Блог Михайла Назаренка

Під московським більшовицьким чоботом

Русь-Україна зазнала поразки в своїй боротьбі за незалежність. Але це не знищило прагнень українців до волі. Разом з політичною-мілітарною катастрофою на нашу землю впала тривала ніч окупації. Водночас наступ нової влади пішов і на духовне життя поневоленого народу: безбожний більшовицький режим почав переслідувати церкву.  Як це відбилося на перекладацькій справі Святого Письма на нашу мову? Про це наступний нарис нашого циклу розповідей. Цікавого вам читання.
Окупувавши  Україну, більшовики не відразу опанували ситуацію на наших землях. Згідно з дослідженнями сучасних українських істориків протягом ще десяти років на території України тривали розрізнені повстання українського селянства проти більшовицької влади. Тільки терором, підступністю й оббріхуванням українських героїв комуністи взяли гору над українцями. Переконавшись у здатності  українського народу до національного опору, більшовики на деякий час припинили репресивні заходи, щоб заручитися підтримкою як провідних українських інтелектуальних верств, так і селянства. Проте національне питання, про яке так тривалий час говорили більшовики, не було розв’язано на користь українців. Замість цього в самій більшовицькій партії вони розпочали дискусію. «Восени 1922 року частина керівництва ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У проголосила «теорію» «боротьби двох культур» – міської (російської) – «пролетарської», «передової» та селянської (української) – контрреволюційної й відсталої, в якій, за задумом абсурдної, проте й нині живої теорії, повинна б перемогти більш престижна – російська. В Україні ця «теорія» пов’язується з іменем другого секретаря КП(б)У Дмитра  Лебедя, тому вона відома в історії як «лебедівщина». На позиціях неминучої загибелі «відсталої» мови й культури стояв також і Григорій Зінов’єв (Апфельбаум). Російська культура рано чи пізно переможе, і обов’язок комуністів полягає в тому, щоб підтримати цей «природний процес», твердив Лебідь. У Москві хоч і вважали цю теорію правильною, проте не наважувалися її вводити в життя. Її «час» прийшов у 1937 році.

  • Читайте також

    Ковток волі: Українська революція 1917 -1921 років
    Українська революція 1917 -1921 років і нетривале існування Української Держави дало неймовірно сильний поштовх до пробудження приспаної національної свідомости українців. На повен голос заговорила…

     

Під демагогічний галас так званної «дискусії» з національного питаня у 1922  році комуністи-лєнінци ліквідовують «Просвіту» в місцях компактного проживання українців у Росії – на Кубані та на Далекому Сході – у Зеленому Клині, де була й досі є  чимала українська діаспора.
1922 року голова ВЧК Фелікс Дзержинський,  про якого його соратники згадували як про людину безжальну, віддає наказ, виловити українських дітей-сиріт і знищити. Баржі з тисячами сиріт були затоплені у Чорному морі.»
(Без мови немає нації. Український пріоритет. К. 2011. С. 17.)
17—25 квітня 1923 року ХІІ з’їзд РКП(б), що відбувся у Москві, прийняв резолюцію з національного питання. Він різко засудив «теорію» про переваги російської культури й висування положення про неминучість перемоги більш високої російської культури над культурами «більш відсталих народів» (українською, азербайджанською, узбецькою, киргизькою та ін.), назвавши її спробою закріпити панування «великоруської» національності. Замість затвердження «теорії» Лебедя-Зінов’єва було проголошено політику коренізації партійно-державного апарату в неросійських республіках. В Україні ця політика набрала форми «українізації». Але й сама українізація відбувалась у гострій боротьбі в середині більшовицької партії між націонал-комуністами та відвертими московськими більшовиками-шовіністами. Як свідчать журнал «Плуг» і газета «Вісті», російський письменник, селянський син з Саратовської області, учень Максима Горького Федір Гладков, перебуваючи в комуні «Авангард» на Запоріжжі, дозволив собі висловити такі неоригінальні думки з приводу української мови та літератури: «Зачем возрождать допетровскую эпоху, зачем гальванизировать украинский язык, который покрылся уже прахом. Все это только тормозит развитие социалистического строительства… Украинские писатели хотят конкурировать с русскими писателями, а выходит, только обезьянничают»… І в той же час Ф. Гладков уважає для себе за можливе відроджувати справді допетровські часи, живлячись шовіністичною дикістю вже цитованого московського Патріарха Йоакима.

  • У Рік Реформації – зміцнення української мови
  • Читайте також

    Апостол Івана Федорова
    Іван Федоров, Друкар (близько 1510, Велике князівство Московське — 5 (15) грудня 1583, Львів) — діяч східнослов’янської культури, один із перших східнослов’янських друкарів, а також гравер,…

     

Тичасова лінія на українізацію жодним чином не була пов’язана з відмовою від курсу на русифікацію всіх інородців, а з необхідністю зберегти спокій у зв’язку з боротьбою за владу після відсторонення Леніна.Виявляється, не всім був до вподоби курс на затишшя та коренізацію. Деякі «високо поставлені  товариші з України», свідчили, що «об’їздили всю Україну, розмовляли з селянами й у них склалося враження, що українська мова там не потрібна»…
6 липня 1923 рік ознаменувався  кінцем ілюзії про будь-яку самостійність територій, окупованих московським більшовицьким режимом. Того дня відбувся в Москві з’їзд членів Центрального Виконавчого Комітету, найвищого тоді органу влади, який існував до 1938 року, на якому було ухвалено Декларацію (Договір) про створення СРСР під спільною назвою «Конституція СРСР». Хоч офіційною датою створення СРСР вважалося 30 грудня 1922 року, проте між Республіками, які входили до складу СРСР, не було ніяких договорів. А виданий у Харкові Календар комсомольця на 1925 р. писав: «День 6 липня — пам’ятний день для трудящих не лише СРСР, а й усього світу: у цей день закладено на території земної кулі підвалини Всесвітнього Союзу Радянських Соціалістичних Республік».
1922—1934 — Хвиля насильства проти неповторного та яскравого явища української та світової культури — кобзарства. Українські національні музичні інструменти — кобзу, бандуру та ліру — оголошують націоналістичними й знищують. Натомість в Україну завозять десятки тисяч балалайок та гармошок. Кобзарі оголошуються жебраками й жорстоко переслідуються. «Багато кобзарів тоді пропало, — свідчив харківський кобзар Анатолій Парфиненко. — Кого ловили на базарі, а кого на помешканні. Де б вони не з’явилися, їх забирали». Щоб спотворити пам’ять та роль кобзарства, комуністи створюють капели бандуристів, які виконують пісні на замовлення та під контролем НКВД, а керівництво ними передається в руки чужинців. Так, Київську капелу очолює спочатку москвин Михайлов, а згодом Аронський та Берман, штатні аґенти НКВД. Щоб остаточно покласти край «кобзарському націоналізму», у грудні 1934 pоку комуністи підступно звезли до Харкова приблизно трьохсот лірників та кобзарів, більшість з яких була незрячою, нібито для участі в заключному етапі Республіканської Олімпіади міста й села, а потім перебили в одному з ярів на Харківщині. (П. Черемський, «Щедрик», Харків, 1994 р.).
1923—1924 роки  увійшли в історію України першийм політичним процесом проти українських вчених. 18 осіб, переважно викладачів вузів, засуджено до різних строків тюремного ув’язнення. Організатор і Президент ВУАН академік Микола Василенко отримав 10 років, а Політбюро ЦК КП(б)У виключило його з числа академіків.
У1923-1925 роках Москва відтинає від України понад 50 тисяч квадратних верств землі Воронезької, Курської та Ростовської областей з населенням 2,4 мільйонів людей, 70 % яких становили українці. Серед українського населення, яке відійшло до складу Росії, прокотилися хвилі незадоволення. Люди збиралися на сходи, обирали ходоків до центральних органів України. Так, жителі Валуйського повіту на зборах 5 січня 1925 р. зазначали в постанові: «Ніхто нас не запитував про бажання до України чи до Московщини, а судьбу нашу вирішували о прилученні до України русаки різних руських губерній… Ми, громадяни, просимо… о визволенні нас від Московщини й прилученні до рідної матері-України… Хай наші діти будуть вільними українцями. Хай вони розвиваються на своїй рідній мові». Сількор П. Самоорало із села Червоного Валуйського повіту писав: «Ми всі кричимо й простягаємо свої мозолясті руки до рідної України». Більшовицька влада на це відповіла традиційними для неї залякуваннями, арештами, репресіями. Так, жителі Добровського повіту Воронезької губернії писали:  «Нещодавно в нас було постановлено питання про перехід до України… було проведено мітинг, на якому зібралося тисячі людей. І що ж ми з цього одержали? Ті люди, які виходили на трибуну, захищали наші національні звичаї, на другий день були заарештовані й передані до суду… Наше 12-тисячне населення одноголосно ухвалило приєднатися до України, були обрані делегати, але тепер вони заарештовані». Не зважаючи на репресії, потік скарг не припинявся до 1928 р. (В. Ложкін, «Пам’ятки України» ч. 88, 1991 р.).»
Протягом першого десятиліття більшовицька влада змушена була терпимо ставитись як до національного, так і до релігійно-церковного життя. Більшовики розуміли, що після тривалої війни, яку вони розв’язали проти України, вони мали закріпити свої позиції і викликати довіру до своєї влади. Тож, тимчасово вони припинили репресивні дії проти українства, але під невпинним чекістським контролем. Певна частина українських провідників, які боролися проти більшовицької влади, повірила в щирість розпочатої українізації, і повернулась з-за кордону до України. Процес українізації сприяв виявленню прихованих можливостей  русько-української мови до самостійного життя і творення нової літератури. З’являлися на світ українські словники, які довели здатність нашої мови швидко подолати той розрив, про який так тривалий час твердили московські шовіністи, що нашою мовою неможливо творити красне письменство, а тим більше перекладати Святе Письмо. 1928 року сталася одна із вікопомних подій в житті української мови і народу. «Харківський правопис, також правопис Голоскевича, скрипникі́вка — правопис української мови, ухвалений 1927 року шляхом голосування на Всеукраїнській правописній конференції, яка відбувалася в тодішній столиці УСРР, у місті Харкові, за участі представників українських земель, які тоді перебували в складі різних держав. Харківський правопис затвердив 6 вересня 1928 року Народний комісар освіти Микола Скрипник, саме тому інколи цей правопис називають «скрипниківським» або «скрипниківкою». Уже 31 березня 1929 року його ухвалила Українська академія наук, а 29 травня Наукове товариство ім. Шевченка у Львові. Укладачами харківського правопису були відомі українські мовознавці, більшість яких згодом репресував і знищив сталінський режим, такі як: Агатангел Кримський, Леонід Булаховський, Олена Курило, Олекса Синявський, Євген Тимченко, Микола Грунський, Всеволод Ганцов, Микола Наконечний, Григорій Голоскевич, Борис Ткаченко та інші. Членами правописної комісії були такі літератори як: Майк Йогансен, Сергій Єфремов, Микола Хвильовий, Михайло Яловий.»[1] Потроху готувався ґрунт для перекладу Святого Письма.

Але після кривавої агресивної війни, якої зазнала Україна, національно-релігійні кола ані православні, ані католицькі, ані протестантські не були у повній силі заходитися коло перекладу Біблії на українську мову. Кожен відлам українських християн був зайнятий своїми внутрішніми справами. Проте, це зовсім не значило, що українським християнам не боліло питання перекладу Святого Письма на сучасну українську мову. В цей час серед православних набув широкої підтримки рух за відновлення Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ). Він «був одним із яскравих виявів українського національного відродження. У цьому зв’язку великої ваги набуло питання перекладу богослужбових книг живою українською мовою. Над його вирішенням працювали видатні церковні діячі України – і ті, що лишилися в «радянській» Наддніпрянщині, і ті, що разом із урядом УНР опинилися в Польщі та на окупованій поляками західноукраїнській території. У зусиллях цих груп діячів двох частин української православної церкви було багато спільного – власне, вони робили одну й ту саму справу. Найактивнішим перекладачем і організатором церковної перекладацької справи у Великій Україні 1920-х років був митрополит УАПЦ з 1921 року Василь Липківський (1864-1937). У червні 1920 року в Кам’янці-Подільському вийшов друком перекладений ним (але опублікований за підписом Київської Церковної Ради) «Чин Божественної Літургії Святого Іоана Златоустого»: це видання побачило світ ще за української влади, адже більшовики остаточно захопили місто лише в листопаді 1920 р.). Перевидання перекладу були здійснені майже одночасно, 1922 р. в Харкові та в Рівному. Далеко не завжди в церковних виданнях вказувалося прізвище тлумача, проте дещо про перекладачів тих років ми все-таки знаємо. Так, на початку 1920-х років були надруковані перекладені Василем Липківським «Часословець», «Требник» та «Молитовник». Сам перекладач у своїх мемуарах назвав «щасливим випадком» державний дозвіл на випуск цих видань. Були в його доробку й інші переклади: зокрема, в листі до отця Петра Маєвського в Канаду (від 13 грудня 1933 р.), говорячи про потребу осучаснення церковного обряду, Василь Липківський писав: «У мене є перекладені св. Євангелія і Апостол з новим розподілом читань. Особливо вимагає кращого перекладу Апостол, бо той, що є, не дуже добре перекладений». У тому ж листі, повідомляючи про відправлені до Канади посилки з українськими перекладами церковної літератури (дозвіл на ці пересилання був добутий відправником із труднощами, які нині важко уявити, – але в 1933 р., у розпал голоду-геноциду та репресій, зокрема, після розгрому УАПЦ інакше й не могло бути), – Василь Липківський зауважив: «Ми й відносно друку, як знаєте, завжди були в надто несприятливих умовах, а багато перекладів так і залишились недруковані».
Від початку 1920-х років розгорнула свою діяльність перекладова комісія при ВПЦР, що її очолював архієпископ УАПЦ Нестор Шараївський. Зокрема, комісія підготувала до друку «Псалтир» у перекладі протоієрея Федота Хорошого (згодом – архієпископ Михаїл Торонтський і Східної Канади). Переклад вийшов друком 1926 року, причому його текст ретельно вивіряли і редагували митрополит Василь Липківський, архієпископ Нестор Шараївський, протоієрей Микола Хомичевський (він же згодом – класик українського перекладу Борис Тен) і протодиякон Василь Потієнко.»[2]
Безбожна більшовицька влада, відчуваючи свою безпорадність і слабість перед релігійно налаштованим і вихованим українським людом, бачачи свою нездарність у чесній дискусії спростувати Біблійні погляди християн, оголосила відкриту війну вірним Богові. Вона жорстоко розправилася з усілякими проявами релігійної свободи, застосувавши репресії проти християн в Московській більшовицькій імперії, й зокрема, проти українських вірян. Були заарештовані відомі протестантські, православні релігійні провідники й єрархи. Останньою крапкою в розгромі УАПЦ стала мученицька смерть 73-річного митрополита Василя Липківського, який після нелюдських допитів був розстріляний енкаведистами в Лук’янівській тюрмі 27 листопада 1937 року.[3]
Проте, більшовицька влада, як було сказано вгорі, тільки тимчасово припинила наступ на українство, але не відмовилась від нього. Час доволі був непевний. Українізація, яку згори дозволили більшовики, незабаром була жорстоко придушена. Чимало провідних мовознавців, письменників, громадських і культурних діячів було піддано репресіям і фізично знищено. Зміцнівши на силах, московський імпер-шовінізм знов пішов у наступ на Русь-Україну. Під дамоклів меч революції безбожна більшовицька партія вирішила покласти увесь український народ, розпочавши проти нього нечуваний до цього у світі терор через голодомор-геноцид. Остаточна кількість  людських жертв, від голоду-геноциду 1932-1933 років становить 10 мільйонів 63 тисячі осіб: близько 3 мільйонів 941 тисяч у сільській місцевості на території Української СРР  та Кубані, переважну більшість населення якої становили українці, та 6 мільйонів 122 тисячі втрат ненародженими.[4] Тож, на материковій Русі-Україні вести мову про переклад Святого Письма було вельми небезпечним. Через ці чинники перекладацька справа була згорнута до ліпших часів.
Та незважаючи на суворі заборони будь яких проявів релігійної свободи та брутальність і жорстокість москвинів та недоброзичливість інших народів-сусідів до самих русів-українців та їхньої мови, зелені пагони Божого Слова в нашій мові проростали і давали свої плоди. І хоча вони були ще невеликі, але перекладацька справа не спинялась там, де умови для її розвитку були набагато сприятливіші. Як свого часу сказав Тарас Шевченко:
Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля.
І неситий не виоре
На дні моря поле.
Не скує душі живої
І Слова Живого.
Не понесе слави Бога,
Великого Бога.
Киньмо жмут світла на сам процес перекладу Святого Письма на нашу мову в розрізі спроб різними релігійними і культурними діячами від першої половини ХІХ до початку ХХ століття. «Хоч коротко згадаємо тут про цінні переклади головно Нових Заповітів на українську мову, перекладачі яких багато попрацювали над здійсненням їх, хоч правда, їхні переклади ніколи масово не поширилися в Україні.»[5]
Біблійні перекази Степана Васильовича Руданського (1833–1873 рр.). Це були перекази біблійних сюжетів, здебільшого апокрифічних. «Це була оригінальна спроба відтворити щось схоже на “народну Біблію”».
Біблійні переклади Михайла Максимовича (1804–1873 рр.) –  друга Тараса Григоровича Шевченка, вченого-природознавця, історика, мовознавця і поета. Михайло Максимович уклав біблійні переклади на кшталт перекладів Шевченка, й напевно були відомі авторові «Кобзаря» й видані за його життя.
У 1859 р. у першій книзі альманаху «Українець», щоуклав Михайло Максимович, було надруковано 29 його перекладів – «Псалмы, переложенные на украинское наречие». Переклад віддзеркалював тогочасну літературну мову. Його відзначає проста і одночасно вишукана лексика, стилістична майстерність, і вміння, коли того вимагає оригінал, звертатися до багатства книжкової поезії. Ось 1-й псалом в перекладі Михайла Максимовича:
Блажен муж той, що не ввійде
В раду нечестивих,
И не стане на дорозі
Грішних, неправдивих,
И не сяде у бесіді
Людей израдливих;
А в Господньому законі
Свою держить волю,
День и ніч себе навчає
Закону Господню.
И як древо, над потоком
Посажене чистим,
Плод приносить в свою пору
И не в’яне листом;
Так и муж той — всяким ділом
Добре поспіває.
Не такую собі долю
Нечестивий має:
Він, як пил той, що по полю
Вітер розвіває.
И не встоять нечестиві
Перед Божим судом,
И не будуть грішні в раді
З справедливим людом.
Бо путь праведних і добрих
Зна Господь великий;
А путь злих и нечестивих
Пропаде навіки.
Саме переклади псалмів (90, 125, 132, 138, 139), здійснені в 1857–1858 рр., стали вершиною поетичної творчості Петра Гулака-Артемовського (1790–1865 рр.) й були написані олександрійським віршем – розміром класичної французької драматургії, зокрема трагедій Корнеля та Расіна, а також віршованих комедій Мольєра. В українській літературі до олександрійського вірша першим звернувся саме Гулак-Артемовський. «Його перекладам притаманні значні відхилення від оригіналу, надмірна українізація тексту, що пояснювалося авторським прагненням наситити давній текст реаліями народного побуту українців». Звична ситуація в будь якій літературі — порівняти свою історію з біблійною.
Маловідома спроба дати  своєму народові можливість читати Святе Письмо рідною мовою, належить українському письменникові та фольклористу Володимирові Олександрову. За фахом він був військовим лікарем, за чином — генералом, але в душі — українським патріотом. Це й спонукало його у віці 53 роки засісти за вивчення староєврейської мови, аби з оригінальних текстів створити українськомовну версію біблійної історії. Великий намір йому вдалося реалізувати лише частково. 1877 року у кількості 20 примірників вийшла друком його “Книга Йова, на малоруську мову переложена”. Цей автор написав також кілька віршових переказів біблійних легенд, з-поміж яких — “Притча про Христа-сіяча”. Йому так і не вдалося повністю реалізувати свою ідею. Також Олександрів переклав «Книги Буття, Вихід, Йова, Товита. Переклади поширювалися у вигляді літографій, що виготовлялися в незначній кількості примірників. 1883 р. у Харкові в перекладі Олександрова вийшов у світ Псалтир під назвою «Тихомовні співи на святі мотиви».
У серпневому числі «Основи» за 1861 р. повідомлялося, що готується переклад Євангелії українською мовою і пишеться священна й церковна історія для українських шкіл». Подальші відомості щодо перекладу невідомі.» [6]
«У 1903 році на розгляд Петербурзької академії наук було надіслано переклад Євангелії, здійснений письменником і журналістом Михайлом Лободовським (1874—1913). Цю працю було доручено розглянути Павлу Житецькому, який, порівнявши її мову та стиль із тлумаченнями Пилипа Морачевського та Пантелеймона Куліша, прийшов до невтішних висновків: переклад Лободовського відзначається нічим не мотивованою діалектною строкатістю, багатьма невдалими виразами та відступами від граматичних норм.
Житецький закинув перекладові Михайла Лободовського залежність, якої надто часто й невільно тримався, від російського і церковнослов’янського текстів. Хоч напевно знав і Кулішів переклад. На докір ставив йому, «по-перше, вкраплювання «галицьких» (насправді і східно-подільських!) форм минулого часу: бачили-сьмо, ви чули-сте (хоч для Лободовського це південно-східні подільські форми), як і південно-східних форм теперішнього часу типу: не знаходю, відпустю; по-друге, вживання активних дієприкметників теперішнього часу на –щий, –чий (просяному у тебе, застане роблящим отак);  по-третє, вживання вульгаризмів (цицьки «грудь», курвайства «розпуста») й кованих слів (зновожиття «пакибітіє», брехнесвідкувати «свідчити фальшиво», поіначати «змінитися», постувати «постити», обвинуватор « оскаржувач», жителище «оселя» ) як і маловідомих діалектизмів ( своящина «рідна сторона», відгетькати «відректися», поперека «поясниця, бедра», орудувати  «адмініструвати») і церковнослов’янізмів.»[7] Переклад не був надрукований.
Того ж, 1903 року у Львові побачив світ переклад “Псалмів” і Нового Заповіту (з паралельним церковнослов’янським текстом) відомого церковного діяча Олександра Бачинського (1844—1933): це видання набуло поширення переважно серед греко-католицького кліру.»[8]
 
[1] Українстький правопис 1928 року // Українська версія «Вікіпедія»
[2] Михайло Москаленко. Переклади Святого Письма та богослужбових книг
[3] Там таки.
[4] Голодомор-геноцид в Україні. Українська версія «Вікіпедія»
[5] Біблійний довідник під редакцією доктора К.Костіва. Християнське місійне видавництво. Торонто.Канада. 1971.
[6] Протоієрей Андрій Ухтомський Історія перекладів Біблії українською мовою, частина І // https://r500.ua/istoriya-perekladiv-bibliyi-ukrayinskoyu-movoyu/
[7] Олекса Горбач. Мовостиль новітніх перекладів Святого Письма на українську народню мову 19-20 вв. Український Вільний Університет. Наукові Записки. Ч.13. Збірник Мовознавчої Комісії Наукового Конгресу в Тисячоліття Хрищення Руси-України. Мюнхен. 1988. Стор.50
[8] Михайло Москаленко. Нариси з історії українського перекладу (4) // http://www.vsesvit-journal.com/old/content/view/167/41/
[sc name=”futerblock” ]

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Михайло Назаренко

Народився: Запоріжжя 1965; 1986-91 - Запорізький держуніверситет, спеціальність: викладач української мови та літератури. Працював учителем у школі 3 роки; 15 років - диктором і ведучим програм "Слово про слово", "Гранослів" на ОДТРК "Лтава".

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button