християни, є євангельські католики, а також багато-багато усіляких інших.
Для євангеликів місія є важливішою за конфесію. Не так важливо, в яку церкву ти ходиш, як те, чи став ти учнем Ісуса. Для євангеликів конфесія має другорядне значення, тому вони легко бачать брата в кожному, хто прийняв Ісуса своїм Господом і Спасителем незалежно від конфесійної приналежності. Тому вони можуть вільно спілкуватися з усіма і щиро радіти цьому спілкуванню.
Євангелики не займаються прозелітизмом. Вони не ставлять при благовісті такої умови, що людина повинна залишити свою конфесію і перейти в іншу. Конфесійне питання − це питання свободи совісті, а не спасіння. А спасіння є не в конфесії, а тільки в Ісусі Христі. І для євангеликів це особливо важливий принцип.
Щоправда, деякі євангельські фундаменталісти наполягають на необхідності залишати свої традиційні конфесії і переходити в інші або створювати нові. Але в історії все це вже було і всі такі новостворені «чисті» деномінації ставали згодом «старою одежею і старими міхами», які так само потрібно було покидати молодим ревнителям «чистого Євангелія». Достатньо згадати служіння Джона Веслі і появу методистської церкви, яка виникла внаслідок євангельського пробудження за його участі, але згодом стала традиційною деномінацією.
В ХХ ст. серед євангеликів відбулось розділення. На противагу фундаменталістам, нові євангелики почали наполягати на тому, що пріоритетом євангеликалізму є відкритість і місійність, а не відокремлення і конфесійність. Інакше кажучи, якщо не позбутися надмірної правильності, неможливо бути місійними. І навпаки, щоб бути місійними необхідно відмовитись від нав’язливої правильності. І все це вимагає неабиякої відваги.
Чудовим прикладом такої відваги може служити папа Франциск, який за своєї бутності архиєпископом Буенос-Айресу зазнав на собі неабиякого впливу латиноамериканського євангеликалізму. Ось його слова:
«Я волію бачити Церкву пораненою й брудною, тому що вона − на вулицях, аніж Церкву, яка є нездоровою і яка замкнулася, прагнучи власної безпеки».
«Доро́га − це образ того, що являє собою церква. Церква − паломниця. Ісус заснував церкву, яка рухається вперед. Якщо церква стоїть на місці, вона припиняє бути церквою і перетворюється в інститут громадянського права. Наша церква − це церква Виходу за межі. Це відбувається в двох напрямках: Вихід до Бога з поклонінням і молитвою, та Вихід до ближніх з тим, щоб допомагати їм. Якщо християнська громада не рухається, така церква є смертельно хворою, її терміново потрібно повертати до життя».
«Вийдім, отже, вийдім і подаймо всім життя Ісуса Христа. Повторюю тут для всієї Церкви те, що не раз казав священникам і мирянам Буенос-Айреса: волію радше Церкву, яка зазнала ушкоджень, поранену й брудну через те, що вийшла на вулиці, аніж Церкву, яка хвора через те, що закрилася в собі й ухопилася за власну безпеку. Не хочу Церкви, яка перейнята тим, аби бути центром, а врешті-решт закінчує тим, що опиняється в плетиві нав’язливих ідей і процедур. Якщо щось і має виклика́ти в нас святий неспокій і докори сумління, то нехай цим чимось буде той факт, що багато наших братів живе без сили, світла й розради від дружби з Ісусом Христом, без спільноти вірних, яка б їх прийняла, без сенсу і без мети в житті. Маю надію, що нами керуватиме не так страх помилитися, як страх замкнутися в структури, які дають нам ілюзорне відчуття захисту, в норми, які перетворюють нас в невблаганних суддів, у звички, з якими почуваємося спокійними, тимчасом як надворі – голодний натовп, а Ісус без упину повторює нам: «Дайте ви їм їсти» (Мр.6:37)».
Люк Коппен, автор статті про відносини євангеликів з католиками пише: «Папа заохочує католиків ставати більшою мірою євангельськими, в первісному значенні цього слова. Здається, що він хоче, щоб віруючі ставали більш схожими на «народжених згори» християн: позбулися «похоронного» виразу облич, випромінювали радість і несли Євангеліє з церкви на вулиці. Завдяки Франциску і католицькому руху харизматичного оновлення, віруючі, ймовірніше, до кінця цього століття будуть виглядати значною мірою більше євангеликами, ніж це було на початку століття».
P.S. На фото: Кардинал Бергольо (в майбутньому папа Франциск) отримує «спільне благословення» від пасторів-п’ятидесятників і католицьких священників (стадіон в Буенос-Айресі, 2006). Біограф папи каже, що після благословення «кардинал запалав вогнем». Він почав зустрічатися з євангельськими пасторами щомісяця. Він приїжджав на громадському транспорті і з ентузіазмом брав участь в їх імпровізованих молитовних зборах. Образ опущеного на коліна кардинала, який схилив голову під простягнутими руками євангеликів, був настільки приголомшливим, що журнал традиціоналістів вийшов тоді з заголовком: «Буенос-Айрес, sede vacante. Архиєпископ чинить гріх віровідступництва».
