Чи помилився Іван Огієнко із заповітом? Завіщання чи угода? Чи можливо два в одному?
Мовно-богословське обґрунтування слова заповіт як значеннєвої однодвійности терміну (слова), що містить водночас у собі розуміння останньої волі й угоди й відповідає давньогебрейському ברית, (берит) і давньогрецького διαθήκη (діатеке).
В українській християнській традиції при перекладі Біблії на українську мову побутує два правописних варіянти передачі давньогебрейського ברית, (берит) і давньогрецького διαθήκη (діатеке), що в обох мовах мають водночас два значення – завіщання, тобто останньої волі, й угоди, а в українському перекладі передаються такими словами як заповіт і завіт. Постає питання: який з цих двох варіянтів правильний або більш відповідає за змістом цим іншомовним словам?
Прихильники слова «завіт» в біблійному розумінні як «угоди», «союзу», «договору» між Богом й Ізраїльським народом у Старому Заповіті й людиною в Новому вважають його єдино правильним, бо він, на їхню думку, адекватно відтворює грецьке слово διαθήκη. При цьому вони категорично відкидають і заперечують у такому праві іншому слову – «заповіт». Обґрунтовують вони це тим, що воно позначає «офіційний документ, який містить розпорядження певної особи щодо її майна на випадок смерти, або передсмертна воля людини». І «…слово «заповіт» в українській мові ніколи не мало значення «союзу» чи «угоди».» (Термінологічно-правописний порадник для богословів та редакторів богословських текстів для видань Українського Католицького Університету / О. Антонів, Г. Дидик, Г. Наконечна, Л. Петрович, М. Прихода, К. Свідзинська; голов. ред. М. Петрович. Львів : Інститут богословської термінології та перекладів Українського Католицького Університету, 2005. 130 с, с.28). Але наскільки обґрунтовано таке заперечення? Розберімося.
Перед тим, як ми розглянемо суть цих розбіжностей у поглядах, зазначимо, що українські біблійні коментатори та лінгвісти здебільшого наводять латинський та старослов’янський термінологічний відповідник цих двох слів, побіжно згадуючи давньогебрейський та давньогрецький оригінали слова. Ми ж постараємося наблизитися до першоджерела, щоб зрозуміти глибинність його сенсу і визначити, чому заповіт є більш точним, або більш наближеним відповідником давньогебрейському та давньогрецькому термінам.
Насамперед, прихильникам слова завіт поставимо запитання від зворотного: з яких пір слово завіт набуло значення союзу, угоди? І взагалі, що означало слово завіт у своєму первісному значенні? Чи означало воно угоду, союз, договір від самого початку свого існування, тобто, в своєму первісному етимоні? Якщо слідувати за логікою прихильників завіту як союзу, угоди, то вже від самого початку появи перших перекладів Святого Письма на старослов’янську мову Кирило і Методій вважали це слово абсолютним відповідником давньогебрейськомуברית , (берит) і давньогрецького διαθήκη (діатеке) і в них не було жодного сумніву, що саме так його розуміли солуняни-македонці, місцеву говірку яких вони поклали у підвалини новоствореної ними старослов’янської мови. Думати так беззастережно доволі сумнівно. Адже ми чудово знаємо, що говірка, саме говірка, а не мова, яка лежить у підвалинах першої мови слов’ян, була ще доволі далека від досконалости, щоб передавати всі тонкощі старозаповітних і новозаповітних текстів. Про це доволі докладно пише у своїй праці про старослов’янську мову Любомир Белей: «Питомий слов’янський словник тогочасного солунця (сучасного слов’янина також!) не містив десятків, навіть сотень слів на позначення абстрактних понять, якими так багаті богослужбові тексти; слов’янський лексичний запас солунця не знав і назв численних етнокультурних гебрейських (старозаповітних) понять та близькосхідних екзотизмів, а також сотень назв, пов’язаних із християнським культом.» (Белей Любомир Не минаючи ані титли… Лінгвобіографія старослов’янської мови. – К., Темпора. – 2015, с. 68)
Але простежмо етимологію слова çàâhтъ в близькоспорідненій до старослов’янської мови – болгарській:
«завет ’духовно завещание’; стб. çàâhтú (Зогр., Map., Син. пс., Син. тр., Сав.,. Супр.), çàâhтüнú ’заветен’ (Слепч. ап., Охр. ап., Макед. или Струмишки ап.), çàâhøтàн (Зогр., Map., Син. пс.), çàâhøтàâàти(Зогр., Map., Син. пс.). – Произв.: заветен, завещая, завещател, завещателка, завещателей, завещавам, завещание ; старозаветен, новозаветен. – Срхр. заветовати, 3áвjeтовати ’завещавам’, словен, zavet ’защитна реч’, рус. завет, чеш. závět. – Произв. От ветам (вж.).
завет ’място, запазено от вятър’, ’безопасно място’ (Банат). – Произв.: заветен. – Словен, zavętek, zavetje ’завет’. – От за- и корен в глагола вея (вж.)» (БЪЛГАРСКИ ЕТИМОЛОГИЧЕН РЕЧНИК Том първи A-З СОФИЯ · 1971 ИЗДАТЕЛСТВО НА БЪЛГАРСКА ТА АКАДЕМИЯ НА НАУКИТЕ с.574-575)
Навіть побіжного погляду вистачить, щоб переконатися, що це слово не мало того значення, якого надають йому прихильники завіту як союзу, угоди чи договору. Можна побачити, що і в болгарській мові у своєму первісному етимоні (найдавнішому слові) воно немає жодного стосунку до вищезгаданого поняття, а позначає місце, захищене від вітру.
Так, в первісному своєму написанні слово заповіт писалося як çàâhтъ. Підтверджують це і виїмка з етимологічного словника болгарської мови, як найближчої мови до старослов’янського оригіналу, що була наведена вгорі. Але первісне його значення аж ніяк не містило розуміння союзу, угоди чи договору. Навпаки, çàâhтъ був пов’язаний зі значенням завіщання, саме останньої волі, що підтверджує і етимологічний словник болгарської мови, і доволі наполегливо з посиланням на інші словʼянські мови. Наповнення цього слова значенням союзу, договору, угоди – це переосмислення Кирилом і Методієм вже наявних слів у процесі перекладу Святого Письма та їх пошуку, або їх творення. «Питомий слов’янський словник тогочасного солунця (сучасного слов’янина також!) не містив десятків, навіть сотень слів на позначення абстрактних понять, якими так багаті богослужбові тексти; слов’янський лексичний запас солунця не знав і назв численних етнокультурних гебрейських (старозаповітних) понять та близькосхідних екзотизмів, а також сотень назв, пов’язаних із християнським культом<…> Мовотворчість Константина і Мефодія та їхніх учнів і послідовників у царині старослов’янської лексики була скерована на заповнення численних лакун на позначення абстрактних, зокрема філософських, понять та реалій, пов’язаних з християнським культом <…> Найприкметнішою ознакою авторського мовотворення стала поява в перекладних текстах нових чи переосмислення значення існуючих лексем.» (Белей Любомир Не минаючи ані титли… Лінгвобіографія старослов’янської мови. – К., Темпора. – 2015, с. 68, 71). Слово çàâhтъ належить саме до таких слів.
«Перед творцями перших слов’янських перекладів богослужбової літератури постало дуже складне завдання – знайти слов’яномовні лексичні засоби, спроможні забезпечити адекватність перекладу з давньогрецької мови. Складність цього завдання полягала в тому, що об’єктом перекладу були, як відомо, богослужбові тексти, в яких широко представлена абстрактна лексика, а в діалектному мовленні – не лише слов’ян, а й інших народів – ця лексико-семантична група дуже нечисленна. Щоб компенсувати обмежені номінаційні можливості болгаро-македонського діалекту, св. Кирило та Мефодій і їхні учні, послідовники вдаються до використання прийому філіації або розширення значень традиційних живомовних слов’янських лексем (курсив мій – М.Н.), при цьому вони часто зважали на апробовану специфіку номінації у грецькій та латинській мовах.» (Белей Любомир Не минаючи ані титли… Лінгвобіографія старослов’янської мови. – К., Темпора. – 2015, с. 145) До таких народнорозмовних слів український лінгвіст Любомир Белей зараховує терміни родинности: *оtьсь, *sупъ, *brаtъ, *sеstrа, що набули нового теологічного значення, а також інші. Хоча до цього переліку дослідник не зараховує слова завіт, бо не воно було метою дослідження, проте і цей термін, як слово слов’янського походження, набуло нового значення, що його прихильники тлумачать як союз.
Важко сказати, чому прихильники слова завіт відмовляють терміну заповіт в розумінні союзу, угоди, а наполягають лише на сприйнятті його як завіщання. Хоч етимон (первісне, початкове значення і форма слова) терміну завіт, було пов’язано аж ніяк не з союзом чи угодою, а саме з завіщанням. І стосувалося воно матеріяльної речі, а саме – землі. Чи містить у собі слово завіт якусь асоціяцію з поняттям союзу, угоди? Це більш суб’єктивне сприйняття, і стосується воно кожного індивідуально. Знову наголошу, що перенесення значення угоди, союзу на термін завіт сталося тільки в часи перших слов’янських перекладачів Кирила та Методія, коли вони почали перекладати Святе Письмо на старослов’янську мову. Грецьке διαθήκης вони передали терміном çàâhтъ, що означає, згідно зі слов’янською етимологією, заповідану й загороджену вітами (гілками), призначувану комусь ділянку землі. [1] Ймовірно, що цей термін вони взяли зі звичаєвого правочинства давніх слов’яни, в середовищі яких вони тривалий час жили, і надали йому нового значення в розумінні союзу, угоди в контексті Біблії, термін, який, на їхню думку, міг відповідати давньогрецькому διαθηκη (діатеке). Можливо, саме тому воно і не виходить за межі Святого Письма. Зважаючи на етимологію, що подає Етимологічний словник української мови у 7 томах, можна припустити, що слово çàâhтъ побутувало не тільки в староболгарській та старомакедонській мовах, але й у мовах інших слов’янських племен. Тому твердження, що слово завіт більш адекватний відповідник грецькому διαθηκη не зовсім переконливе.
Український мовознавець Олександр Мельничук на підставі праслов’янського слова větiti проаналізував низку слів з інших слов’янських мов і встановив такі факти: «Зокрема, дієслово *zavеtiti (ст.-сл. завѣщати < *zavĕtjati «обіцяти, призначати, передавати у спадщину», звідки і московське завеща́ть, мак. завешта(ва), с.-хорв. заве́штати, завѣщат сѧ от чесо «відмовитися від чогось», укр. діал. завіча́ти «віщувати», болг. завешта́я «завещаю», словен. zawеčati se «обіцяти») легко можна зрозуміти як те, що означало первісно «загородити гілками, виділити (ділянку землі) для певної мети (наприклад, для передачі комусь у користування або під заборону), а похідний від нього іменник zavěte (ст.-сл. çàâhтü, звідки московське заве́т, укр. завіт, болг. заве́т, мак. завет, с.-хорв. за́вет·, ср. також словен. zavet ‘ «захисна промова») – як загороджена гілками ділянка». Поза злукою з цим конкретним значенням функція префікса za- в цьому дієслові (явно просторова) не може бути пояснена.» (А . С. Мельничук. Этимологические разыскания. 3. Общеславянское větiti. Восточнославянское и общее языкознание : [Сборник статей] / АН СССР, Институт русского языка ; [Редкол.: Г.И. Белозерцев, В.В. Иванов, О.Н. Трубачев (отв. ред.)]. – Москва : Наука, 1978. – с.108) (переклад українською – М.Н.)
Досліди українського мовознавця лягли в основу тлумачення етимології слова завіт в Етимологічному словнику української мови у 7 томах, про який згадано вгорі.
І тут, хай дарують мені за ненауковий вислів, хоч круть-верть, хоч верть-круть, але завіт аж ніяким чином не міг асоціюватися з якимось договором, угодою чи союзом. Ймовірно припустити, що Кирило і Методій переосмислили це слово, що найближче стояло до цих понять – наказ, заповідь, яка була підтверджена словом Бога.
Тож, на підвалинах етимологічних розвідок, що подані вгорі, дає нам підставу стверджувати, що слово завіт від свого початку ніколи не несло в собі значення угоди, союзу, договору. Володіти цим значенням воно стало в процесі переосмислення першими перекладачами Святого Письма на старослов’янську мову Кирилом та Методієм, які взяли це слово з лексикону слов’ян, з їхньої правочинної практики, яке, на їхню думку, через їхнє богословсько-перекладацьке переосмислення могло бути більш-менш підхожим відповідником до давньогебрейського ברית, (берит) і давньогрецького διαθήκη (діатеке). Тому усталювати за словом завіт значення угоди, союзу, договору, і що тільки воно може служити цим точним й рівнозначним відповідником, немає жодних підстав.
Проте прихильники слова завіт як союзу можуть навести приклади зі староцерковнослов’янської мови, де воно трактується саме в такому розумінні. Однак тут слід сказати, що староцерковнослов’янська мова – це вислід пізнішого розвитку своєї , образно кажучи, її матері – старослов’янської. На цей час в церковнослов’янській мові слово завіт набуло вже усталеного значення союзу. Проте в самих же словниках зі староцерковнослов’янської мови це слово позначають і як заповіт, завіщання:
Завѣтъ, завѣта м. 1. договор, союз; 4. завещание (Большой словарь церковнославянского языка Нового времени. Том IV. Ж–З / Под ред. А. Г. Кравецкого, А. А. Плетневой. — М.: НИЯУ МИФИ, 2023, с. 104-105)
На українському мовному ґрунті, на думку українських лінгвістів, старослов’янське слово завѣтъ в результаті контамінації («змішання») форм заві́т (‹завѣтъ) і за́повідь, набуло іншого фонетичного одягу у формі заповіт. Тобто, пізніша інтерпретація терміну завіт в перекладі українською як заповіт, дає нам підстав вважати, що останнє не позбавлене розуміння угоди. Так його фіксує і Старослов’янсько-український словник авторства Любомира Белея та Олега Белея:
çàâhтъ – угода; домовленість; обіцянка; заповіт; бажання; прагнення;
наказ; Завіт, Заповіт – *союз Бога з ізраїльтянами за посередництвом Адама, Ноя, Авраама, Ісаака (Старий Завіт); заповіт Ісуса Христа з людським родом (Новий Завіт).
çàâhøтàти – заповісти; укласти угоду; зобов’язати; відмовитися. (Старослов’янсько-український словник / Любомир Белей, Олег Белей. – Львів: Монастир Монахів Студит. Уставу : Свічадо, 2001. с. 66)
Слід сказати, що автори цього словника урівнюють в правах обидва слова, надаючи значення угоди, домовлености.
Збігаються думки із цим поглядом і в укладачів Давньогрецько-українського словника Олега Сучалкіна та Олени Ярко з Харківського університету імени В. Н. Каразіна:
δια–θήκη ἡ заповіт, завіт; угода, договір (Давньогрецько-український словник: для студентів гуманітарних факультетів вищих навчальних закладів / Укладачі О. В. Сучалкін, О. Ю. Ярко. – Харків : ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2015. – 124 с.)
ВИСНОВОК. Тож, на підставі наведених фактів ми висновуємо наступне: більш точним, або наближеним еквівалентом двом термінам з мов оригіналу давньогебрейському ברית, (берит) і давньогрецькому διαθήκη (діатеке) може служити українське слово заповіт, що на українському мовному ґрунті, старослов’янське слово çàâhтъ в результаті контамінації («змішання») форм заві́т (‹завѣтъ) і за́повідь, набуло іншого фонетичного одягу у формі заповіт, а в контексті Святого Письма (Біблії) має природу значеннєвої однодвійности терміну (слова),– останньої волі та угоди, а звідси – Старий Заповіт, Новий Заповіт.
Богословський коментар
Біблійний словник Фрітца Рінекера подає такий коментар: «Обидва слова завіщання й заповіт в перекладі Нового Заповіту вживаються для перекладу грецького διαθήκη (діатеке) (2Кор3.14; Євр 9.16), яким Септуагінта передає єврейське ברית, (берит). Завіщання – це розпорядження заповідача, що набуває чинности після його смерти (Євр. 9.16 і далі) і визначає долю майна, що залишилося після нього. Те саме значення має слово діатеке. Але слово берит означає «союз», «угода, щонайменше, між двома учасниками, в якій визначено мету, умови, права та обов’язки обох сторін». Обидва поняття лише наближено передають значення обох постанов Божих – Старого і Нового Заповітів, або угод, оскільки тільки Бог встановлює умови Своєї угоди, подібно до того як заповідач диктує умови свого Завіщання, і тільки Він визначає участь у Його славі як участь у Його спадщині. І люди повинні вирішувати, хочуть вони вступити в ці союзницькі відносини чи ні. Таким чином, у слові «заповіт» присутні одночасно поняття Завіщання, оскільки це одностороннє розпорядження про спадщину, і союзу, оскільки тут встановлюються відносини між тими, хто живе. Старий Заповіт містить історію та основні положення першого союзу (заповіту), що були передані через Мойсея, а Новий Заповіт – основи нового союзу (заповіту), укладеного в посередникові Ісусі Христі (Мт. 26.28; Мк. 14.24; Лк. 22.20).» (переклад з московської – М.Н.)
Большой библейский словарь Под редакцией Уолтера Элуэлла и Филипа Камфорта. «БИБЛИЯ ДЛЯ ВСЕХ», Санкт-Петербург, 2005, с. 479 (переклад на українську – М.Н.): «Біблійні слова, що найчастіше за все перекладають як завіт – це слово bеrit у Старому Заповіті (трапляється близько двохсот вісімдесяти разів) і слово diatheke в Новому Заповіті (щонайменше, тридцять три рази).
Відповідне новозаповітне слово зазвичай перекладають як завіт, проте його інколи перекладають як завіщання. Це грецьке слово як правило означає володарювати чи розпоряджатись у своїх власних чи чужих інтересах. В ньому приховано проглядається нерівність сторін.
Оскільки заповіт, що укладають між собою двоє людей, є обопільний, деякі біблеїсти висновують із цього, що і заповіт, який Яхве встановив із людьми, також був обопільний. Однак це не так. Бог ініціював Свій заповіт, визначив його складові частини і затвердив його з людьми. Такий заповіт був однобічний. Люди є в ньому наступниками, а не укладачами; не передбачено, щоб вони вносили свої пропозиції про обопільні зобов’язання; вони покликані прийняти заповіт у тому вигляді, в якому його запропонували, дотримуватися його так, як того вимагають, і отримувати результати, яких Бог посилатиме через обітницю.»
Про це ж, але вже трохи іншими словами пише Евангельский словарь библейского богословия под редакцией Уолтера Элуэлла. «Библия для всех», 2000, с.341 (переклад на українську – М.Н.): «ЗАПОВІТ З БОГОМ (testament)
Засадничі умови стосунків між Богом і людьми. Стосунки з Богом до приходу Христа називають Старим Заповітом; за Христа з’явився Новий Заповіт. Відповідне грецьке слово переважно використовують у значенні «остання воля», «завіщання», а отже передбачає певні юридичні умови, що, в біблійному контексті, також мають важливе богословське значення. По-перше, завіщання – це угода (особливо рівних), але швидше за все висловлення волі заповітника. По-друге, заповіт набуває правочину по смерти заповітника. По-третє, завіщання не можна заперечити. Коли Старий Заповіт перекладали на грецьку мову, єврейське слово «заповіт» перекладачі передали за допомогою двох грецьких слів. Один з термінів припускає взаємну угоду, часто – між рівними. Через те, що це слово не наголошувало на Божій ініціативі щодо заповіту з патріярхами та Ізраїлем, стали використовувати друге слово. Воно вказувало на волю Всевишнього при укладанні заповіту. Автори Нового Заповіту враховували при цьому і додаткове значення слова «заповіт»: тому що заповіт набуває сили тільки по смерти заповітника, то й добра нового заповіту стали доступні вірянам тільки після смерти Христа (Євр. 9:15-22; 1 Кор. 11:25; Лк. 22:20).
Всі три наведені посилання кажуть про одне і теж. Вони наголошують на тому, що в оригінальних мовах не було розрізнення у словах, тобто, одним словом позначалося два поняття, або як це можна б було назвати значеннєвою однодвійністю слова, коли в одному терміні містилося два значення. Поза біблійним контекстом з погляду лінгвістики це можна б було назвати багатозначністю слова, проте з богословського погляду – це було б не зовсім точно.
В Біблії не так багато фактів значеннєвої однодвійности слова, тобто, коли в одному слові сполучуються два поняття, два сенси, два значення. Наприклад, візьмімо подвійну природу Ісуса Христа – Божу і людську, що об’єднана в одному давньогрецькому терміні λόγος (логос), що в перекладі на нашу мову звучить як «слово». Це чудово описав учень Ісуса Іван у своєму Євангелії в першому розділі 1-3 та 14 віршах. Цей же термін наголошує і на іншому факті значеннєвої однодвійности: трансцендентному бутті Христа до втілення і земному житті Ісуса в тілі.
Це ж стосується і слова заповіт, в якому міститься злука різних понять – завіщання і союзу. Тому спроби розірвати їх – це все одно, що за аналогією, розірвати дві невіддільні природи Христа, зруйнувати Його Боголюдськість.
Лиш у Святому Письмі ми можемо спостерігати цей феномен, який поза Біблією розпадається на різні понятійно-термінологічні елементи.
«Обидва слова завіщання й заповіт в перекладі Нового Заповіту вживаються для перекладу грецького διαθήκη (діатеке) (2Кор3.14; Євр 9.16), яким Септуагінта передає єврейське ברית, (берит). Завіщання – це розпорядження заповідача, що набуває чинности після його смерти (Євр. 9.16 і далі) і визначає долю майна, що залишилося після нього. Те саме значення має слово діатеке. Але слово берит означає «союз», «угода, щонайменше, між двома учасниками, в якій визначено мету, умови, права та обов’язки обох сторін». Обидва поняття лише наближено передають значення обох постанов Божих – Старого і Нового Заповітів, або угод, оскільки тільки Бог встановлює умови Своєї угоди, подібно до того як заповідач диктує умови свого Завіщання, і тільки Він визначає участь у Його славі як участь у Його спадщині. І люди повинні вирішувати, хочуть вони вступити в ці союзницькі відносини чи ні. Таким чином, у слові «заповіт» присутні одночасно поняття Завіщання, оскільки це одностороннє розпорядження про спадщину, і союзу, оскільки тут встановлюються відносини між тими, хто живе.(курсив мій – М.Н.) Старий Заповіт містить історію та основні положення першого союзу (заповіту), що були передані через Мойсея, а Новий Заповіт – основи нового союзу (заповіту), укладеного в посередникові Ісусі Христі (Мт. 26.28; Мк. 14.24; Лк. 22.20).» (Біблійний словник Фрітца Рінекера)
Бог укладав угоди з людьми, яких вибирав для виконання Своєї волі, а також і з Ізраїльським народом. Ці угоди були як тимчасові, так і сталі. Але остання Його воля була не як того, хто зібрався полишити активну участь у житті й вийти з гри, а як Того, Хто дав це життя, Хто як ніхто інший хоче, щоб людина жила і була вічно з Ним. «Багато разів і багатьма способами в давнину промовляв Бог до отців через пророків, а в останні ці дні промовляв Він до нас через Сина, що Його настановив за Наслідника всього, що Ним і віки Він створив.» (Євреям 1:1)
Проте, як було вище згадано, прихильники слова завіт розрізняють ці два поняття, посилаючись на переклад латинської Вульгати: «Латинська Вульґата у першому значенні («угода-союз») переважно вживала слово foedus (а також pactus), а в другому («заповіт») — testamentum» (Термінологічно-правописний порадник для богословів та редакторів богословських текстів для видань Українського Католицького Університету / О. Антонів, Г. Дидик, Г. Наконечна, Л. Петрович, М. Прихода, К. Свідзинська; голов. ред. М. Петрович. Львів : Інститут богословської термінології та перекладів Українського Католицького Університету, 2005. 130 с, с.28). Якщо за Божим надхненням (інспірацією Бога) автори давньогебрейського та давньогрецького текстів мови оригіналу не вживали різні слова чи терміни на позначення цих двох розумінь, то який сенс це робити нам? Чи не легше прийняти так, як це є і в єврейському і грецькому текстах, в яких на позначення двох розумінь вжито одне слово – ברית, (берит) і διαθηκη (діатеке). Коли б на те була Божа воля, то Сам би Всевишній ужив два розрізнювальних слова, але Він цього чомусь не зробив.
Прихильники слова завіт роблять наголос на його значенні як угода, договір, союз й відокремлюють його від значення «останньої волі», якому саме і пасує слово заповіт. Але тоді постає питання: в чому ж тоді полягає сенс цієї угоди, договору, союзу, тобто, заради чого її укладають, яку мету вона переслідує? Який сенс був би для Бога першим завіщати те, чого людина не могла ніколи отримати, не підтвердивши це ніякими доказами? А доказ був у Самому Ісусі Христі
Ісус Своєю кров’ю уклав нову угоду. В Своїй готовності принести Себе у жертву і пролити Свою кров, Він виявив Батьківську волю: «Ось іду, щоб волю Твою чинити, Боже. Відміняє Він перше, щоб друге поставити» (Євреям 10:9). Тому це одночасно була і Його, Ісусова воля, і скріплена угода через Його кров. Це була обопільна згода й угода не з людьми, а між Отцем і Сином в Самій Божій Трійці. Воля Обох передувала цьому. Укладений союз – це наслідок виявленої обопільної доброї волі Бога-Отця та Його Однородженого Сина Ісуса Христа. Це був Божий односторонній союз, на який мала пристати людина, або його відкинути.
Через це й Ісус Христос є Тим, в Кому об’єдналися і остання воля Бога Отця щодо людей. Іншими словами, Отець Бог каже людям, що Він матиме справу тільки з тими, хто прийме Його Божого Сина – Ісуса Христа. А хто приймає, то той і наслідує все. Тому в слові заповіт міститься сполучуваність цих двох понять – завіщання, як останньої волі, і угоди. Для людини все зав’язано в Особі Ісуса Христа. Якщо вона хоче стати громадянином Божого Царства, вона має прийняти умови Бога, як Його останньої волі, і підписати, образно кажучи, свою згоду під цим одностороннім договором, який міститься в крові Ісуса Христа через покаяння і водне хрищення. Це, висловлюючись військо-юридичною мовою, є своєрідний акт безумовної капітуляції грішника перед волею Бога. Бог через Ісуса Христа дарує прощення людині її гріхів, обіцяє Свою допомогу і захист, а в кінцевому підсумку робить її спадкоємцем Свого Царства. Все це Всевишній чинить не живосилом, Він не ламає волю і право вибору людини. Але в разі відмови вона накликає на себе гнів Божий і прокляття.
Від останньої Вечері Ісуса Христа до Ґолґоти – це процедура виконання цієї угоди з боку Бога вже на землі, а пролита кров і смерть Христа на Ґолґоті – це підпис крови викуплення, прощення й обітниці під цією Божою угодою. Остання воля Всевишнього і Божа угода в одному слові – заповіт, а звідси – Старий Заповіт, Новий Заповіт.
[1] завіт, [завітувати, завіщання Ж. завіщатель Ж, завіщати ЖІ;— Р- болг. завет-, бр. завяшчаць «заповідати», др. завhтъ, ч. zavet’, слц. zavet, м. схв. завет, стсл, çàâhтъ ;— псл. zavětъ, утворене від діеслова zavětiti «заповідати», первісно, очевидно, «загородити вітами» (призначувану комусь ділянку землі); українські форми є, очевидно, церковнослов’янізмами. (Етимологічний словник української мови : у 7 т. / редкол.: О. С. Мельничук (голов. ред.) [та ін.] ; АН Української РСР, Ін-т мовознав. ім. О. О. Потебні. – Київ : Наук. думка, 1982, с. 219)
Читайте також:
