Перед вами ще далеко не розкритий митець. Талант, образно кажучи, на самому старті високого польоту. Надзвичайно цікава, навіть унікальна і чесна, не перед кимось, а передусім собою, художниця Анастасія Ярошевич. Познайомтесь і ви, шановні читачі, з барвами її творчості. Запевнюю, станете духовно багатшими.
Візитка
Анастасія Ярошевич, уродженка Кривого Рогу. Художниця, член НСХУ, дизайнер, мистецтвознавець (успішно закінчила Криворізький державний педагогічний університет – факультет мистецтв та Харківську державну академію дизайну і мистецтв). Завідувачка філіалу «Музей-квартира художника Г.І. Синиці» КЗК «Міський історико-краєзнавчий музей» КМР.
В її доробку 15 персональних виставок. В більше ніж 100 – брала участь. Портрет духовної жінки «Послушниця», відзначений почесною нагородою міжнародного конкурсу в Одесі. Анастасія постійна учасниця багатьох всеукраїнських і міжнародних мистецьких проектів.
Працює у реалістичному напрямку. Заміжня. Захоплення – художня література, фотографія, мандрівки по Україні.
«На роботу не виходимо. Розпочалася війна»
Пані Анастасіє, під час цього перед інтерв’ю ви обмовилися, що ніби ще в дитячих снах вам ввижалася нинішня загарбницька війна з боку країни-агресорки. Дивовижно!
З п’яти років і потім періодично протягом усього життя у мене неодноразово з’являлися нічні видіння війни зовсім не схожі на те, що можна було бачити у фільмах про Другу світову. А що вже говорити про передчуття наяву в останні роки, а особливо, дні перед навалою держави-сусідки. Спомини зовсім свіжі. Приміром, коли обирали дату урочистого нагородження переможців вже традиційного дитячого конкурсу живопису пам’яті лауреата Шевченківської премії художника Григорія Івановича Синиці цього року і запропонували 24 лютого, в мене одразу з’явилось недобре передчуття. Дату перенесли на 23-е. Якось підсвідомо відчувала: щось надто лихе може статись саме 24 лютого. Власне, і у визначений день, у повітрі висіла якась неймовірна тривога. Буквально перед самими урочистостями до мене підійшли і пошепки промовили, що з підбиттям підсумків конкурсу у міській виставковій залі необхідно вкластися в 20 хвилин. І при цьому додали, що прямо зараз вирішуються питання захисту міста.
Відтак, нагородження і теплі привітання переможців творчого змагання довелось умістити в зовсім короткий проміжок часу, щоб учасники конкурсу, і тим більше з інших міст нашої країни, змогли якнайшвидше дістатись своїх домівок. Відчуття свята, яке створювали для дітей не було.
А вже наступного ранку пролунав телефонний дзвінок моєї безпосередньої керівниці Ірини Зінов’євої. Стурбованим голосом вона промовила: «На роботу не виходимо. Розпочалася війна».
Так, з того зимового, прохолодного, похмурого ранку життя у всіх українців враз перевернулося. Долі співвітчизників почали ламатися, при чому на очах всього світу – планета буквально прикипіла до гаджетів з подіями в нашій державі.
У ті дні я годинами залишалась на самоті і багато думала про крихкість людського життя. Нічого не їла. До пензля не торкалася. Негативних новин з усіх сторін було занадто багато. В якийсь момент вирішила вимкнути трансляцію загальнонаціонального «Прямого телемарафону», що розповідав про події на фронті. Відтак, почала шукати щось хороше для самозаспокоєння. Попервах узяла до рук книгу. Читала спогади одного з художників. З братом, батьками, чоловіком намагались допомагати армії чим могли.
Щодо телевізійного марафону. Але наші громадяни ніби ж його сприймають?
Можливо, бо всі люди різні. У моєму ж сприйнятті це все було більше схоже на тотальний пресинг на мозок. Слідкувала за новинами по телевізору я місяць або два. Зараз складно сказати. Тоді лунали лише негативні повідомлення, транслювались відео руйнувань, вбивств, про що розповідали телеведучі, котрі ледь стримували сльози і гнів. З кожним днем сприймати усе це ставало дедалі складніше. У багатьох з тих, кого я знаю та й у мене психіка не витримувала. Було достатньо вражень рідних і друзів, що залишились у містах де відбувались і зараз відбуваються активні бойові дії, з якими я спілкувалась кожного дня. Достатньо власних переживань і страхів.
«Текстові замальовки Михайла Коцюбинського – моя найбільша любов!»
Зрозуміло. А коли ж, зрештою, знайшли для своєї душі і думок рятівний, тихий прихисток в нинішніх страшних реаліях?
Та от знаєте, коли знову почала малювати картини-спогади зі свого минулого, спокійного життя, а особливо про наші з чоловіком мандрівки карпатськими лісами. За живопис братись не було сили. Почала щось робити олівцем. На папері з’являлись, переважно, пейзажі з лагідними мотивами українських Карпат – гори, котрі змалював Михайло Коцюбинський у своїх текстах, то моя страшенна любов. Вони були виключно чорно-білі. Замальовки з написом «малюю під час війни» виставляла в Інтернеті і пропонувала користувачам купувати їх, зауважуючи, що отримані гроші неодмінно підуть для захисників України. Так воно й сталося. 7 малюнків придбали небайдужі громадяни, перерахувавши кошти на потреби ЗСУ.
Добру справу робите. Вдячність вам і пошана за доброчинність.
Приємно чути. Неможливо було вчинити інакше. Шкода, що не всі прагнуть зрозуміти душу інших. Боляче сприймались окремі неприємні коментарі і повідомлення щодо цих малюнків. Деякі користувачі мережі висловлювали незрозумілі мені думки про те, що зображення, якісь не по темі – не про пекельні бої, «і чого варті тобою зібрані мізерні тисячі гривень для фронту? Хіба це допомога?». В публічну суперечку не вступала, а лише порадила видалити мене з друзів.
Запитаєте чому не зображаю вибухаюче -палаюче жахіття? Бо принципово не бажаю множити негатив у художній формі, от і все. Здається, що таким чином воно ніби увічниться назавжди. Це моя позиція. Я взагалі багато чого сприймаю по-своєму. А у теперішньому воєнному житті, і поготів.
От, наприклад, з багатьма друзями, знайомими, маю несхожі погляди щодо порятунку власного життя, хоча мені не менш страшно ніж комусь. Але розуміння того, що я не в захопленому ворогом місті і у мене є рідні, котрі не зможуть виїхати з об’єктивних причин, викликає велике занепокоєння, що дорогі мені люди залишатимуться у небезпеці. Не можу усвідомити, як можна прийняти те, що ти поїдеш, а вони – ні. До речі, багато хто думав, ніби я вже далеко, та я не полишала Кривого Рогу.
Що буде далі – незрозуміло. Невизначеність лякає. Часто чую: «Чому не їдете?» Радять збиратися в дорогу. А куди? В Україні зараз немає безпечних місць. Прямувати за кордон самій, залишивши близьких, не можу. Нікого не засуджую, але не здатна прийняти той факт, що у воєнний час покинутими залишились люди похилого віку, а їхні діти евакуювалися рятуючи власне життя. Мимоволі напрошується: «А що коли цим бабусям і дідусям нікому буде подати води, викликати швидку?» Мені так само шкода і викинутих на вулицю, або гірше, залишених у закритих квартирах «любимих» тваринок…
«Не можу навіть уявити, що покину рідних людей втечею
Маєте у Кривому Розі дорогих вам людей?
Так. Бабусю, котра не ходить вже 8 років, батьків, рідного брата, чоловіка. Просто уявити не можу, якою б винуватою себе почувала, віддалившись від них навіть на 20 кілометрів, коли їхньому життю постійно загрожує ворог, щодня обстрілюючи територію Криворіжжя.
Буває боляче, коли думаю і про тих рідних, які виїхали до Росії ще у 2014 році і… замовкли. Геть перестали цікавитися, як ми живемо в Україні. Хоча б раз хтось із них зв’язався зі мною за минулі роки. Та, ні.
Отож, Анастасіє, який висновок робите?
Коли розпочалося вторгнення, дуже хотілось вірити у те, що ці трагічні та незбагненні події змінять людей на краще. В їхніх головах відбудеться переоцінка цінностей, адже не буває лиха без добра. Але, здається, цього не сталося. Навпаки, деякі друзі і знайомі зникли з мого життя. Втім, цінно, що є люди різних містах і країнах, котрі шанують мою творчість і постійно підтримують добрим словом. В цьому зв’язку пригадалися слова австрійського філософа, колишнього в’язня нацистського концентраційного табору Віктора Франкла про те, що насправді чисту душею людину жоден табір не зіпсує…
Більш ніж переконаний, що ви образно відобразили цю тему в картинах!
Справді, дещо заспокоївшись, створюючи пейзажі мирного життя, почала малювати твори, що стали серією під назвою «Війна». Сьогодні це 6 графічних робіт. В них немає поранених солдатів в окопах, скривавлених мирних жителів, трупів дітей у розбомблених містах і селах. Мої картини спонукають до глибоких роздумів. До прикладу, на графічному аркуші під назвою «Одні», зображені бабусі на лавочці, які не поспішають в «Укриття» під час авіаційних нальотів. А картина «Повернення. Вас вітає місто-герой Одеса» – про сподівання, що всі, хто сьогодні далеко від України, якнайшвидше повернуться додому. Першою ж у серії була робота «Після», яка зображає руйнування, одинокість тих, хто залишився, їхнє зламане назавжди життя.
Планую не покидати цю тему, щоправда, важко осмислювати жахи війни, не знаючи напевне, що буде завтра. Думаю, після її завершення, з плином часу, з’являться глибші твори. Можливо, вдасться вгамувати емоції та створити живописні картини на тему цієї війни. Важливо, щоб справжні і чесні почуття, котрі виникають на тлі подій сьогодення, залишились у художніх образах назавжди. І нехай вони краще будуть на полотні чи папері, ніж у душах людей.
Картину відомого в Україні митця Олександра Дробота «Русский мир» з міської виставкової зали Кривого Рогу прибрали… «чиновники-наушники»
Знаю, що у вашого батька Олександра Дробота, члена Національної спілки художників України, відомого у місті митця, також чутливе художнє ставлення до цієї війни.
Дякую, що помітили. Пригадую, як ще у 2014 році, після військової окупації Криму і Сходу нашої держави, він написав велику картину «Русский мир». Привіз її для участі у виставці, а організатори зняли її з експозиції – «Не на часі». Така ж участь чекала на твір і тоді, коли ми з батьком представляли персональну виставку де мав бути присутнім цей твір. Сказали: «Нехай лише на відкритті побуде». В той же день «Русский мир» і прибрали зі стіни. Дуже боляче. Сьогодні батько працює над втіленням на папері образів теперішньої війни.
Страшенно прикра історія. Втім, і дуже показова як для Кривого Рогу…
Розповіла як було. Як тоді, так і зараз для мене все це залишається незрозумілим.
Уважно переглянув ваші картини написані під час нинішнього військового жахіття. Надто образні, промовисті на тлі прогнозів окремих аналітиків, що із-за кордону додому після перемоги не повернуться 5 мільйонів українців.
Не хочеться про таке думати. Кому ж вона тоді буде потрібна наша Батьківщина, коли всі її покинемо? З усіма наслідками війни нам треба буде якось жити. Тож, зі своїми творами і звертаюся, до співвітчизників, які без сум’яття вболівають за майбутнє неньки -України. Живим завжди складніше ніж тим, кого вже немає. Бо вони й далі продовжують боротися з втратами та болями. А мертві мають вічний спокій. Є таке філософське твердження.
Читайте також:
Анастасіє, уявляєте яким буде день нашої великої Перемоги?
– Уявляю з першого дня війни, подумки готуюсь до нього. Якщо доживемо, то обов’язково презентуємо з однодумцями велику виставку картин, в які вкладемо все своє сумління і душу. Дуже хочеться підйому української культури. Мріється, щоб люди будуть творити, не заради слави або гонорарів, а для високого мистецтва. Також, досягнення справжньої майстерності, появи творів світового рівня, котрі уособлюють сучасну національну ідею. Назавжди утвердять, що український народ, держава, культура, мова є і будуть у цьому світі. Назавжди!
Автор: Микола Крамаренко, журналіст
м. Кривий Ріг
