Домашня » Блог Михайла Черенкова » Після Томосу вчімося жити разом

Після Томосу вчімося жити разом

0
Поширень
Pinterest WhatsApp

Після Томосу Україна вчиться жити в нових умовах — коли проблему канонічності начебто усунуто, але суспільство і церква не стали менш розділеними. І виникає питання: як жити в умовах непереборного поділу, в умовах складного різноманіття?

Для багатьох православних виявилося сюрпризом, що Православна Церква не одна і не буде одна. Те, що для таких православних уявлялося проблемою, яку потрібно вирішити, насправді виявилося незаперечною реальністю, яку потрібно прийняти. Навіть за канонічної ПЦУ не всі православні християни погодяться бути разом, в одній структурі. І це їх право — бути окремо.

Різноманітність в православ’ї — лише частина ширшої і ще більш строкатою картини релігійного життя.

Нагадаю, що Україна не є православною країною. У сучасному світі не можна називати країни і народи «християнськими», а тим більше звужувати цю християнську ідентичність до однієї з багатьох традицій.

Тому ПЦУ не стала і не стане подією, значущою для всіх. Якщо тільки всі інші релігійні конфесії не отримають явні переваги від нової ситуації.

Набуття Томосу само по собі є внутрішньоцерковною подією і значення цієї події для багатоконфесійного українського суспільства залишається малозрозумілим. Очевидно, що воно не зводиться до протистояння з Росією і російською імперською Церквою. Воно змінює докорінно структуру релігійного життя та сформованого балансу стримувань і противаг, закладає потенційні ризики і водночас відкриває нові можливості для мирного релігійного різноманіття України.


Що змінюється крім відокремлення від Росії — на це питання ще належить відповісти. Очевидно, що з Томосом відкриваються нові можливості для консолідації українського Православ’я та українського християнства в цілому. Але використовувати ці можливості поки не вдається. Та й не зовсім ясно, чи збираються їх використовувати. Тим часом в християнському світі виникли нові поділи.

Хочу накреслити дві лінії, за якими вже виникла певна напруга.

По-перше, це непорозуміння між ПЦУ і УГКЦ. Поки що напруга локалізована навколо храму Святої Софії, але вона може проявитися і в інших місцях і формах.

Ось свіжа заява глави УГКЦ:

“У разі відкриття для богослужінь найдавнішого храму України — собору Святої Софії в Києві — жодна церква не має отримати на це ексклюзивне право. Свята Софія є нашим материнським кафедральним храмом. І це було своєрідним відкриттям для українського суспільства, що УГКЦ також має відношення до Софії Київської. Оскільки храм Святої Софії у Києві є материнським храмом для усіх гілок українського християнства, усіх дітей Київської Церкви Володимирового Хрещення. Ексклюзивне посідання цього храму лише однією частиною колись єдиної, а нині поділеної київської Церкви є недоречним і навіть небезпечним. Тобто ми не проти того, щоб цей храм був відкритим для богослужінь. Але ми за те, щоб українське суспільство усвідомлювало, що він є святинею усього народу. Я б хотів згадати про статус-кво, який існує у храмі Гробу Господнього в Єрусалимі. Це місце святе для всіх християн. І сьогодні є алгоритм, щоб забезпечити доступ до нього всіх. Його ніхто не може ексклюзивно посідати – ні католицька, ні православна, ні вірменська сторона, ні коптська. Але храм є відкритим для всіх. Я думаю, що цей приклад Єрусалима є дуже важливий для Києва, який називають Другим Єрусалимом”.

По-друге, протестантські спільноти, вітаючи в цілому здобуття Томосу, висловлюють своє занепокоєння можливим перерозподілом релігійної карти.

У 2018 році євангельські протестанти влаштували свій «Собор». Про початок об’єднання релігійних та громадських організацій у “Всеукраїнський Собор” з метою консолідації християнської спільноти України було оголошено під час масштабного святкування Дня подяки у вересні 2018 року на Хрещатику в Києві. Ініціаторами створення “Всеукраїнського Собору” стали релігійні організації, відомі релігійні та громадські діячі. Координатором обрано Олександра Турчинова.

Більше про Всеукраїнський Собор:

У День Соборності 22 січня 2019 року Міністерство юстиції України зареєструвало громадську спілку «Всеукраїнський Собор». Це є результатом спільного рішення християн об’єднати зусилля для збереження та поширення біблійних цінностей у суспільстві.

Очевидно, що Томос і відповідна реструктуризація всередині православного світу викликають більш масштабні зміни в українському суспільстві і навіть за його межами. Інші християнські конфесії України захищатимуть свої права і свободи, виступаючи з власними громадськими ініціативами, претендуючи на своє особливе місце в загальній історії українського християнства. У довгостроковій перспективі виграє той, хто зможе запропонувати найбільш загальне, широке і об’єднуюче бачення історії і майбутнього.

Результати останніх парламентських і президентських виборів в Україні говорять про зростаючий запиті на гранично широкі об’єднуючі проекти, як би нас не дратував їх цинічний популізм і наївний утопізм. Де в усьому цей Церква? Чи залишиться вона з меншістю, для яких головне — «Армія. Мова. Віра»? Або спробує запропонувати більш інклюзивне бачення для більшості? І чи зможе вона запропонувати щось об’єднуюче для суспільства, якщо не покаже успіх в міжцерковному об’єднанні і примиренні?

І тут важливо зрозуміти одну просту річ: в претензіях на об’єднуючу роль потрібно залишатися скромними. Зараз не час вимагати «патріархат» і почесніше місце у диптиху. Не час на тлі конфлікту втішатися панегіриками про велич і унікальність українського християнства. Не час переймати риторику Третього Риму.

Не можна примирити і об’єднати українське суспільство в ізоляції від світового християнства і в невиправдано високих претензії на винятковість.

Більше про  Томос:

Слава Богу, що Україна не отримала патріархат. Буде більше шансів спокійно і скромно інтегруватися в світове православ’я. І зовсім непогано, що роль Константинополя виявилася настільки важливою — при нашій незрілості нам просто необхідна батьківська турбота Церкви-матері. Справжні Собори — ще попереду, і для православних, і для греко-католиків, і для протестантів. Томос — лише початок великого шляху, на якому Церква у взаємодії з громадянським суспільством і світовим християнством знаходить свою зрілість і право на духовне лідерство.

Приєднатися до нас у Facebook  Twiter   Instagram

Підтримайте розвиток сайту "Слово про Слово"

Slovoproslovo.info – Газета “Слово про Слово є неприбутковим проєктом і працює коштом пожертв.

 Ми прагнемо забезпечити якісну незалежну християнську журналістику, якій ви можете довіряти. Але на те, що ми робимо, потрібно багато важкої праці, часу та грошей.

 Просимо вас фінансово підтримати розвиток та діяльність цього інформаційного християнського ресурсу.


Попередня Стаття

В Україні вперше навчатимуть Богослів’ю та діджитал-культурі

Наступна Стаття

В Угорщині вважають що керівництво ЄС має бути християнським

1 Прокоментуйте

  1. Вадим Петриченко
    17.09.2019 в 10:10 — Відповіcти

    Дуже актуально і не тільки для християн, що є членами певних конфесій. А хіба, скажімо, націоналістам і соціалістам не треба навчатись жити разом. В цій країні, що для всіх нас одна. Звісно, що Христос тут може навчити. Як ми його чуємо.

Залиште коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *