В мене більше нічого не залишилося: історія про чоловіка, який втратив сім’ю та квартиру в Ірпені
За часи війни в Україні сталося багато лиха, горя та болю. Але віримо, що Господь справедливий для здійснення правосуддя та люблячий для допомоги постраждалим та прийняття тих, хто навернеться до Нього. Ділимось історією чоловіка, який втратив сім’ю в Ірпені. Історія про справжній біль, який відчуває багато людей в ці страшні дні.
Джерело: Youtube «UA:Перший»
«Всі члени моєї родини – двоє дітей, дружина, дві собаки – пішли на небеса.
4 чи 3 числа наше місто обстріляли з мінометів з Бучі (ту територію вже контролювала РФ). Спочатку удар взяли на себе крайні житлові комплекси, які межують з Бучею. Потім кілька мін лягло в приватний сектор. Дві міни прилетіли в наш житловий комплекс.
Після цього дружина зателефонувала мені й сказала, що тут знаходитися небезпечно: «Ми сьогодні йдемо ночувати в підвал. Будемо готуватися виїжджати».
На той момент я знаходився в Донецьку, на окупованій території. Я був вимушений виїхати туди 17 лютого, бо моя мама захворіла на COVID. На думку лікарів у неї були шанси 50 на 50. Вона була в тяжкому стані.
5-го числа увечері у нас з дружиною відбулася остання розмова. Ми обговорили план евакуації на 6-е. Я їм запропонував взяти машину та по-максимуму речі, бо ми з цим стикалися у 2014 році. При цьому важко виїжджати із маленькою валізою та розпочинати все з початку.
План був такий: о 8 вони йдуть до церкви, й такою ж колоною намагаються виходити, як і 5-го числа. Ми використали Google-геолокацію. Всі члени родини бачили один одного. Тому близько 8 ранку я побачив, що геомітка дружини перемикнулася в онлайн. Я зрозумів, що її телефон у зоні дії Інтернету. Але геомітка зображалася на Житомирській трасі, між Стоянкою та Києвом. Це не логічно.
Ще за пів години я побачив, що геомітка Тетяни світиться у 7 міській лікарні в Новобіличах у Києві. Я почав телефонувати. Телефон працював, але ніхто не брав слухавку. Телефони дітей не відповідали зовсім.
Хвилин за 15 репортери виклали у Twitter першу фотографію, на якій на асфальті лежали люди. Їхні обличчя були приховані. Але я впізнав своїх дітей за одягом, за речами, за валізами й за переноскою, яка стояла з двома нашими собаками.
Я зателефонував у Київ до друзів, до людей, які їхали в лікарню. І сказав, щоб шукали її в лікарні, але діти лежать там, вони мертві. Мені ніхто не повірив. Вони сказали, що я помиляюся. Я кажу: ні, даю 100%, що це вони. Я бачу одяг і все. Це все наше. Це наша переноска.
Ще за 20 хвилин з’явилося перше відео – момент падіння мін. Тіла моєї сім’ї, крик моєї собаки. Стало все зрозуміло.
Чим жити далі, я не розумію. В мене нема сім’ї, розбита квартира. Я не знаю, в якому стані мої машини. Я не можу потрапити в місто. І от я з одним рюкзаком… І все. В мене більше нічого не залишилося. Мені друг дав машину, щоб я приїхав у морг оформляти тіла.
Можливо, їхня смерть для когось – звичайна подія. Для мене – ні. Я спробую дати максимальний розголос ситуації. Я намагатимусь просити допомоги у тих організацій, що займаються розслідуваннями воєнних злочинів, щоб ця справа, ці матеріали передали в якісь міжнародні інстанції. Бо це не просто теракт. Це справжній злочин проти людей. Зараз це буде моя місія».
Підтримаємо в молитві скалічені долі людей. Благатимемо Господа втішити постраждалих та допомогти пройти всі ці лихі дні.
https://www.youtube.com/watch?v=aIGwf1jQ4bQ&t=14s
