«Але крім найкращих санітарії, медицини, освіти, іригації, охорони здоров’я, доріг, водопостачання, лазень і громадського порядку – що нам дали римляни?!» (“Життя Брайана за Монті Пайтоном, 1979).
На жаль, повсюдно – від недільної школи до церковної кафедри – вкоренилися голлівудські образи безжальних римських завойовників-окупантів, які постійно чинять насильство і беззаконня над мирними і благочестивими юдеями. Укоренилися ці образи в нашій свідомості настільки міцно, що ні історичні відомості, ні здоровий глузд, ні навіть сам текст Писання не може звільнити нас від цієї помилки. Чи багато хто готовий одразу погодитися, що в більшості випадків, коли євангелісти згадують воїнів, це воїни не римські, а юдейські?
Римляни, дійсно, завоювали Юдею. Але сталося це значно пізніше – під час Юдейської війни 66-73 рр. Застосування до Риму терміна «окупанти» в більш ранні періоди історії (зокрема – під час євангельських подій) є анахронізмом. Чи латиною, як мовою окупантів, говорили юдеї, які забували рідну мову? Загарбником, як і раніше, вважався «північний брат» – Сирія, яка два століття насаджувала грецькі мову і культуру, а також цілеспрямовано корумпувала національні еліти.
Після смерті Олександра Македонського в 323 р. до н.е. його імперія, у повній відповідності до стародавнього біблійного пророцтва (Даниїл 8:8), розпадається на чотири частини, очолювані діадохами (наступниками). Юдея, як між молотом і ковадлом, опиняється між володіннями двох найвпливовіших із них – Селевка (Сирія) і Птолемея (Єгипет). Вона стає об’єктом постійних взаємних територіальних претензій і частою ареною воєнних дій, «як корабель у штормі, кинутий хвилями з обох боків» (Йосип Флавій). Але вже з 223 р. до н. е. Юдея практично безперервно перебуває під владою Сирії – найбільшої і найсильнішої з пост-Олександрівських держав.
Селевкіди цілеспрямовано проводили на захоплених землях політику послідовної еллінізації (залучення євреїв у власну, грецьку культуру). Її основою слугувала лояльність юдейських еліт, щедро обдаровуваних «старшим братом». Місцева знать і священики були звільнені від сплати податків, а первосвященик навіть отримав право стягувати власні податки і, по суті, став главою національної автономії. У сплату за надані дари та привілеї національні лідери охоче підтримували елліністичні реформи північних благодійників.
Однак постійна боротьба між угрупованнями, що просували своїх кандидатів на жадану посаду первосвященика, регулярно призводила до міжусобиць. Це зводило нанівець усі зусилля сирійців щодо досягнення стабільності в регіоні. Не допомогло навіть введення в 170 р. до н.е. Антіохом IV Епіфаном встановлення в Єрусалимі поліцейського режиму.
Двома роками пізніше, у 168 р. до н.е., коли Сирія зазнала невдачі в черговому поході проти Єгипту, у місті поширилися чутки про загибель царя, і вуличні сутички переросли в масові заворушення. Тоді, з метою «остаточного вирішення» єврейського питання, Антіох вдається до крайніх заходів. Бажаючи радикально «виправити» ситуацію, раз і назавжди покінчивши з юдаїзмом, він плюндрує місто, перетворює Храм на святилище Зевса Олімпійського, наказує знищити всі примірники Тори, а також під страхом смерті забороняє робити обрізання, дотримуватися суботи й відзначати юдейські свята. На довершення всього, сирійський цар оскверняє храмовий жертовник, власноруч і прилюдно зарізавши на ньому свиню.
Результат перевершив усі очікування. Міжусобні чвари юдеїв миттєво припинилися – у них з’явився спільний об’єкт ненависті, що об’єднує всіх. Починається національно-визвольна війна під проводом первосвященика Маттафія Хасмонея, після смерті якого первосвящеником стає його старший син Юда на прізвисько Маккавей, що означає «молот» або «кувалда».
Зрештою, 25 числа місяця Кислєва 165 р. до н.е. юдеї захоплюють храмову гору й очищають Храм. На честь цієї події встановлюється Ханука, свято оновлення Храму – єдине зимове свято євреїв (Від Іоанна 10:22). Однак Селевкіди не втрачають надії зберегти контроль над регіоном. Тим паче, що зі зникненням зовнішнього ворога, в Юдеї знову загострюється внутрішній конфлікт. Цього разу – між елліністами (прихильниками грецького способу життя, що став звичним) і послідовниками ортодоксального юдаїзму. Останні отримують найменування «хасидим», «вірні» – згідно з текстом Писання: «Вірні Господу, співайте Йому, славте ім’я святе Його» (Псалми 29:5).
Найбільшого успіху сирійцям вдається досягти в 67 р. до н.е., коли за їхньої підтримки царську владу і титул первосвященика узурпує Аристовул II, усунувши від влади свого старшого брата Гіркана II. Для відновлення своєї легітимності Гіркан звертається по допомогу до римського полководця Помпея, який відвідав Палестину в 63-му р. до н.е. Відбувається розкол між прихильниками прозахідного цивілізаційного вибору і прихильниками вікових зв’язків із північним сусідом, який ще не втратив свого впливу. Знову починається міжусобиця. Помпей вводить у Палестину «миротворчі сили». Аристовул закриває перед ними ворота Єрусалима, але Гіркан відкриває їх.
Як і було обіцяно, Помпей відновлює священство Гіркана, а згодом (у 47 р. до н.е.) Цезар призначає того етнархом («народним правителем»). Однак реальну владу, що включає командування хасмонейськими військами й збір податків, імператор ввіряє Іродові Антипатру Молодшому (батькові Ірода Великого), який стає першим прокуратором Юдеї.
Щоправда, у 40-му р. до н.е. (за прокураторства молодого тоді ще Ірода Великого) Антігон, син Аристовула, зробив останню відчайдушну спробу повернути Юдею в лоно Східного союзу. Він спробував захопити єрусалимський трон, заручившись підтримкою парфян. Ті вторглися в Юдею і проголосили Антігона царем і священиком. Але 37 р. до н.е. Ірод, після шестимісячної облоги, взяв Єрусалим і умертвив Антігона, отримавши зрештою від імператора титул царя.
«Римоінтеграція» принесла в регіон свободу пересування, верховенство права і, перш за все, – мир. Юдея стала сателітом Риму на правах васального царства, продовжуючи карбувати власні гроші, а також зберігаючи органи виконавчої та судової влади (роль законодавчої влади виконували книжники, які відповідали за тлумачення Закону Мойсеєвого) і податкову службу.
У юдеїв була своя («царська») армія. Присутність римських військ була вельми обмеженою. До 66 р. регулярних частин (легіонів) у регіон не спрямовували – відповідальність за оборону території та підтримання на ній порядку лежала на місцевих силових структурах. Під римським керівництвом перебували лише кілька когорт ауксилії (допоміжних військ), а також маніпула імператорської гвардії, що базувалася в Кесарії, адміністративному центрі провінції, та мала місцеву назву Італійської (Дії 10:1). Традиційний переклад «полк» вводить в оману. Маніпула (грец. – speira) складалася з двох центурій, по 60 осіб кожна, під загальним керівництвом старшого з двох центуріонів (centurio рrior – «старшого лейтенанта», як сказали б ми сьогодні).
Ауксиларії аж до 66 р. вербувалися з-поміж жителів провінції, зокрема – Декаполіса. На відміну від легіонерів (саме вони маються на увазі у 2 Тимофія 2:4), ауксиларіям дозволялося обзаводитися сім’ями й мати домашнє господарство, зокрема – рабів (Матвія 8:6, Луки 7:2). До їхніх обов’язків входили охорона і патрулювання інфраструктури, прокладання і підтримання в належному стані доріг і акведуків, будівництво оборонних споруд і громадських будівель, серед яких могла бути й синагога (Луки 7:5). Причому, назви та символи підрозділів на цеглинах свідчать, що воїни виробляли будматеріали не тільки для власних потреб, а й на продаж населенню.
Скинення в 6 р. Ірода Архелая, який виявився нездатним до управління ввіреним йому регіоном, призвело до адміністративної анексії Юдеї до складу Сирії (тепер – римської провінції). Дослідники розходяться в думці, кому в цей період була підпорядкована царська армія. Не виключено, що її коштом було частково поповнено лави римської ауксилії. Місцеві воїни прийняли б такий поворот з величезним ентузіазмом. Для них це означало б дворазову надбавку платні, а також можливість отримати римське громадянство і ділянку землі при виході на пенсію.
Платня царських воїнів становила не більше сестерція на день, тобто була вчетверо меншою за оплату поденних працівників. На службу приваблювала стабільність цього заробітку, забезпечення мінімальним житлом і харчуванням, а також можливість поживитися на стороні – від надання приватних охоронних послуг до відвертого здирництва, шантажу та рекету.
Комічність ідеї, що воїни, які приходили з юрбами юдейських паломників за порадою «А нам що робити?» до екзотичного проповідника в пустелю, були римлянами, гідна репризи Монті Пайтона. Звичайно ж, це були місцеві, юдейські воїни. І відповідь Іоанна цілком обґрунтована: «Нікого не кривдьте, не обмовляйте, і задовольняйтеся своєю платнею» (Від Луки 3:14).
Зрозуміло, що зловживання з боку римських воїнів теж мали місце. Але їхнім винуватцям у разі розголосу загрожувало суворе дисциплінарне стягнення. Ба більше, збереглися письмові свідчення звернень місцевих жителів саме до римських офіцерів із проханням захисту від свавілля з боку місцевих розбійників, здирників і навіть податкових інспекторів.
Найімовірнішим сценарієм видається те, що принаймні більша частина царської армії після повалення Архелая надійшла в розпорядження Синедріону. У цей же самий час військо чвертовласника Ірода Антипи залишається під його керівництвом і згодом зазнає поразки від набатейського царя Арети IV.
Антипа був сином ідумея Ірода Великого і самаритянки Малтаки. Щоб здобути царську гідність, він узяв за дружину 12-річну Фазеліс, дочку царя Арети. І все б добре, якби не фатальна зустріч. Якось раз, відвідуючи Філіпа, Антипа побачив його дружину Іродіаду – свою водночас невістку і племінницю (онуку Ірода Великого і хасмонейської принцеси Маріамни). Тетрарх шалено закохався в дружину брата. Іродіада ж, будучи амбітною і владолюбною, не забула скористатися цим шансом. Вона негайно залишила безперспективного чоловіка, і згодом, у 35 р. домоглася від Антіпи відповідного кроку – вигнання законної дружини. Ображений тесть вторгся в Юдею і захопив прикордонні території вздовж Йордану, зокрема Кумран.
У будь-якому разі, з відновленням юдейської монархії в 37 р. під владою Ірода Агріппи I царське військо знову перебуває в повному розпорядженні государя, а за Агріппи II навіть сприяє римським легіонам у їхньому поході проти Парфян. Ані до, ані після цього, ані юдейські воїни не надходили в розпорядження римських офіцерів, ані римські намісники не мали влади над місцевими підрозділами.
Щоразу, коли в новозавітних текстах ми зустрічаємо воїнів, які виконують волю юдейських царів, первосвящеників або членів Синедріону, йдеться не про римських, а про юдейських воїнів!
Це не римлян, а власних солдатів, юдеїв, Ірод посилає вбивати Вифлеємських немовлят (Від Матвія 2:16).
Це для галілейських, а не римських тисяченачальників і старійшин влаштовує бенкет і розважальну програму Антипа з нагоди свого дня народження (Від Марка 6:21), і власному, а не римському охоронцеві (грецьк. – спекулянт) дає він завдання відтяти голову Івану Хрестителю (Від Марка 6:27).
Це юдейських воїнів, а не римську когорту з трибуном на чолі, відправляє Синедріон у Гефсиманію заарештовувати Ісуса (Від Іоанна 18:12). Чи не римляни ж, врешті-решт, позадкували і впали ниць, розпізнавши в словах Ісуса ім’я чужого їм єврейського бога (18:6)?
Коли ж в оповіданні, нарешті, вперше фігурують римські солдати, євангеліст дає чітку і недвозначну вказівку: це – «воїни правителя» (Від Матвія 27:27).
Єдине, що обмежувало юдейських лідерів у свавіллі, яке вони чинили, – це те, що, зважаючи на відсутність власного правителя, їм доводилося вердикти, які вимагали смертного вироку, надсилати для схвалення і виконання римському наміснику. До того ж Пілат більше, ніж будь-хто інший, був зацікавлений, щоб у Юдеїв був власний цар, щоб можна було перекласти на нього тягар відповідальності за порядок у цьому неспокійному регіоні. «Це – цар ваш… Чи царя вашого я розіпну?», – заявляє він юдеям.
Пілат абсолютно однозначно не бажає бути причетним до беззаконня, на яке його підбивають юдейські лідери. Спершу він відмовляється прийняти справу до розгляду: «Візьміть Його самі і судіть за своїм законом» (Від Іоанна 18:31). По суті це рівнозначно виправдувальному вердикту. Згодом, дізнавшись, що обвинувачений – із Галілеї, правитель намагається позбутися його, відіславши для розгляду справи за місцем прописки. Але з нагоди свята галілейський четвертовласник також опиняється в Єрусалимі, тобто на території пілатової юрисдикції. Зрештою, намісник бере справу у свої руки і сам виносить вердикт: «Я не знаходжу жодної провини в цій людині» (Від Луки 23:4).
Оскільки ж обвинувачі і натовп не заспокоюються, правитель починає шукати шлях компромісів, сам себе заганяючи в пастку. Спершу він пропонує юдеям зробити нібито очевидний вибір між безвинним і розбійником. У підсумку розбійник опиняється на волі. Потім він погоджується на напівзаходи – покарати Ісуса, але не смертю, а бичуванням. Але цим він остаточно відрізає собі шлях до відступу. Адже в іншому разі доведеться визнати, що він жорстоко покарав невинного, і тому більше не має права наполягати на невинності Ісуса…
Але навіть коли все скінчено, Пілат продовжує наполягати на своєму і вивішує цей дивний обвинувальний висновок: «Цар юдейський». Утім, для нього це твердження має адміністративне, а не месіанське значення. Так само як немає і месіанської ідеї в словах сотника, який керував стратою: «Воістину, цей чоловік був сином божим» (Від Марка 15:39). Як пам’ятаєте, переважна більшість героїв класичної міфології були дітьми того чи іншого бога.
Коли ж з’ясовується, що й на цьому юдейські лідери не заспокоюються і наполягають на триденній охороні гробниці, де покладено тіло страченого, Пілат відмовляється брати подальшу участь у їхніх іграх: «У вас є своя варта! Ідіть і самі охороняйте, як вважаєте за потрібне!» І вони (тобто первосвященики і фарисеї) «пішли, і поставили біля гробу варту, і приклали до каменя печатку» (Від Матвія 27:66).
Тобто не тільки заарештовували Ісуса, а й гробницю охороняли не римські, а юдейські воїни. Сама ідея, що римська варта, не впоравшись із поставленим завданням, помчала доповідати про те не власному начальству, а провінційним первосвященикам, а замість стягнення отримала від юдеїв матеріальну винагороду за обман своїх командирів (Від Матвія 28:11-15), перебуває вже за межею не лише здорового глузду, а й комедії абсурду.
Такий самий розклад зберігається і в книзі Діянь. Юдейські лідери, які «руками беззаконних» (тобто язичників-римлян, Дії 2:23) вбили Невинного, продовжують творити беззаконня, тоді як самі «беззаконні» прагнуть в усьому слідувати правовим нормам.
Йосип Флавій однозначно стверджує, що юдейські солдати як до, так і під час, і навіть після правління Агріппи I були винятково місцевими жителями і категорично відмовлялися переводитися на службу за межі провінції. З відновленням же монархії необхідність у схваленні смертних вироків римлянами відпала, і цар був вільний творити все, що йому заманеться.
Вирішивши розправитися з апостолами, Агриппа починає з тих, хто були найближчими до Ісуса. Наказавши без суду і слідства вбити Якова Зеведеєва, він заарештував і Петра, щоб стратити його публічно (Дії 12:2-4). Коли ж план царя зривається, він велить стратити воїнів, які охороняли апостола (Дії 12:19). І, знову ж таки, чи є в когось сумніви в тому, що це були не римські солдати?
Наскільки ж контрастно на тлі безчинств юдейських правителів вимальовується образ римського армійського кар’єриста Клавдія Лісія (Дії 21-23)! Дослужившись до посади трибуна ауксилії, він за великі гроші купує римське громадянство. При виході на пенсію він і так отримав би його, та ще й із грошовою премією. Але без громадянства подальше просування по службі неможливе. Прагнучи підтримати громадський порядок, Лісій, проте, суворо стежить за дотриманням прав затриманого. Дізнавшись, що той – громадянин Тарса, він дає йому можливість скористатися правом публічних звернень. А коли виявляється, що Павло ще й римський громадянин, трибун виступає гарантом його законного імунітету від тілесних покарань і судових переслідувань у провінціях.
У супровідному листі, адресованому наміснику Феліксові (від якого, власне, залежить подальша кар’єра трибуна), Лісій особливо наголошує на тому, наскільки послідовно й неухильно він захищає життя та громадянські права обвинуваченого. Він також виділяє для його супроводу неймовірний за своїми розмірами ескорт – двісті солдатів, сімдесят вершників і двісті списоносців (dexiolaboi – стрільців-охоронців, Дії 23:23).
Так ми дізнаємося, що Лісій очолює «рівну когорту» (cohors equitatae), до якої входить як піхота (шість центурій по 80-100 воїнів), так і кавалерія (чотири турми по 30-40 вершників). Тобто для забезпечення безпеки громадянина трибун відсилає майже половину свого підрозділу. Тим самим вирішується потрійне завдання. По-перше, – зайняти підопічних чимось осмисленим (це – постійна проблема воєначальників у мирний час). По-друге, – гарантувати успіх операції, здатної вплинути на кар’єру. По-третє, – продемонструвати потенційному патрону серйозність ставлення до своїх обов’язків. Але якою б не була мотивація цього командира, погодьтеся: наскільки ж його дії йдуть у розріз зі свавіллям, яке чинить юдейська влада!
Таким чином, за винятком сцени розп’яття, де римське вбрання брутально і цинічно виконує ввірену йому роботу, воїни, з якими ми зустрічаємося на сторінках Євангелій, представляють не римську, а юдейську армію. Римська армія в Новому Завіті представлена здебільшого офіцерами, які займають набагато здоровішу позицію по відношенню до Ісуса і його послідовників, і навіть удостоюються похвали від Господа за віру, якої немає в Ізраїлі (Від Матвія 8:10). Традиційне ставлення до римлян, як до агресорів і окупантів, є ретроспективою пізнішої юдейської історії, і не має відношення до тексту Писання.
Вам сподобається:
