Я застряг у нью-йоркському заторі в автобусі, набитому втомленими та роздратованими пасажирами. Чоловіки гарчали один на одного, ніхто не поступився місцем вагітній жінці, у повітрі висіла напруга.
На Сьомій авеню водій зробив оголошення:
«Друзі! Я знаю, що у нас був важкий день. Я не можу нічого зробити з погодою та заторами. Але дещо я можу. Пропоную кожному виходити через передні двері. Я простягну руку. Як будете проходити повз, покладете в неї турботи та розлади, гаразд? Я поїду через Гудзон і скину все це добро у воду. Домовились?»
Пасажири засміялися. Їхні обличчя прояснилися. Ці люди вдавали, що не бачать своїх сусідів, а тепер почали заглядати їм у вічі: «Він що, серйозно?»
А він говорив серйозно.
На наступній зупинці водій просунув руку у віконце для квитків і чекав. Один за одним пасажири виходили через передні двері й вдавали, що щось клали йому в долоню. Хтось засміявся, хтось заплакав, але кожен торкнувся руки водія.
На наступній зупинці водій знову простяг руку. І так було на кожній аж до річки.
Бувають погані дні. Іноді такі дні тривають кілька років. Ви намагаєтесь змінити ситуацію, але нічого не виходить. Ви втрачаєте роботу, гроші, друзів, віру та любов.
Ви дивитеся на жахливі події у новинах. Вам лячно. Ви закриваєтеся на всі ґудзики.
Іноді на всіх нас опускається темрява. Вам потрібне світло, але ви не можете знайти його. Але що, якщо ви і є світло?
Що, якщо ви можете стати джерелом світла? Як водій того самого автобуса, який не був відомою людиною чи духовним учителем. Звичайний працівник сфери послуг, але сила у звичайній людині величезна і він зумів направити її на допомогу всім нам.
Я не можу зупинити глобальне потепління, припинити війну.
Але я можу вплинути на тих, кого зустрічаю, навіть якщо ми не знайомі.
Моя поведінка має значення тому, що я живу не на безлюдному острові. Печалі та страхи заразні, але також заразні любов, терпіння та щедрість. Щобільше, я думаю, що це єдиний спосіб освітлення світу одна зупинка за іншою, аж до річки.
Автор: Ліз Гілберт
Джерело: gazetaMirt
