Остання пара нарешті завершилася. Люда мляво вийшла з дверей університету, зійшла сходинками вниз, автоматично відраховуючи в голові їхню кількість, минула малюсінький скверик із лавочками й попрямувала доріжкою. Навчальний день першої зміни добігав кінця, тому університет вихлюпнув із себе таку кількість студентів, що здавалося дивним, що хтось ще залишився в тих стінах. Студенти юрмилися біля виходу, потім розділювалися на маленькі групки, щоб разом іти чи то додому, чи то ще в справах. Вони ділилися враженнями, пересміювалися, прощалися або чекали одне на одного.
Люда не звертала на них увагу. Вона втомлено йшла, нікого не помічаючи. Цей день був надто важкий, особливо враховуючи, що останні пари були з дизайну. Люда зовсім не любила дизайн. А його, як виявилося, таки треба на її спеціальності, хоч вона воліла ніколи не мати з цим справу. Навіть прості завдання настільки вимотували її, що їй не хотілося нічого та нікого бачити. Так було й сьогодні. До того ще й додалися кілька дрібних розчарувань, похмура погода й відсутність близьких. Вона навіть не могла молитися, бо здавалося, що захмарене небо зовсім не відчинене для її жалів та молитов.
Тому Люда понуро брела знайомим маршрутом, який вивертав наліво, а згодом треба було перейти дорогу. Цей знайомий маршрут перетинали трамвайні рейки, бо недалеко ще була зупинка трамвая. А трамвай, до речі, якраз під’їжджав. Групка студентів з’юрмилася, чекаючи поки він проїде. Проте не Люда. Зовсім не розглядаючи дорогу, вона так само повільно й апатично минула студентів і вже зробила майже крок на трамвайну колію. Чиясь рука міцно вчепилася за комір її куртки й відтягнула Люду назад. Якась секунда — і старий трамвай, дивно скрегочучи та чмихаючи на ходу, проїхав мимо.
— Ой, — тихо пискнула Люда. — Дякую, — Вона обернулася, щоби подивитися, хто її зупинив.
Проте зустріла лиш декілька пар чужих відсторонених очей. Ніхто не відповів на її подяку.
— Дякую, — сказала вона трохи голосніше, але у відповідь хтось лише здивовано зміряв її поглядом. Студенти поспішали перейти дорогу, поки ще світлофор миготів зеленим, тому скоро Люда залишилася стояти сама. Згодом вона так само повільно пішла далі, але вже пильно дивилась навкруги. На пів дорозі дівчина зупинилась, хвильку постояла, задерши голову до хмарного неба, а потім так тихо, майже нечутно сказала:
— Це певно Ти… Дякую, Боже!
І продовжила дорогу далі: так само втомлено, але вже трохи швидше й із зовсім іншими думками.
Аж через кілька років, коли пам’ять так само вперто нагадувала їй той випадок, Люда зрозуміла, що дійсно тоді була дивовижно врятованою. Попри всю її тодішню розгубленість і віддаленість від Бога, Божа охорона не відступила від неї. А ще Люда постійно нагадує собі, що зовсім не готова була тоді до Вічності, і в цьому теж особлива Божа милість, що її життя та здоров’я було продовжено аж досі.
Читайте також:
