Сучасний стан та історія духовної освіти на прикладі Київської Богословської семінарії

Одна з унікальних Семінарій, яка розташована у лівобережному Києві називається Київська Богословська Семінарія.  Серед баптистів України цей заклад освіти має дуже серйозну академічну репутацію – рівень викладачів завжди є на найвищому рівні. Проте серед (і без того висококваліфікованих) викладачів є взірець академічності – доктор Річард Перхай.

Нам вдалось поспілкуватися з ним про сучасний стан та історію духовної освіти в Україні.

Рік, що сприяє розвитку Київської Богословської Семінарії та що уповільнює розвиток КБС?
Перш за все, йдеться про дух співробітництва, в якому ми всі працюємо у нашій Семінарії. Це торкається й керівництва навчального закладу, викладацького складу, а також всіх наших друзів та партнерів, з якими ми працюємо.
Отож… дух співробітництва. Тобто у нашому навчальному закладі є професійна команда, яка здійснює керівництво, є Внутрішня Рада. Ставлення всього персоналу далеке від того, аби думати собі, що в них є відповіді на всі питання. Зокрема, з боку керівництва є бажання вислуховувати всі зацікавлені сторони освіти, й так було, мабуть, із самого початку існування нашого навчального закладу. Саме такий дух співробітництва у свій час започаткував Анатолій Прокопчук, який є засновником нашого навчального закладу. Він, до речі українець, народився та виріс в Україні. Спочатку він здобув (світську – прим. ІК) вищу освіту в Україні, а пізніше здобув другу вищу освіту на заході (духовну, в США – прим. ІК). Це допомогло йому поєднати два підходи до освіти, та цей досвід він зміг все це передати керівникам освітніх програм та тій лідерської команди, яку заснував. До слова, йому вдалося передати це працівникам різного рівня, й тим, хто має адміністративні повноваження, й внутрішньому правлінню, й офісу академічного декана та всім директорам освітніх програм. Таким чином, всі управлінські рішення виносяться не у вакуумі, рішення не засновані на особистих вподобаннях, як я вже зазначив, в нас побудовано внутрішнє співробітництво.
Існує добра співпраця між директорами освітніх програм. Звичайно, між освітніми програмами, які забезпечує наш навчальний заклад є відмінності, адже не всі наші освітні програми розпочалися в один і той самий рік… проте, здебільшого на 2003-2004 рік, переважна більшість наших освітніх програм вже були сформовані.
Я хочу ще раз підкреслити співпрацю директорів освітніх програм, наприклад, вони обмінюються найкращим досвідом, підходом. Якщо у директора освітньої програми виникає певна ідея, він може поділитися нею з директором іншої освітньої програми, вони це обговорюють. Все це сприяє нашому розвитку. А також у нас є багато-багато партнерів і, що цікаво, ті, хто стали нашими партнерами, а як окремі особи, так і юридичні  – вони самі були ініціаторами звернення до нас. Прикметно, що не «ми» вишукували їх. Це такий собі гарний додаток до нашого «симбіотичного середовища».
Ну а тепер, що саме уповільнює нас? Звичайно, хтось може почати перелічувати типові виклики, з якими зустрічається будь-який навчальний заклад, у будь-якому куточку світу. У навчальних закладах є звичні успадковані виклики та складності, з якими зустрічаються всі. В Україні, наприклад, я чую, що багато (світських – прим. ІК) закладів вищої освіти постійно декларують боротьбу з корупцією, а також, що в них бракує фінансування (державного чи іншого).
Звісно у нас не має таких проблем, як «корупція», або інші притаманні (світським – прим. ІК) навчальним закладам проблеми. Проте, ми були змушені повністю відмовитися від денної форми навчання. Ми перейшли на так звану «модульну» форму навчання. Це було зумовлено у першу чергу тим, що ми свого часу відчули, що контингент абітурієнтів, які вступали в наш навчальний заклад, не відповідав нашим очікуванням. Ми цім дійсно переймалися, та проводили аналіз, або дослідження.
Те, що я зараз скажу, це притаманно не лише Україні, але й і іншим країнам: Здобувати духовну освіту, або якусь таку освіту, яка буде надалі буде використана для християнського служіння – для більшості людей економічно необґрунтовано. Це зумовлено багатьма факторами, наприклад, як відомо, більшість християнських служителів або не отримують будь-якої матеріальної підтримки (забезпечення) від своїх релігійних громад, в яких вони несуть служіння, або отримують дуже невеликі кошти. Звичайно, це також один з тих факторів, які впливають на наш розвиток. В «якому розумінні?». Це пояснюється тим, що це зумовлює та створює певний «портрет» абітурієнта, який приходить до нас для здобуття освіти.
Що я ще можу зазначити? (говорить замислено) …іноді до нашого навчального закладу звертаються окремі люди, які намагаються нам давати, якісь поради, або навіть втручатися в освітній процес, вважаючи, що вони точно знають, як має бути побудована духовна освіта в Україні. Проте у той самий час, керівництво навчального закладу, директора освітніх програм, не поділяють ані освітніх, ані богословських думок таких порадників. Ну, це, мабуть, ті речі, які негативно впливають на розвиток.

• Київська богословська семінарія відзначає 25-річний ювілей з новим ректором
• Загальний вступ до серії бесід про духовну освіту в Україні

Коли партнерів  обмежена кількість, тоді звичайно, утримувати між ними рівновагу відносно просто. Проте декілька разів ви зазначали, що у вашого ЗВО є багато партнерів. Як ви можете підтримувати дух «співробітництва» між багатьма партнерами та водночас час не втрачати рівновагу?
Якщо звернутися до сайту нашого навчального закладу, наприклад, деякі з наших партнерів зазначені на нашому вебсайті. Здебільшого, коли ми говоримо про партнерські організації, йдеться про різні (релігійні, місійні, неприбуткові організації). Наприклад, я сам є представником організації «Send international». Партнерами нашого навчального закладу і є такого плану організації. Наприклад, «Olive Branch ministry», ця благодійна організація займається підтримкою капеланського служіння, дуже затребуваного напрямку в Україні в наш час. Вони є партнерською організацією навчального закладу, проте у сферу їх впливу в першу чергу входить власне їх спеціалізація – тобто «капеланство». Вони його підтримують, вони допомагають розвитку освітньої програми з капеланства.
Таким чином, ці партнерські організації не намагаються бути партнерами в узагальненому сенсі, а вони скеровують свої зусилля у заданому напрямку. Приклад, Талботська Школа Богослов’я є нашим партнером. Їх провідний напрямок – надання освіти на освітньому рівні магістра. Наше співробітництво так й працює – вони (партнери – прим. ІК) обирають заданий напрямок.
Мало того, наш навчальний заклад підписує певну партнерську угоду.
Якщо говорити про часові рамки, то від початку розмов про партнерство до підписання партнерської угоди проходить від 6 місяців до 2-3 років. Тобто з організаційної точки зору, не слід думати, що хтось проїжджав повз нас машиною, й раптом вийшов з неї та сказав: «А нумо будемо партнерами!». Ні, воно не так відбувається, ми проводимо багато попередніх перемовин (внутрішніх, зовнішніх, самих різних). Звичайно, ми не можемо передбачити абсолютно усього, але ми намагаємося обмірковано підходити до побудови партнерських стосунків. І після цього ми обговорюємо чи дійсно (цілі, цінності, організаційні моменти) між нашими організаціями є сполучними.
Чи відчуває ваш навчальний заклад будь-який тиск з боку тих, хто фінансує ваші процеси та робить суттєві грошові вкладення? Чи відчуває подібне Київська богословська семінарія? Чи існують певні внутрішні управлінські засоби, які унеможливлюють це?
Так, я можу стверджувати, що в нас були запроваджені внутрішні структурні інструменти, які звели до мінімуму такі речі. Хоч на самому початку наш навчальний заклад та всі інші (духовні навчальні заклади в Україні) стикались з явищем, коли хтось міг нам сказати: «О, то я можу приїхати до вас наступного місяця, ще й грошове пожертвування привезу». Деякі навчальні заклади йшли на таке, та дозволяли таким людям проводити лекційні заняття з якоїсь навчальної дисципліни (сміється), так й формувались компоненти освітньо-професійної програми. На самому початку ні у кого не було чіткості в освітніх компонентах, які мали міститись у тій чи іншій освітньо-професійній програмі. Звісно, оскільки все це тільки розпочиналось, в нас не було багаторічної історії існування освітніх програм, відтак спонтанне внесення змін не здавалось чимось значущим. Наприклад, у нас одного разу з’явилась можливість заслухати Волтера Кайзера (дуже відомий серед протестантів всього світу вчений в галузі вивчення Старого Завіту, – прим. ІК), або іншого відомого фахівця у царині богослов’я, проте для цього треба переставити навчальні дисципліни у навчальному плані місцями – це не було проблемою. В наш час, коли вже ми маємо різні освітні стандарти та затверджені навчальні плани, зазвичай, ми вже не будемо хапатися за таку можливість. Не те щоб ми були перебірливі, але вже більш свідомі навчального плану. Ми зараз, мабуть, би сказали: «В нас є така-то навчальна дисципліна, ми з радістю можемо запросити вас її викладати».
Коли ми впроваджуємо нові освітні програми, ми не лише дивимось на них з точки зору Президента семінарії або офісу академічного декана, ми також розглядаємо це на рівні внутрішнього правління, а також на рівні Ради Опікунів.
Чи у вас є внутрішні системи забезпечення якості освіти? Які це системи?
Так (говорить впевнено). В нас це впроваджено на кількох рівнях. Студенти, по завершенню проходження навчальної дисципліни заповнюють анкетування-опитування щодо якості освітнього компоненту. Певну оціночну форму заповнюють самі викладачі. Хоч нам власне наступне треба покращувати, але є співпраця викладача та директора освітньої програми, викладача та академічного декана. Як я вже зазначав, є внутрішнє правління, ми це називаємо Виконавча Рада, а також у нас є Рада Опікунів. Це й складає наші рівні внутрішньої системи забезпечення якості освіти. Звісно, нам треба вдосконалюватися.
Я нещодавно читав книгу за назвою Transformative Theological Education, за авторства Perry Shaw. Зазначений науковець наводить у своїй книзі багато дескрипторів якості освіти, зокрема, він звертає увагу на оцінювання успішності випускників навчального закладу, а також на постійне отримання зворотного зв’язку від них. Ось ми, як навчальний заклад, поки цього не робимо, хоч я вважаю, що нам слід це робити. Також в світлі оцінки якості освіти, цей автор говорить про місцеві релігійні громади (церкви) та випускників, наскільки випускники успішні там, а також наскільки ці випускники успішні в тому соціумі, в якому знаходяться ті релігійні громади. Ці питання є глибокими (говорить емоційно). Проте, нашому навчальному закладу до цього ще далеко, ми навіть не проводимо належного оцінювання випускників.
Про зазначені у книзі способи вимірювання якості освіти, ми поки говорити не можемо, хоч я буду здивований, якщо будь-який духовний навчальний заклад в Україні робить це. Втім, якщо хтось вже запровадив таку систему, я хотів би почути про їх досвід. На мій погляд, ми рухаємось у правильному напрямку, втім нам ще слід зробити багато роботи, аби покращити сам процес оцінювання якості освіти, яку ми надаємо.
Оскільки ви зазначили, що є кілька систем, чи існує процес зведення всіх отриманих результатів в одне ціле? Як ви забезпечує валідність всіх зазначених методик?
Рада Опікунів не займається мікро-менеджментом. Вони опікуються питаннями загального управління навчальним закладом та фінансового забезпечення життєдіяльності семінарії. А ось внутрішня Виконавча Рада, разом із академічним деканом та директорами освітніх програм, вони вже будуть зводити результати внутрішніх систем забезпечення якості до купи. Якщо повернутися до службових обов’язків директорів освітніх програм, вони підзвітні не лише внутрішній Виконавчій Раді та офісу академічного декану. З огляду на те, що директори є представниками партнерських організацій, вони ще й підзвітні своїм організаціям. Наприклад, директор освітньої програми «Молодіжного служіння» є представником своєї організації, в нього існує своя підзвітність та виконавча команда Youth ministry International зустрічається із своїм керівництвом. У кожній з таких організацій-партнерів є свої внутрішні системи оцінювання якості та своя таксономія досягнення певних результатів.
Ну, а тепер, якщо підвести підсумок: є внутрішні для навчального закладу системи оцінювання якості освіти, а також є множинні організації-партнери, в кожної з яких є свої внутрішні системи оцінювання.
Проте, все це синергічно працює. Якщо говорити технічно, то все це стікається на рівні офісу академічного декану.
Хто на Ваш погляд є стейкхолдерами Київської Богословської семінарії?
В нас є багато стейкхолдерів. А почну я власне із студентів, потім назву випускників навчального закладу, потім релігійні громади або місцеві церкви, які вони представляють, а також керівництво тих церков. Потім назву весь викладацький склад, а також Виконавчу Раду навчального закладу, яка представляє не лише інтереси адміністрації ключового рівня, а навіть більше того. А потім назву Раду Опікунів, а також всі ті, хто вносять свої добровільні пожертвування. Ось, всі ці сторони – вони є зацікавленими сторонами нашого навчального закладу.
А щодо «батьків»? Вони є стейкхолдерами?
Ото цікаве питання (говорить здивовано)! Оскільки більшість наших студентів вже дорослі, це не підлітки, одразу після загально-освітньої школи, то я би не розглядав «батьків» студентів, як провідних стейкхолдерів. Цим я не хочу сказати, що ми свідомо вилучаємо їх з процесу, або ми зумисне ігноруємо їх. Звісно, ми цього не робимо.
Проте, наскільки я знаю, середній вік наших студентів – це понад 30 років. В нас є студенти, яким понад 40 років, понад 50 років, навіть понад 60 років. Батьки деяких з них вже навіть не живі.
Проте наш навчальний заклад висуває вимогу до вступників – це мати пасторську рекомендацію, то в такому розумінні – ці пастори мають вплив та виступають як зацікавлені сторони.
Проте, я не можу назвати «батьків» стейкхолдерами нашого навчального закладу.
Чи всі ці зацікавлені сторони, або стейкхолдери мають представництво у Правлінні?
Якщо йдеться про внутрішнє правління, то відповідь буде «ні». Внутрішнє правління складається із адміністрації, викладацького складу. Це правління було створено заради створення представництва різних організацій-партнерів, про які ми говорили раніше. Якщо говорити про Раду Опікунів, то вона має наглядові функції. Вони опікуються питаннями належного використання коштів, а також вони приймають безпосередню участь у пошуку коштів на життєдіяльність Семінарії. Мати в Правлінні студентів, або навіть випускників, але які не готові бути залученими у пошук фінансів, було б (пауза) ускладненим.
В мене тоді складається враження, що не всі зацікавлені сторони представлені як у Внутрішньому Правлінні, так й Раді опікунів за задумом.
Наглядова рада, або Рада опікунів надає загальне керівництво. Це люди, які зацікавлені допомагати навчальному закладу у богословському або фінансовому забезпеченні. На самому початку, частково й зараз Рада Опікунів – це своєрідна еталона плата, тобто це збір ключових думаючих богословів, які можуть надати загальне керівництво Семінарії, це ті, хто тримає руки на пульсі найкращого, що відбувається в сфері духовної освіти по всьому світу.
Чи Ви можете трохи більше розповісти про роль пасторів місцевих церков? Яку роль грають вони?
Дехто із наших студентів пасторює. Дехто є наставниками наших студентів. Як я вже говорив рекомендація від пастора місцевої церкви є умовою навчання в нашому закладі. Деякі в тій чи іншій мірі консультують наш навчальний заклад, або окремих викладачів. Окремі місцеві церкви надсилають пожертвування або благодійні внески. Наприклад, пригадую окремий випадок, коли місцева церква з сільської місцевості подарувала їдальні (де студенти харчуються протягом двох-тижневих сесій, – прим. ІК) цілу вантажівку моркви. Тоді семінарія проходила складні часи, проте (сміється), можливо, нам така благодійна допомога знадобиться в найближчому майбутньому. Тому, в різні часи церкви допомагали Семінарії. З іншого боку, з роками, все збільшується кількість випускників, які розуміють «етос» і «пафос» Київського Богословської Семінарії. Семінарія існує тільки біля 25 років, це ж не багато, проте за цей час до служіння прийшло інше покоління пасторів, які більш схильні до богословської освіти, тому роль пасторів тільки збільшується. Особливо в питання наставництва та збільшення обізнаності про нас серед християн.
Чи є випадки, коли пастори місцевих громад виступають проти духовної освіти?
Я особисто не довідувався про таке. Проте, оскільки я – місіонер, ймовірно, я чогось й не бачу. Отому я не чув, аби хтось з пасторів відкрито виступав проти духовної освіти в цілому та проти КБС зокрема. Втім, я не здивуюсь, якщо дізнаюсь, що за роки існування навчального закладу, подібне десь й було в якісь окремій громаді, просто я особисто такого не чув.
КБС вирішила не акредитувати свої освітні програми в ГО «ЄАТА», чи я можу запитати: чому, які були причини?
Ми (говорить замислено) цінуємо те, що робить ГО «ЄАТА». Ми з радістю відвідували деякі їх конференції. Я, та Віталій (Віталій Маряш – чинний академічний декан КБС, – прим. ІК) відвідували їх тренінги, зокрема для тих, хто виконує роль академічного декану. Ми також приймали їх участь в їх Раді, присвяченої відкриттю докторських програм, яка проходила у Мінську, Білорусь. Тому ми знаємо про діяльність ГО «ЄАТА». Проте водночас, певною перешкодою є багато вимог, які висуває ГО «ЄАТА» для акредитації освітніх програм, зокрема певні фінансові вимоги, пов’язані із акредитацією.
До того ж, в нас обмежені кадрові ресурси з одного боку, а з іншого боку ми постійно покращуємо наші освітні програми, щось змінюється, щось додається. І цей брак кадрів зумовлює те, що в нас не було можливості приділити вдосталь часу для тривалого процесу проходження акредитації освітніх програм в ГО «ЄАТА».
Отже це було більш ситуативне управлінське рішення?
Ну, я вже розповідав про те, як ми будуємо партнерські стосунки з організаціями. Не всі, але багато таких партнерських організацій є іноземними, західними організаціями. Тому ми, звісно, дивимось на освітні стандарти ГО «ЄАТА», але в той самий час дивимось на стандарти ATS (American Theological Society – незалежна акредитаційна агенція оцінювання якості в США, – прим. ІК), звісно ми розглядаємо й стандарти Болонського процесу, зокрема кваліфікаційні рамки Європейського простору вищої освіти.
Проте на разі, ми лишаємо все як є, з огляду на результати навчання, які ми отримуємо зараз. Знову, беручи до уваги, обмаль адміністративних кадрових ресурсів та з огляду на вимоги, які доведеться виконувати, аби задовольнити стандарти ГО «ЄАТА» для отримання акредитації освітніх програм, ми не бачимо достатньої віддачи на даний момент, за даних обставин.
В той самий час я маю зазначити, що є навчальні заклади, які матимуть великий зиск від акредитації своїх освітніх програм. Щодо КБС, оскільки в нас є доступ до інших кваліфікаційних рамок та акредитаційних ресурсів, оскільки в нас акумульований досвід в особі чудового викладацького складу, яким благословив нас Бог, ми вважаємо, що в нас на наш час є необхідні складові для визнання наших освітніх програм. Втім, керівництво закладу завжди може піддати це переоцінці.
Чи студенти КБС, коли вносять «благодійні внески» за навчання, розуміють, що вони власне платять за навчання, за «освітню послугу»? Чи вони здебільшого сприймають свої пожертвування як плату за «проживання» та «харчування» протягом сесії?
Мабуть, це залежить від кожного окремого студента. Хто що розуміє та хто і що цінує в процесі здобуття освіти та в тих, хто сприяє покращенню їх життя, служіння. Гадаю, що дехто розуміє все дуже добре. Дехто не так добре все розуміє. Вочевидь тут є фактори зумовлені законодавством країни. Наприклад, грошові внески мають бути оформлені як «добровільні пожертвування», а не оплата за рахунок або за номером договору. Це один з тих факторів, якій впливає на це. Здебільшого наші студенти походять з релігійних громад, які належать ВСЦ ЄХБ, або іншим дружнім деномінаціям, а як відомо, багато пасторів в таких церквах своє служіння виконують безоплатно. Насправді, це мене дуже дивувало, як тільки я почав жити в Україні, пригадую, як один із братів говорив мені в контексті євангельського тексту, де йдеться про те, що Христос – Пастир добрий, так ось це брат говорив, що не хоче бути «найманцем». Хоч, якщо вже й аналізувати ці духовні тексти (Євангеліє від Івана,10 розділ), то Пастир там один – Христос. Проте є й інші біблійні тексти, окремі з них закликають громади підтримувати своїх пасторів. Інші тексти говорять, що матеріальний зиск не має бути визначальною метою християнського служіння. Я сподіваюсь, що в мене зараз більш урівноважена біблійна позиція, ніж тоді, як я щойно переїхав, а це було 18-19 років тому. Проте така субкультура, коли пастори місцевих церков не отримуються фінансово своїми громадами, або надуманий страх з боку пасторів, що ті тепер й кроку зробити не зможуть, якщо будуть отримувати фінансове забезпечення від громад. Звісно, відповідальність перед Богом буде, в незалежності, платять вам чи ні. І ось цей контекст транслюється на семінарію: все це має бути безоплатним. Проте варто всім усвідомлювати, що забезпечення навчального процесу потребує коштів. Чого коштує лише утримання приміщень? А оплата технічних працівників? Є всі ці супутні витрати, які необхідні для утримання навчального закладу.
Чи ви зустрічались із тим, що, коли студенти вносять «благодійні внески», вони дійсно сприймають це як оплату за гуртожиток та харчування, оскільки студенти скаржаться, коли якість не відповідає їх очікуванням. Проте, «інфантильність щодо якості освіти» слугує доказом, що студенти не сприймають себе в якості замовника «освітніх послуг»?
Цікаве питання. Я розумію, що наш викладацький склад є сильною стороною КБС, вони є основною навчального плану. Ми не лише передаємо інформацію, ми намагаємось бути каталізатором добрих перемін в їх житті, а також і в нашому житті. Отже всі ми дивимось на одне й те саме Слово Боже, як відкриває нам трансформуючий лік Христа. Тому гуртожитки для мене не є чимось основним, хоч я не хочу впадати в есхатологічні крайнощі, та почати закликати до аскетизму. Звісно, якщо студент не виспався, то він не зможе повноцінно бути на лекції, або якщо в кімнаті буде дуже багато студентів, вони будуть чути храп один одного та знову не виспляться, або ще позаражають один одного.
Проте, якось мені не доводиться слухати скарги щодо якості того, що відбувається в КБС. Це не зумовлено тим, що я не досліджував це, навпаки, адже я багато років був деканом. Поодинокі скарги, звісно були. Наприклад, були окремі запрошені викладачі, ми вирішили не продовжувати працювати із ними, оскільки студенти постійно давали для них негативні оцінки, після цього були серйозні розмови з деканом, але все це не призвело до покращення. До речі, це можна додати до внутрішніх систем забезпечення якості освіти.
Звісно наш навчальний заклад далекий від ідеалу, по цю сторону неба ідеал взагалі є недосяжним.
В моєму досвіді, якщо студент і скаржиться, то зумовлено обсягом завдань з навчальної дисципліни, але не відсутністю якості. Моя дружина постійно говорить мені, що я очікую від студентів забагато. Проте мій досвід показує, що коли я чогось вимагаю від себе та від студентів, коли вони бачать моє захоплення, тоді це створює всі передумови академічних успіхів. Я не кажу, що всі вони отримують оцінку «А», проте, за умов, коли «викладачі» і є «навчальним планом», тоді все, що треба зробити – це знайти тих викладачів, які самі люблять той матеріал, який викладають та самі в захопленні від цього, та продовжують вивчати поле свого предметного дослідження. Ми продовжуємо разом із студентами досліджувати це поле, а також нам слід у Христі любити своїх студентів.
Тому я не бачив такої реакції з боку студентів.
Проте, я й сам пастор, тут в Україні. Колись я був академічним деканом, нині очолюю напрямок здобуття магістерського рівня, я не припиняю стверджувати, що викладачі дають практичні завдання, які можна використати у служінні. Саме тому, коли студент починає розказувати мені, що він не міг виконати те, чи інше завдання, оскільки він був задіяний в тому чи іншому служінні, я відповідаю так: «Я не бачу жодного смислу у цьому, адже це завдання має бути використано у вашому служінні». Всі ми несемо служіння, в мене, наприклад, є служіння в помісній церкви, мені також є, чим зайнятися, а до того ж є відповідальність в навчальному закладі. Я спостерігаю, що більше й більше наших вступників приходять до нас за порадою наших випускників, тому це створює певні очікування щодо академічного навантаження. Звісно, це торкається більшості, не всіх. А також буває, що комусь рекомендували, але він не всі поради випускника уважно слухав (сміється). Проте більшість з них розуміє, що навчання не буде дуже легким з академічної, суспільної та з духовної точки зору. Але власне це й є причиною звернення абітурієнтів до нашого навчального закладу. До речі, студенти таким чином ставляться до себе більше, ніж до викладача; що я маю на увазі, ну, наприклад, студент бачить, що не встигає виконати якесь завдання й питає: «Ви можете проявити до мене благодать?». Тоді я питаю: «Що у такому контексті значить «благодать»? Хіба благодать не означає нести відповідальність за свої вчинки? Хіба «благодать» не означає завершувати те, що ви пообіцяли завершити?
Також я іноді говорю студентам: «У ваших церквах же такого не буває, що приходить пастор, стає біля кафедри та й говорить, що не зважаючи на те, що я вже три тижні знав, що сьогодні моя черга проповідувати, я нічого не підготував, тому ми просто почитаємо Біблію, або я попрошу брата Віталія, припустимо проповідувати замість мене». Ні, звісно. Якщо ми застосовуємо біблійний вірш «Все робіть як для Господа, а не для людей», то це торкається всіх сфер життя: церкви, роботи (будь то світської чи духовної роботи), це також торкається процесу навчання в Семінарії. Звісно, є винятки. Ось чому у нас є внутрішні положення про відтермінування здачі завдань, про повторне проходження навчальної дисципліни. Тобто я не хочу створити враження, що студент неминуче приречений. В нас є різні положення, які допомагають студентові.
Зараз є положення про можливість духовним освітнім закладам отримати ліцензію та подальшу акредитацію освітніх програм з боку МОН. Чи КБС планує працювати в цьому напрямку?
Ми почали рухатися в цьому напрямку. Наприклад, навіть існування оцінки Fx, яка дозволяє повторне проходження навчальної дисципліни. Можливо, особисто мені, сама така оцінка не є комфортною, я би хотів, аби освіта була максимально контекстуалізованою.
Благодаттю Божою в нас є Віталій Мар’яш, який є академічним деканом на цей момент. Моя російська не досконала, а з моя українська мова взагалі жахлива. Тому я не здатний перечитати та зрозуміти всі ці урядові вимоги, натомість він може це зробити, оскільки він може їх перечитати та надати оцінку. Також він може розписати покроковий план імплементації, скільки нам знадобиться років, якщо ми підемо таким шляхом, що ми можемо зробити на першому році, що можемо зробити протягом другого року, наприклад. В нашому навчальному закладі були як особисті консультації з цього приводу, так й були консультації на рівні офісу академічного декану, були обговорення з Президентом, були обговорення на рівні Виконавчої Ради. Протягом третього року переходу на цей шлях, наприклад, очікуються певні фінансові затрати. А тоді ми стикнемось зі всім тим, що на нас буде чекати, якщо ми вирішимо здобути акредитацію освітніх програм з боку ГО «ЄАТА». Тобто ми не думаємо, що на разі час, який буде витрачено на це, себе виправдає. Ми доклали зусилля, але побачили, скільки роботи слід зробити в цьому напрямку.
Проте ми дійсно бажаємо контекстуалізувати якомога більше наші освітні програми, тому ми продовжуємо рухатися в напрямку отримання ліцензії від МОН та подальшої акредитації освітніх програм. Проте конкретної дати отримання такої акредитації ми для себе ще не встановили.
Тобто на разі для КБС, якщо доведеться обирати між ліцензуванням та акредитацією, або таким наближенням стандартів та процесів, щоб все це сприймалось як «освіта»… що би обрали?
Другий варіант. Проте, що відчутного нам дасть перший варіант? На разі, переваг буде мало. Хоч я не претендую, що я розумію ці процеси так, як би їх розумів українець. Але я ж не єдина зацікавлена сторона, є правління, яке займається цими питаннями. На цей момент більшість наших випускників будуть нести служіння на рівні місцевої церкви, або християнської організації, або капеланство. За виконання цього служіння люди грошей не отримують, держава цього часто просто не визнає. Це зумовлює те, що ми не дуже квапимось отримати визнання з боку держави.
Багато інших духовних навчальних закладів переживали роки, коли набір студентів був на межі зриву, вступників було мало. З того, що я знаю, в КБС такого не було.
Добре питання. Я думаю, що пов’язано зі всім тим, про що ми вже говорили. Дух співробітництва, який працює на всіх рівнях освіти, та особливо помітний на рівні аудиторії. Також, загальний напрямок навчального закладу скерований на «благодать». Ми також будуємо стосунки із нашим студентами. Я не хочу цим сказати, що інші навчальні заклади цього не роблять, проте, можливо внаслідок різних причин, в них немає часу на це. Якість школи та партнерських стосунків, які в нас є. Звісно, ще один фактор – це наші випускники, які невтомно рекомендують нас іншим. Я вже про це говорив, значна більшість наших абітурієнтів вирішили здобути освіту в нас, оскільки так порадили наші випускники. Хіба може бути реклама, краща за цю? Адже це були для тих випускників не лише чотири роки отримання інформації, це була для них певна трансформація характеру, коли вони стали кращими служителями Євангелія та тепер бажають цього іншим. Втім, я визнаю, що насамперед, це була милість Божа.
Окрім цього, дозвольте додати, що ми відкриті. Відкриті щодо впровадження нових освітніх програм, ми відкриті щодо змін в ті освітні програми, які вже були запущені. Нас не зв’язує по руках якась (академічна) традиція. Втім я не готовий говорити за інші духовні навчальні заклади, немов ось вони втонули в академічних традиціях, а ми такі собі добрі та не загрузли в них. Я не хочу створити таке враження. Насправді, я не знаю, що відбувається в інших навчальних закладах, навіть для того, аби робити подібні порівняння. Я би на це часу не витрачав, я натомість зосереджений на своїй роботі та на плідному виконанні своєї задачі. Мені здається, все це приваблює абітурієнтів.
Також слід назвати окремі нові освітні програми, які мають задовольняти потреби місцевих церков.
Один з способів вимірювання студенто-центричного навчання в Україні – це обов’язкова доля вибірковості навчальних дисциплін. Доля таких має бути 25%. Ви, як людина яка отримала наукову ступінь в США, як Ви до цього ставитесь?
Власне вибір освітньої програми – це й наше студенто-центричне навчання. Хоч ми зараз працюємо над оновленням нашої навчального плану на рівні бакалавра, де буде дещо подібне. Тобто є основний, загальний навчальний план, а вже потім будуть додаватися освітні компоненти, притаманні тій чи іншій спеціалізації. Щодо теперішнього стану речей – це в нас вже було у навчальному плані, що іноді студентам на вибір дається одна із двох можливих навчальних дисциплін. Є навчальні дисципліни, які є у всіх в навчальному плані, а є спеціалізовані навчальні дисципліни. Чим більше, між освітніми програмами розбіжностей в освітніх компонентах, тим більше вартісним стає забезпечення навчального процесу, оскільки це потребує залучення викладацького складу, це тягне за собою більше годин адміністративної праці. На жаль, ми не Кембридж чи Оксфорд, такі Університети існують із 12 або 13 століття. В таких навчальних закладах, ще можна бути перебірливим, якому викладачу ставити навантаження, якого обминути. Мені хотілось би працювати в такому середовищі (сміється), де всі викладачі щорічно мають розробити навчально-методичний комплекс дисципліни, яку вони за життя прочитають один чи два рази, а потім у студентів втрачається до цього інтерес та доводиться розробляти щось нове. У розробці нових навчальних дисциплін є своя динаміка, проте це займає багато часу. Отже ми знову змушені говорити про співвідношення витрат і вигод. Мова не лише про грошові витрати. Мова про сили, час, тощо.
Проте варто зазначити щось ще, наприклад, набір на рівні бакалавра міг бути, наприклад, 60 студентів, але не всі продовжують навчання. В нас також буває відрахування. Всі ці фактори, всі ці обмеження, а також факт, що нам лише 25 років, що робить нас дуже молодим навчальним закладом. Тому для нас забезпечити таку вибірковість, яку власне студенти будуть сприймати як вибірковість – це буде дуже складно забезпечити. Найпростіше – це запровадити таку освітню програму, де не доведеться обирати, а де сам вибір освітньої програми вважатиметься вибірковістю. Проте, іноді студент може хибно вважати, що йому потрібний якась навчальна дисципліна, яка насправді йому не дуже потрібна, або для належного засвоєння якої в студента немає належних кваліфікацій. Наприклад, хтось, хто не знає абетки новозавітної грецької мови, обере навчальну дисципліну «Екзегетика Нового Завіту».
Також… хіба не можна забезпечити студенто-центричність завдяки адаптації освітнього компоненту або його складових під потреби конкретної студентської групи? До того ж це може стосуватися не стільки «тем», які формують ту чи іншу навчальну дисципліну або освітній компонент, скільки методики викладання, чим це не студенто-центричність. Проте тоді навчальний заклад має давати свободу викладачу вносити ці зміни, аби врахувати потреби конкретної групи студентів.
[sc name=”futerblock” ]  

Please support us Газета Слово про Слово on Patreon!