Актуальне

Дітям віруючих батьків присвячується…

Чи носили ви на собі клеймо ДВР? Кілька слів на захист дітей віруючих батьків, і про те, що бути народженим в сім’ї віруючих батьків – це не гидота і не клеймо і не ганьба. Хоча це і право на вибір особистого шляху – з Христом або без Нього. Як би боляче не було нам, батькам, які поважають незалежність наших дітей.

Нікому не в образу, просто з особистого досвіду в юності, тому що моя юність християнська проходила під клеймом – «ДВР», недо-християнин. І ставлення таке було саме з боку деяких пасторів, які теж були народжені в сім’ях віруючих батьків. Я вдячний безмірно своїм батькам-християнам і Віктору Давидюку, які допомогли мені в юності побачити в цьому гідність, а не клеймо ДВР і ганьбу.

На початку 90-х кілька років (до від’їзду в Донецьк) я був прихожанином однієї новоствореної євангельської церкви. Господь «докладав спасених до Церкви», громада зростала, до Христа наверталося дуже багато молодих людей з невіруючих сімей, тобто з сімей, де батьки цих хлопців і дівчат не були сповідуючим християнами.

Дана церква складалася не тільки з «новонавернених». У ній було кілька сімей, в яких теж були діти раннього підліткового віку (12-16 років), юнаки і дівчата (17-20 років). Цих дітей лідери громади називали ДВР-ами, що розшифровується як «діти віруючих батьків». Саме від них я тоді вперше дізнався, що це таке, і що бути ДВР-ом – дуже недобре. Кожен раз коли вони згадували термін «ДВР», це відбувалося виключно в негативному контексті і негативному сенсі.

Не те щоб їх слова були такими… але все їхнє ставлення давало дуже ясне послання:

– Дивіться, як Господь діє в новонавернених молодих людей, і які зашкарублі ці ДВР-и!
– Дивіться, які присвячені Господу ці новонавернені молоді люди, як вони горять любов’ю до Нього, і які похмурі і депресивні ці ДВР-и!
– Дивіться, як хочуть служити Господу і тягнуться до святості ці новонавернені, і як тягне в гріховний світ цих ДВР!
– Слухайте, як Господь змінив, здавалося, вже безнадійне життя цих безнадійних молодих хлопців, і яке сіре життя у цих ДВР!

Бувши представником ДВР в тій громаді (більш того, з багатодітної християнської сім’ї, де росло одинадцять дітей віруючих батьків!), я чітко засвоїв: шкода, що я народився в сім’ї віруючих батьків, і що не можу розповісти про своє життя до зустрічі з Христом щось таке, від чого у слухачів захопило б дух… і що дуже погано, що моє життя не ділиться на чорне до зустрічі з Христом (все в страшних гріхах до) і біле (святе і безгрішне після)…

Мене, 17-річного пацана, навіть відвідували думки, слухаючи цих лідерів, що мені краще було б народитися в сім’ї алкоголіків, і тоді я теж став би повноцінним шановним переміненим… або краще було б «створити» щось протизаконне, відсидіти термін, і теж стати повноцінним переміненим, від якого улюблені мною пастори теж будуть проявляти захоплення і прийняття. Оскільки бути «зміненим» вважалося в пошані, а бути представником ДВР означало жити в «сірій зоні».

Зрештою, ситуація дійшла до того, що неофіційно вельми не рекомендувалося ДВР-ам спілкуватися з новонаверненими, щоб не заразити останніх духом церковного традиціоналізму і не загасити їх першу любов до Христа. Тобто, нас, дітей віруючих батьків, розглядали як загрозу угашения першої любові новонавернених, які прийшли з нехристиянських сімей.

Чи є у мене образа за таке ставлення до себе, як до дитини віруючих батьків з багатодітної сім’ї? Ні, образи абсолютно немає. Я пробачив таке ставлення до ДВР і до себе ще в 90-х роках. Незважаючи на те, що у мене немає образи, такий чіткий розподіл на ДВР-ів і новонавернених залишило в моїй душі незгладимий слід… глибоку рану ненормальності через наявність віруючих батьків… на багато років…

Сьогодні, чуючи від батьків-християн те, як вони називають своїх дітей ДВР-ами, я досі всередині здригаюся і напружуюся.

І мені шкода не так тих батьків, які переживають біль через дітей, які залишають християнську громаду, що розчарувалися в Бозі… скільки самих дітей, яких класифікували у ДВР-и, яких вважають гіршими, ніж «нехристи», на яких поставили «клеймо», зв’язали їх життєві проблеми не з присутністю гріха в світі і в їх житті, а з тим, що вони народилися в віруючій родині… вказали своїм дітям на те, що віруючі батьки – це проблема… велика проблема, а не благословення. Як якась похмура неминучість в минулому, кінчене життя в сьогоденні, коли тобі нічого не залишається, як тільки зануритися з головою в «солодкість гріха».

Пастори і батьки, які поділяють дітей на тих, які походять з віруючих і невіруючих сімей, забувають, що Каїн і Авель були дітьми віруючих батьків, хоча і вигнаних з Едемського Саду. Як і Йосип, і Юда походили з віруючої сім’ї, як Мойсей (рукою якого Бог вів Ізраїль в Ханаан), і Аарон (який допустив і потурав ідолопоклонство ізраїльтян, в той час як Мойсей отримував Закон на горі). І багато інших біблійних героїв.

Проблема Каїна, Юди, Аарона була не в тому, що вони походили з віруючих сімей, але в тому, що в якийсь момент або період життя вони не проявили вірність Господу, з різних причин.

Підлітки, юнаки і дівчата з віруючих сімей зустрічаються з життєвими проблемами і реагують на них по-різному не тому, що вони народилися в родині, де батьки – сповідують християнство, які намагалися виховувати їх відповідно до християнських цінностей. Батьки не можуть захистити дитину від сили і влади гріха. Тільки Ісус Христос. Батьки не можуть дати дитині вічне життя. Тільки Ісус Христос. Батьки не можуть дати дитині християнський характер. Тому що тільки Господь Духом Святим перетворює наш характер в Характер Христа, коли ми дозволяємо Йому змінювати нашу сутність і наше життя, довіряємося Йому, примиряємося перед Ним і Його волею.

Якщо людина народилася в невіруючій сім’ї, це не означає, що він загублений для вічності; як це і не означає, що, стаючи «переміненим», він набуває більш богоугодний статус і в Церкві, і в християнській громаді в порівнянні з тим, хто народився у віруючій родині. «Адже він вкусив силу гріха, і його життя ділиться на “до” і “після”!». І якщо людина народилася у віруючій родині, це не означає, що вона спасенна тільки через те, що її батьки віруючі. Але це також не означає, що він є «заразним» для новонавернених, що він є неповноцінним, недо-людиною тільки тому, що народився в сім’ї віруючих батьків, придбавши «клеймо» ДВР.

Особисто мене дуже дивує, коли я чую, що хтось із батьків або пасторів ставить своїй дитині діагноз: «Ти – “дитя віруючих батьків”. Що я тобі скажу… зазвичай так у вас і відбувається… адже ви ще не наїлися гріха… ви ще не пізнали Христа». Віруючі батьки, пастори, чи усвідомлюєте ви, що стоїть за вашими словами, які ви вкладаєте в вуха своїх дітей? Ви пов’язуєте життєві проблеми дитини не з силою гріха і не з рішенням слідувати за своїм серцем, а не за Христом, а з тим, що вони народилися в християнській родині. І при цьому ви хочете, щоб ваші діти були християнами, і щоб у ваших дітей були онуки, які теж будуть дітьми віруючих батьків? І ви теж дасте своїм онукам «клеймо» – «ДВР»? Мені таку логіку дуже складно зрозуміти, більш того, я її не хочу розуміти.

Наші діти стають християнами не тому, що були виховані на християнських цінностях (так, це важливо, я з вами не сперечаюся!), батьками або недільною школою. Але тому, що відповідають на заклик Христа йти виключно за Ним; бо Дух Святий відроджує їх до нового життя з Христом, до проходження за Ним. І якщо дитина вибирає піти з християнської громади, то це не тому, що його недостатньо виховали, недостатньо вклали християнських цінностей, недостатньо зробили християнином. Але тому, що він обрав (тимчасово?) з яких-небудь причин піти від Христа.

І в такій ситуації найгірше, що можуть зробити пастори і церковні служителі, це виступити суддями дітей – дітей віруючих батьків; віруючих в силу жорсткої дисципліни, в силу християнського виховання, в силу страху перед пекельними муками… але… але хто не довіряє силі любові і благодаті Христової, здатної повернути дитину Додому навіть від «свинячого корита». Батько не судив свого блудного сина. Він його очікував. Він не обговорював проблеми свого минулого сина з сусідами, друзями, колегами, як і не ділився «молитовними потребами». Проблема була не в тому, ЯК грішив блудний син, але в тому, що він пішов з Дому Отця. Все інше – це були наслідки і «транспортні витрати». І привернула блудного сина Додому саме Любов Отця, а не страх перед смертю разом зі свинями. Він згадав про Любові Отця, і був упевнений, що він його прийме, і, як мінімум, візьме його в наймані працівники. І проблема блудного сина була не в тому, що він – дитина віруючих батьків…

Читайте також:

Мені щиро шкода, коли пастори і церковні служителі стають публічними суддями своїх дітей, що впали, оступилися, спіткнувшись… залишають їх одних в «колі ганьби», сам на сам з людьми, які докоряють.

Віра у Христа – це не те, що передається у спадок від віруючих батьків. Це особистий вибір кожної людини, незалежно від того, в якій сім’ї вона народилась (віруючою або невіруючою): Довірю я своє життя Йому? Піду за Ним по Його шляху? Наскільки я буду вірним Йому, слідуючи за Ним? Народження в родині віруючих батьків, особисто для мене, однозначно: це благословення. Що анітрохи не принижує новонавернених, народжених в невіруючих сім’ях. Адже важливо не те, в якій сім’ї народилися наші діти: віруючих батьків або невіруючих. Важливим є те, які відносини у них особисто з Христом.

Віруючі батьки і пастори, не принижуйте своїх  дітей, що спіткнувшись, впали, що пішли від Христа вказівкою на те, що їх проблема – народження у віруючій родині. Не принижуйте своїх дітей терміном «ДВР», не створюйте в серцях і умах своїх дітей почуття неповноцінності тільки через те, що ви, їхні батьки, – люди, які присвятили своє життя Господу, навіть якщо ви самі народилися в невіруючій сім’ї.

Християнський характер визначає не те, ким я народився, не те, що мене мало карали, не те, що мені не вистачало дисципліни в сім’ї, але те, іду я за Христом, перетворююся я в Його Характер, а не в батьківський, яким б ангельським він не був.

Думаю, в очах Бога найкращим буде, якщо ми, пастори та батьки, відмовимося від поділу дітей в наших християнських громадах на народжених в віруючих сім’ях і новонавернених з невіруючих сімей. Для Христа і в Христі немає абсолютно ніякої різниці, з якої родини ти походиш. І замість того, щоб ділити дітей на тих, які походять з віруючої або невіруючою сім’ї, найкраще буде, якщо ми, батьки, подумаємо про таке.

Зіткнутися з Богом – це бути здатним довірити турботі Отця найдорожче – свою дитину, як би боляче це не було, як би ірраціонально не звучало, визнати, що я можу тільки очікувати, адже змінити серце дитини зможе тільки Отець, але не я, батько. Інакше ми не зможемо дивитися на світ очима Отця, інакше ми не зможемо пізнати глибину любові Отця, інакше ми не зможемо пережити багато в чому благословення, що перевершує в невідомому через втрату відомого, інакше ми не зможемо пізнати Бога як Єгову-ІРЕ, що означає Господь влаштує. А це Ім’я Бога відкривається тільки в найбезнадійніший, відчайдушний момент життя, коли нам, батькам і матерям, залишається сподіватися тільки на воскресіння. Єгова влаштує, тому що Він має силу й воскресити з мертвих.

Втеча від гріха ще нікого не наблизила до Бога, ні одну дитину віруючих батьків. Віддалення від гріха і аморальності, але без перетворення в Його образ і подобу – це моральність, яка творить з нас людину, яка пізнає добро і зло тільки через куштування плоду непослуху Творцю. Але це не людина, пізнає добро і зло в призначений Ним час через утримання від куштування плоду в слухняності Творця. Якщо наша мета – допомогти дитині втекти від гріха і аморальності, то ми стаємо людиною без Характеру, того Характеру, істинність Якого у Христі була доведена на Хресті проявом слухняності НЕ Пилату, не Іроду, не релігійній владі, але виключно Отцю і Його волі.

Та й чи можна по-справжньому віддалитися від гріха без того, щоб раніше не вхопитися за пробиту руку Христа, Який Один здатний витягти мене з життєвого гріховного пекла? Та й чи можна по-справжньому позбавитися від аморальності без того, щоб бути не розп’ятим з Ним на Хресті? Без того, щоб разом з Ним до крові боротися проти гріха? Лише прагнення до Христа і кожен добровільний крок проти свого помилкового alter ego в сторону Благого Володаря абсолютно всім і вся віддаляє від нас гріх і нас від гріха.

Чи можу я насильно ззовні змусити свою дитину піти від гріха, якщо Христос стверджує, що, подивившись на дівчину з пожаданням,  я уже вчинив перелюб із нею? Що дозволивши собі ненависть в думках, я вже обагрив свої руки кров’ю, як братовбивця? Чи можу я взагалі кого-небудь насильно змусити наблизитися до Христа? Чи можу я насильно змусити свою дитину народитися від Духа Святого? Це буде протиприродно і проти Його Єства. Замість того, щоб визнавати свої гріхи різних форм особистісного насильства, наближаючись до Христа і знаходячи справжню самість і людяність, ми, в свою нинішню слабкість, ці гріхи найчастіше намагаємося приховати, щоб нібито не кинути тінь на свій батьківський авторитет, на свою сім’ю, на свою громаду. Цим самим ми занурюємося в ще глибший морок безвиході і гріховного alter ego, намагаючись маніпуляціями перетворити своїх дітей в своє розуміння Христа, не залишаючи їм можливості усвідомити Його любов там, в «життєвому тупику», від якого ми так хочемо їх зберегти.

Перевірка на міцність відносин любові між батьком і дитиною може бути засвідчене не тоді, коли їм весело разом, коли батьки можуть забезпечити всі таємні і явні потреби дитини, а сама дитина відповідає всім таємним і явним очікуванням батьків. Але тоді, коли батько і дитина вчаться долати конфлікт разом, намагаючись відновити і розвивати відносини; коли батьки потрапляють в ситуацію, в якій не можуть забезпечити дитину нічим іншим, крім його базових фізіологічних потреб (по таблиці Маслоу), але дитя продовжує любити свого батька та матір, коли батькам, незважаючи на біль розставання, необхідно вчитися поважати свободу, вибір і наслідки вибору своєї дитини, все ж залишаючись для нього духовно-емоційними «Паракліта» (Утішитель), Будинком Любові, Будинком Очікування і Прийняття, можливо, навіть відчуваючи відкидання або навіть зречення з боку дитини, замість покори і очікуваної відповідної любові.

Яким батьком для своїх дітей є я сьогодні? Для мене вже не так важливо, що було в минулому. Воно вплинуло, і його не змінити. Але є син і дочка. Є майбутнє. Є вплив на дітей, яким би воно не було. Але якими будуть зміни в їхньому житті під своїм батьківським впливом? І для мене вже не настільки важливо, що про мене думають інші батьки, оскільки минуле я не можу змінити, але можу тільки вчитися з нього.

Для мене зараз найважливіше: що я думаю про свого сина і свою дочку? Що я розповідаю про них людям, християнській громаді? Пройду повз них разом з Левітом і священиком, поспішаючи на служіння Богу: «Господи, подбай про мого сина або дочку так, як я дбаю про те, щоб послужити Тобі в храмі»? Або зупинюся, увійду в коло ганьби своєї дитини, підніму свою дитину, витрачу свій дорогоцінний час на свою дитину, навіть ціною іміджевих втрат, щоб пройти частину шляху зі своєю дитиною? Я хочу бути батьком для своєї дитини, не суддею.

Страшення пекельними муками ще нікого не привело до спасіння, але безумовна любов Христа привернула до Отця мільйони. Блудний син повернувся не тому, що його злякало життя серед свиней, але тому, що згадав про любов Отця, і знав, що буде прийнятий, якщо не як син, то хоча б як найманець.

Блудний син знав про любляче серце свого Отця, і ця любов вабила його додому. Безумовну любов ми являємо тоді, коли Христос – наш Шлях у всьому тому, через що пройшов Він: втілення в життя дитини, проходження з ним його шляху, страждання з ним, «смерть» з ним (що для мене важливіше, як для тата: мій авторитет серед людей або моя дитина?), і «воскресіння» з ним, щоб бути і радіти вже не стільки з людьми, всупереч або завдяки їхньої думки, скільки з Отцем, із люблячим Отцем. З Отцем, що біжить назустріч своїй дитині.

Батько, як багато людей бачать в Тобі насамперед Отця-Карателя, Отця, що виганяє Адама і Єву з Едемського Саду, Отця-Суддю… Допоможи мені ніколи не забувати, що Ти, перш за все, батько, який біжить назустріч Адаму, батько – чекає, батько – люблячий, батько – біжить назустріч блудному синові, батько – дає надію в години розпачу… відчаю батьків…

Вірую, Господи, поможи моєму невірству. Шануймося.

Джерело: facebook.com/taras.dyatlik

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Тарас Дятлик

Пошукач кафедри культурології НПУ імені М.П. Драгоманова, голова правління ГО "Євангельська акредитаційна теологічна асоціація", член Міжнародної ради по євангельській богословській освіті (в рамках Всесвітнього євангельського альянсу), член Наглядової ради асоціації "Богослови без кордонів", регіональний директор United World Mission (Overseas Council) по Східній Європі та Центральній Азії в області розвитку богословських освітніх систем. Випускник Донецького християнського університету й Evangelische Theologische Faculteit (Лувен, Бельгія) за спеціалізацією богослов'я Нового Завіту.

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Back to top button