Моя історія війни почалася задовго до 24.02.2022, а саме в жовтні 2020 року. Ця історія про особисту війну. Про вибір, який кожна людина робить щодня, щогодини, щохвилини… Про внутрішні відчуття, можливості, цінності. Про те, що є важливим зараз та тепер?
Ці питання та багато інших крутилися у мене в голові після отриманої травми спинного мозку в жовтні 2020 року. Зламавши хребет, фізичне тіло, я зламалась ще й морально. Коли ти нерухома лежиш на лікарняному ліжку, а в голові: «За що? Чому я? Що я зробила не так? Чи це мене так Бог карає чи, можливо, навпаки?» Крім фізичного болю, який пронизував все тіло, був біль моральний, який не менш в’їдається під шкіру десь на рівні душі. Цікаво, де та душа територіально на нашому тілі? В голові, чи десь в області грудей, чи як копія всього тіла, але невидима. Й повільно, з кожним наступним днем я знаходила відповіді на всі питання, бо прислухалася до себе, до внутрішнього голосу. Впевнена, мені допоміг Бог…
Основне та важливе питання, яке змусило рухатися далі, яке давало сили, крила не опускати руки, виникло не само собою, а з єдиного й найтяжчого: «За що це мені все, чому я?», перефразувавши його на просте: «Навіщо це сталось?», «Що мене чекає попереду?» й тут вже увімкнулась філософія з життєвою мудрістю, чи чимось іншим… Але яка різниця, як саме це називається, якщо це допомогло?!
Я знаю точно й вірю, що це сталося недарма. Віра відіграє важливу роль у нашому житті, особливо, коли здається, що все скінчено й життя не має сенсу. Вона дає усвідомлення того, чого раніше нам було не зрозуміти. Можливо, нам дано зрозуміти не все, але розраду та спокій отримуємо гарантовано. Найцінніші речі в житті − безкоштовні. Усвідомлюю тепер, що Бог уберіг мене від чогось жахливого й зберіг для кращого життя. Я вірю в це й переконуюсь щодня. Дійсно, моє життя у візку стало активніше, цікавіше та прозоріше. Сьогодні я щаслива людина, займаюсь улюбленою роботою, допомагаю дітям ВПО, переселенцям за кордоном та дітям на тимчасово окупованих територіях. Тримаю освітній фронт на ряду з іншими викладачами України. Також допомагаю людям, які щойно отримали травму, жити далі, показуючи, що життя можливе, і воно, може бути ще цікавішим. Від цього всього у мене виростають крила, я літаю й тримаюсь у цьому житті досить легко. Адже людину характеризують за вчинками, діями, думками. На підтвердження цього згадується чудовий вірш Ліни Костенко «Крила».
А й правда, крилатим ґрунту не треба.
Землі немає, то буде небо.
Немає поля, то буде воля.
Немає пари, то будуть хмари.
В цьому, напевно, правда пташина…
А як же людина? А що ж людина?
Живе на землі. Сама не літає.
А крила має. А крила має!
Вони, ті крила, не з пуху-пір’я,
А з правди, чесноти і довір’я.
У кого – з вірності у коханні.
У кого – з вічного поривання.
У кого – з щирості до роботи.
У кого – з щедрості на турботи.
У кого – з пісні, або з надії,
Або з поезії, або з мрії.
Людина нібито не літає…
А крила має. А крила має!
Невідомо скільки буде тривати війна в країні. Крім вижити у ній, нам потрібно максимально зберегти себе, перемогти свою внутрішню особисту війну та боротьбу з нашими помислами та думками, вчинками, бажаннями, діями та словами. Для того, щоб коли закінчиться війна, ми були дієздатні, адекватні, щирі, віруючі з бойовим духом, бажанням жити й творити для майбутнього України.
Хочу, щоб ця історія надихнула кожного, хто втратив надію, опустив руки та не радіє життю. Воно у нас одне, його неможливо поставити на паузу, перегортати назад, чи спроєктувати точно на майбутнє. Воно тут, тепер й зараз. тому вірте та просто живіть! У Бога все під контролем, він в кожному з нас, у вчинках, діях, поглядах. Духовне багатство людини − найбільший скарб у житті. Прислухайтесь до себе, ведіть внутрішні розмови, будьте чесними перед собою та перед іншим й пам’ятайте:
«Крилатим ґрунту не треба…»
Автор: Орбу Дана
