Проза

Чудеса бувають

Сутеніло. Сонце зникло за горизонтом, і тільки велика багряна заграва палала десь далеко-далеко. Тяжкі темні хмари, мов череда буйволів, юрмилися над самою прірвою, куди щойно впало сонце.

Зі східного боку, звідки лунали глухі вибухи снарядів і бомб, розміреним кроком ішла ніч, вищиривши пащеку з гострими смертоносними зубами. На Східному фронті точилися запеклі бої. Німці захоплювали місто за містом, а радянські війська, відступаючи, стискалися у сталеву пружину, щоб потім з усією силою шпурнути ворога, розбивши його вщент об бетонні укріплення Нормандії.

З окупованої території вороги вивозили до Німеччини все, що можна вивезти. Ешелони вдень і вночі тягнулися на захід. Вивозили молодих і старих на рабську працю на німецькі фабрики й заводи. Відривали від сімей підлітків, юнаків і дівчат, аби зробити з них рабів. Багато хто з них більше не повернувся додому.

Один такий потяг перетнув усю Польщу та наближався до німецького кордону. Було вже зовсім темно. Розмірено стукотіли колеса, сердито пихкав паротяг, люто викидаючи жмутки іскор зі своїх сталевих ніздрів. У цьому ешелоні було кілька сотень хлопців і дівчат. Були й старші, які побажали краще їхати разом із дітьми, ніж страждати нарізно. У четвертому вагоні перебувало декілька християнських сімей, серед яких і родина Наливайка Михайла Прохоровича: дружина Наталія та двоє дітей – старша дочка Надійка й син Микола. Посеред вагона стояла чавунна грубка. Навколо неї хто на чому сиділи віруючі.

Багато часу невільні пасажири проводили в молитві, співали духовні гімни. Брати проповідували Слово Боже. Наливайко прочитав уривок з 50-го розділу Книги пророка Єремії: «І спіткнеться пиха й упаде, і не буде того, хто б підніс її. І огонь по містах його Я запалю, – і він пожере всі довкілля його…» Брат пояснив прочитане місце, порівнявши його з гордістю німців, які зневажають усіх. Однак це тлумачення не віщувало слухачам нічого радісного. Усі знали, що в Німеччині на них чекає все те лихо, про яке щойно прочитав брат Наливайко. І він, ніби вгадуючи думки людей, які сиділи біля грубки, почав утішати їх.

– Дорогі брати й сестри, – переконливо сказав він, тримаючи в одній руці розгорнуту Біблію, іншу простягаючи вперед, – ми маємо великі обітниці від Бога.

Потім брат прочитав Псалом 90. Слухаючи його, віруючі втішилися від Господніх слів. «Бо Своїм Анголам Він накаже про тебе, щоб тебе пильнували на всіх дорогах твоїх… Як він Мене кликатиме, то йому відповім, Я з ним буду в недолі, врятую його та прославлю його».

Не чекаючи на заклик до молитви. всі одне за одним схилили коліна та почали голосно й одностайно волати до Бога.

Гаряче молилася і Надійка. Сльози тонкими потічками стікали по її блідих щоках. Вона дякувала Богові за такі чудесні обіцянки.

Потяг наближався до станції, де буде зупинка, щоб пропустити ешелон із військовим спорядженням на Східний фронт. Сповільнювалася швидкість, рипіли гальма, лунко гриміли буфери. Здолавши ще певну відстань, ешелон зупинився. Була вже майже північ, навколо темно. Тільки кондуктори з ліхтарями ходили між вагонами й вигукували свої команди. Нікому не дозволяли полишати вагонів.

Брат Наливайко прочинив двері вагона й помітив темні силуети трьох чоловіків, що, наближаючись до них, неголосно перемовляли між собою. Говорили російською.

– Хороша буде сьогодні пожива. – сказав той, що йшов попереду.

– Багато буде вбитих, великий потяг, – зауважив другий.

Брат Наливайко зачекав, поки вони зрівняються з їхнім вагоном, потім окликнув їх:

– Агов, підкажіть, що за станція?!
– Могилевська, – відповів один із них.
– Ні, справді яка? – наполягав брат.

Ті зупинилися, і найвищий сказав:

– Батьку, скоро ти сам у цьому переконаєшся. Он подивися навкруг.

Що ти бачиш? – він указав рукою на зруйновані будинки. – Американці щоночі тут бомблять потяги. Тисячі вагонів розбито.

– А що ж ви тут робите? – запитав брат Наливайко.

– Ми прибиральники, – відповів їхній третій товариш, який досі мовчав.

Чоловіки рушили далі, а брат Наливайко зачинив двері вагона й підійшов до грубки. Окинувши поглядом дружину й дітей, він подумав: «Невже нас усіх тут поховають?»

Дружина, уловивши його тривожний погляд, тихо спитала:
– Що ти, Мишко, дізнався?
– Цю станцію щоночі американці бомблять, – сказав він.

Тихо стало у вагоні. Усі відчули себе приреченими на загибель. Почулося схлипування жінок, зітхання чоловіків. Дехто почав молитися.

– Тату, – раптом промовила Надійка, – прочитай той псалом, який ти читав сьогодні.
– Так, прочитай, – наполягала дружина Наталя.
– Просимо! – почулося ще кілька голосів.

Брат Наливайко розгорнув Біблію і при тьмяному світлі ґноту знову голосно прочитав утішні слова Божих обітниць.

– Дорогі брати та сестри! – підсумував він. – Зверніть увагу на такі слова: «Як він Мене кликатиме, то йому відповім. Я з ним буду в недолі, врятую його та прославлю його». Схилімо коліна та звернімося до Господа, подякуймо Йому за ці чудесні обітниці.

Молилися всі ридма, просили Господа про звільнення від погибелі, від бомб. Як довго молилися, ніхто не пам’ятає. Здавалося, ніби небо спустилося в цей вагон, і обличчя молитвеників осяяла надія. Уже линули не сльози страху, а сльози радості. Молитва про визволення плавно перейшла в загальну хвалу Богу, поки врешті всі голоси не злилися в загальному гімні: «Тобі хвала й подяка. Спасителю, за Твою любов».

Перестали співати, коли відчули поштовхи. Поїзд знову рушив і, набираючи обертів, поспішав подалі від згубного місця.

Троє мародерів здивовано стояли осторонь.

– Не пощастило нам сьогодні. -зло вилаявшись, сказав один.
– Може, американські льотчики напилися перед Різдвом і не змогли злетіти? – в’їдливо припустив інший.
– Щось незрозуміле, – промовив третій, дивлячись у темне небо і сподіваючись, що літаки от-от з’являться.

Цих трьох теж вивезли з рідної країни, і тепер вони працювали в німецьких фермерів. А після бомбардувань збирали речі вбитих і продавали.

Уже розвиднялося, коли поїзд наближався до передмістя Берліна.

* * *

Війна минула. Німеччина опинилася під руїнами. Виповнилося над нею пророцтво, про яке читав брат Наливайко у вагоні, коли їх везли на роботу 1943 року. «І огонь по містах його Я запалю, – і він пожере всі довкілля його…» (Єр. 50:32).

Тисячі іноземців збиралися в табори для відправлення на батьківщину. Веселощі панували серед французів і голландців, скрізь звучали пісні й музика; вивішували національні прапори, плакати, щось жваво обговорювали. Раділи звільнені раби. Похмуро було тільки в таборах для радянських громадян. День і ніч біля воріт стояла озброєна охорона; у містах, пересуваючись на крадених джипах, безперешкодно орудували банди колишніх в’язнів.

Репатріанти, як чорні хижаки, між іноземцями вишукували радянських громадян і, якщо знаходили, силоміць відвозили у свої табори.

Родина брата Наливайка пережила весь жах воєнного часу й тепер разом з іншими віруючими була в польському таборі біля міста Кассель.

Вони чекали на виїзд за океан. Християни з Америки надіслали їм клопотання. У таборі віруючі організували зібрання, славили Господа й дякували Йому за збережені життя. Багато хто зі сторонніх приходив на їхні зібрання й віддавав своє серце Господу. Раби гріха знаходили визволення у Христі. Дехто добровільно їхав на батьківщину, щоб там проповідувати Слово Боже та запалити вогонь любові Христової в серцях своїх рідних і близьких.

Цей вогонь спалахнув і в радянських таборах, куди привезли людей після репатріації. Страждальники мали відпрацьовувати свою «провину» за те, що їх насильно вивезли німці або ж вони потрапили в полон на полях битв.

У листопаді п’ятдесятого року родина Наливайків була вже в Америці. Батько влаштувався працювати теслею. Надійці вже виповнився двадцять один рік. У Німеччині вона відвідувала школу сестер милосердя і тепер працювала в місцевому шпиталі. Її брат Микола закінчував середню школу. Він хотів навчатись на архітектора. Мати залишалася вдома, господарювала.

Усією сім’єю вони регулярно відвідували зібрання. Діти співали в хорі, а брата Наливайка громада обрала заступником пресвітера. Церква раділа, що має таку сім’ю.

* * *

Шпиталь, у якому Надія працювала медсестрою, був обладнаний новітньою технікою. Дівчина працювала старанно, була з усіма доброзичливою. її любили всі колеги. Пацієнтів доглядала старанно, з любов’ю, завжди лагідна й терпляча. Люди прозивали її ангелом.

В одній палаті лежав мовчазний пацієнт. Чоловік відновлювався після операції на нирках, багато читав і довго про щось думав. З Надією був надзвичайно ввічливий і шанобливий, на її вітання завжди відповідав усмішкою.

– Як почуваєтеся, містере Таузенд? – якось запитала його Надія, перевіряючи температуру. – Ви швидко одужуєте.

– Надіє, чому ви завжди така життєрадісна, щаслива? – запитав її містер Таузенд. – Ви зовсім не схожі на інших медсестер.

– Для цього я маю багато причин, – відповіла Надія. – По-перше, я християнка.

Містер Таузенд із подивом поглянув на неї та з ноткою іронії в голосі сказав:
– Невже в наш час є молоді люди, які вірять у стародавнього Бога?
– Звісно. І дуже багато, – запевнила Надія. – Особливо після війни.

Містер Таузенд якийсь час мовчав, а потім спитав:

– І ви молитеся?
– Аякже!
– І ви вірите, що Бог відповідає на молитви?
– Так, – сказала Надія. – Я розповім вам один випадок зі свого життя, як Бог відповів на наші молитви.

І Надія розповіла про випадок на станції, що на кордоні Німеччини з Польщею:

– Сталося це саме напередодні Різдва, на Святвечір, 1943 року. Ми були приречені на смерть – через ту станцію жоден ешелон не пройшов, усі були розбиті. В одному вагоні нас було кілька сімей віруючих, і ми всі молилися, просили милості в Бога. Він нас почув, і ми благополучно приїхали до Німеччини. І сьогодні я перед вами – живий свідок Божої відповіді на молитви християн.

Розповідь Надії дуже схвилювала містера Таузенда. Він лежав нерухомо й не зводив очей з її обличчя. Надія помітила його хвилювання й запитала:

– Містере Таузенд. чому ви так збентежилися?

Не кажучи ні слова, він узяв руку дівчини й міцно її стиснув, до горла підступив ком. Набравшись сил, тремтячим голосом чоловік сказав:

– Люба Надіє, ваша розповідь дуже зворушила моє серце, – він трохи помовчав і, долаючи хвилювання, продовжив: – Я був одним із тих пілотів ескадрильї, яка бомбила ту станцію. Так, ми не пропускали жодного ешелону-такий наказ. Але тієї ночі, коли ми вже сиділи за штурвалами літаків і чекали на останню команду, раптом зі штабу прийшов наказ скасувати політ. Причини не вказали.

Надія не вірила своїм вухам та очам. Перед нею лежав той, кого стримала рука Господня. Розчулена, вона плакала, не соромлячись своїх сліз. Потім голосно промовила:

– Дорогий Господи, це дивно, це славно! Слава Тобі, слава!

Читайте також:

Містер Таузенд лежав блідий та схвильований, не маючи змоги вимовити ані слова. Надія пішла, радіючи й дякуючи Богові. Повернувшись увечері додому, дівчина розповіла про це сім’ї. Батько запропонував схилити коліна та знову подякувати Господу за Його чудове втручання. Також просили Бога, щоб і містер Таузенд пізнав Христа й довірився Йому.

Надія часто заходила в палату до свого пацієнта. Тепер чоловік був спокійнішим, і якесь ледве вловиме світло відбивалося в його глибокому погляді.

За кілька днів містера Таузенда виписали зі шпиталю. По нього приїхала дружина; вона тепло дякувала Надії за хороший догляд за її чоловіком. Він розповів дружині проте, що сталося і, прощаючись, міцно потиснув руку дівчині, а потім сказав:

– Надіє, ваша розповідь змусила мене серйозно замислитись і переглянути своє ставлення до Бога. Я обіцяю вам почати читати Біблію і за першої ж нагоди відвідати зібрання.

– Нехай Господь благословить вас! – відповіла Надія.

Автор: Володимир КУЗЬМЕНКОВ

Джерело: Журнал “Віра і Життя” №5 (2022)

 

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Редакція

Слово про Слово – інформаційний християнський ресурс. Публікуємо щоденні новини, коментарі, аналітику, що висвітлюють релігійну тематику в Україні та світі. Публікуємо статті різних жанрів, авторські блоги, оповідання, поезію, притчі.

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button
Дорогий читачу, дякуємо, що ви з нами

Запрошуємо стати частиною спільного майбутнього та приєднатися до друзів “Слово про Слово” – тих, кому не байдуже, чим наповнюється український інформаційний простір. Тих, хто дивиться на світ з християнської позиції. Підтримати проєкт

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!