Блог Сергія Головіна

Чи існує релігійний нейтралітет в освіті?

Принцип відокремлення церкви від держави означає, що держава, з одного боку, не покладає на релігійні об’єднання будь-яких функцій державної влади (тобто не дозволяє церковним структурам втручатися в управління країною), з іншого боку, – і сама відмовляється від втручання як в діяльність релігійних об’єднань, так і в визначення громадянами свого ставлення до релігії і церкви.
Жодним чином цей принцип не передбачає будь-якої дискримінації віруючих. Віруючі є повноправними громадянами своєї країни, рівними і вільними представниками її народу. Народ же, в свою чергу, – головний носій державності в демократичному суспільстві. І держава повинна в тій же мірі захищати права християн на вираження своїх переконань, як і права атеїстів.
Цілеспрямоване насадження комуністичним режимом ідеології безбожництва систематично перекручували розуміння цього принципу на користь монопольного поширення атеїстичного світогляду. Сформувався міф, що атеїстична освіта, нібито, релігійно нейтральна.

Міф цей виявився куди більш живучим, ніж система, яка його породила. Сьогодні переважна більшість вчителів, батьків і, головне, чиновників від освіти впевнені, що принцип відділення церкви від держави означає не свободу вираження громадянами-християнами своїх переконань, а заборону на таке – привілей вільно сповідувати свою віру поширюється лише на атеїстів.
Головною метою (часом – усвідомленого, але не завжди) поширення цього міфу є викорінення з системи освіти (а так само – і з суспільного життя як такого) християнського світогляду з властивим йому уявленням про абсолютний характер моральних постанов Бога-Творця. В якості альтернативи насаджується гуманістичний світогляд, що оголошує найвищою цінністю людину. «Все – людині, все – заради людини», – проголошують гуманісти. В їхніх вустах «людина» звучить гордо (хоч і виглядає в цьому випадку досить мізерно). Кредо секулярного гуманізму озвучене на самому початку Біблії устами змія, який обіцяє людям, що вони самі будуть як боги, і самі будуть вирішувати, що – добро, і що – зло (Буття 3: 5).
Згідно Писання, людина цінна не просто так, сама по собі, а тому, що вона «створена за образом Божим» (Буття 9: 6). Саме тому «Хто виллє кров людську, того кров проллється рукою людини» (там же). Тобто навіть смертна кара повинна служити захистом святості людського життя, а не загрозою для нього. Але, ставлячи себе понад усе, гуманісти вже домоглися і права на аборт на вимогу, і, у вигляді мораторію на смертну кару, – права жити самим, зазіхаючи на життя інших. У підсумку, в суспільстві процвітання гуманістичних принципів найбезпечнішим місцем для людини стає камера смертника, а найнебезпечнішим – утроба його матері.
Для людини, молитвою якї стало «нехай буде воля моя», все життя перетворюється на служіння собі, коханому. Задоволення власних бажань набуває сакральний сенс, і тому гуманіст не потребує додаткових релігійних обрядів. Саме на відсутності особливої ​​обрядовості і будується аргументація, що ні гуманізм, ні атеїзм релігією не є, і говорити про них заведено лише як про види світогляду (нім.Weltanschauung).
Що ж, в сенсі виконання обрядів гуманізм релігією, можливо, і не є. Але і без віри тут, явно, не обходиться. Просто в наш політкоректний вік слово «віра» починає вважатися непристойною, і все частіше замінюється цим самим евфемізмом – «світогляд». Уникаючи термінології, пов’язаної з віруваннями, фахівці силкуються класифікувати світогляд по різним типам (релігійний, науковий, етичний, естетичний, міфологічний, практичний і т.п.) [1]. Але, по суті, все, як і раніше, зводиться до чотирьох фундаментальних питань, на які відповідає будь-яка релігія:

  • “Хто я?”
  • «Звідки я взявся?»
  • «Навіщо я тут?»
  • «Що зі мною буде потім?»

І питання «звідки я взявся?» – основоположне серед них. Те, куди нам слід йти, залежить від того, як ми тут опинилися, звідки прийшли. Наше призначення визначається нашим походженням [2].
«Звідки я взявся?» – найперше філософське питання, яке задає дитина, починаючи усвідомлювати ефемерність власного буття. Захоплені зненацька батьки впадають в невиразні просторікування про лелек і капусту («міфологічний світогляд»), або завалюють перелякану дитину медичною літературою («науковий світогляд»). Дитина ж намагається осягнути свою суть, свою роль, свої права і правомочність своїх надій в цьому світі. Адже якщо вона тут не випадково, то дуже важливо знати – навіщо ж? А якщо вона походить від мавпи, то з якого дива йому слухати тих же батьків, що стоять на цілий щабель ближче до мавпи, ніж він сам?
Світоглядну кризу гуманістичної цивілізації, яка втратила знання про власне походження (а отже – і призначення) прекрасно переданий у Керролла в діалозі Аліси яка не пам’ятає свого роду і Чеширського кота:
“… вона запитала:
– Скажіть будь ласка, куди мені звідси йти?
– А куди ти хочеш потрапити? – відповів Кіт.
– Мені все одно … – сказала Аліса.
– Тоді все одно, куди і йти, – зауважив Кіт.
-… тільки б потрапити куди-небудь, – пояснила Аліса.
– Куди-небудь ти обов’язково потрапиш, – сказав Кіт … »[3].
Ми всі обов’язково куди-небудь потрапимо, і, користуючись тим, що більшості, схоже, вже дійсно все одно, небайдужі атеїсти хотіли б максимально розширити своє представництво там, куди призначено потрапити їм. А рецепт не так вже й складний: хочеш, щоб люди забули про своє справжнє призначення – допоможи їм забути про їхнє дійсне походження.

«Навряд чи я в змозі зрозуміти, яким чином хто б то не було міг би бажати, щоб християнське вчення виявилося істинним … Це вчення огидне», – пише в своїй останній праці Чарльз Дарвін, корифей «наукового» підходу до космологічного міфу, – «Припущення, що доброзичливість Бога не безмежна, відштовхує свідомість, бо чим краще могли б представляти страждання мільйонів нижчих тварин протягом майже нескінченного часу?» [4].
Ось і рецепт: хочеш, щоб думка про божественне походження відштовхувала – внуши, що до цього спочатку причетні час, смерть і випадковість, ці три найголовніші святині дарвінізму. Оскільки ж більшість наших сучасників шукають відповіді про походження в сфері природничих наук, саме природознавство надає гуманістам можливість впроваджувати в свідомість людей переконання, альтернативні біблійним.
До християнських ідей (поки ще) більш-менш поблажливо ставляться в питаннях етики, естетики, культурології та навіть історії. Але не здумайте привносити ідею Бога в «святая святих» освіти – кабінети фізики, хімії або біології!
Походження – питання сакральне, і таїнство атеїстичної догми не може бути сплюндровано натяками на розумний задум в природі. Нехай всі наукові докази на користь еволюціонізму розсипаються як картковий будиночок [5, 6]. Нехай брехня, що пропагується державними підручниками (типу ембріончиків-рекапітулянтів – плоду геккелівської фантазії, ще в 1868 р офіційно визнаного науковим співтовариством умисною фальсифікацією [2]) загальновідома. Нехай свідоцтв розумного задуму у всесвіті – хоч відбавляй [7, 8]. Ніхто не сміє зазіхати на світоглядну монополію атеїстичного підходу до природознавства в державній системі освіти, яка фінансується платниками податків. Навіть – ці самі платники податків. Адже саме природні науки обґрунтовують відповідь на найголовніше світоглядне питання – «Звідки я взявся?»!
Ідея нестримного природного еволюційного прогресу природи взагалі (що з нею не роби – вона стає все краще і краще) і людини зокрема (що з нею не роби – вона теж стає все краще і краще) стала невід’ємною частиною сучасного космологічного міфу [9]. Проте, ця ідея є всього лише марновірством (вірою, позбавленою підстави) і не тільки не підтверджується даними природознавства, але, навпаки, суперечить фундаментальним законам природи [5].
До того ж, уявлення про гуманізм як основу освіти просто не відповідає історичним реаліям. Чи існує народ, писемність для якого створили атеїсти? Для більшості народів землі, в тому числі – для слов’янських, освіта і християнство спочатку були майже що синонімами. У відповідності з духом Писання чужинці (Іоанн Готський, Кирило і Мефодій і багато інших), не шкодуючи часу і сил, прагнули донести розрізненим протослав’янським племенам Слово Боже – як записане, так і Втілене.
Підсумком вікових місіонерських зусиль стала поява слов’янської Біблії і відповідно – слов’янської писемності, як її носія. Зважаючи на більшу консервативність писемної мови в порівнянні з усною, протослов’янскої діалекти стали приходити до єдиного стандарту. Так на основі єдиної писемності стала формуватися єдина мова, а на основі єдиної мови – єдина культура.
Грамотність і Євангеліє завжди йшли рука в руку. Те, що сталося тисячу років тому зі слов’янами, донині відбувається всюди, де місіонери продовжують нести Слово Боже народам, які не мають своєї писемності. Більш того, саме християни заклали фундамент європейської системи освіти – як народної, так і університетської. Ще більший поштовх розвитку освіти дало книгодрукування, також мало початковою метою поширення Слова Божого [10].
Далі, гуманістичний світогляд неспроможний з прагматичної точки зору (визначення істинності ідеї по її плодам: «практика – критерій істини»). Де б людина не проголошувався вищою цінністю, справа зазвичай закінчувалася терором, знищенням тисяч і тисяч людей «в ім’я людини» — від Французької революції і до тоталітарних режимів ХХ століття.
Ті країни Заходу, що пішли шляхом реформації (повернення до абсолютних критеріїв Писання), теж не уникли проблем при перетворенні до-індустріального суспільства в індустріальне, а з індустріального – в постіндустріальне. Але все ж вони минули кризові моменти з набагато меншими жертвами. Як це не парадоксально звучить, там, де вища цінність не людина, а Бог, у людини набагато більше шансів на добробут. Там же, де найвища цінність – сама людина, жити виявляється небезпечно [11].

Ідея релігійної нейтральності атеїзму неспроможна з точки зору моралі

Нарешті, ідея релігійної нейтральності атеїзму неспроможна з точки зору моралі. Постійно доводиться чути поблажливі визнання самих атеїстів, що потрібно дозволяти «народу» (натовпу, масам, електорату, і т.п. – термінологія може варіюватися) вірити в біблійні принципи, оскільки вони, мовляв, роблять людей кращими.
Так, Вольтер (1694-1778), позбавляючись від впливу церкви, прагнув зберегти запозичений у неї жанр повчальної проповіді. Але вже в найпершій зі своїх проповідей він закликає: «Давайте ж, брати мої, по крайній мірі, подивимося, наскільки корисна така віра (уявлення про Бога, який карає і винагороджує – СГ) і наскільки ми зацікавлені в тому, щоб вона була відображена у всіх серцях. Принципи ці необхідні для збереження людського роду »[12]. Лише видаливши прислугу, він звертався до співрозмовників з атеїстичного гуртка: «Тепер, панове, ви можете продовжити ваші промови проти Бога. Я не бажаю, щоб мої слуги зарізали і обікрали мене нинішньої ж ночі, тому я вважаю за краще, щоб вони вас не слухали »[13]. Питання про можливу істинність християнського віровчення при цьому підході залишається поза розглядом, оскільки в іншому випадку відразу з’являється проблема: як же виходить, що імовірно помилкове вчення (християнство) робить людей кращими, на що в принципі виявляється нездатним імовірно істинне вчення (атеїзм)?
У контексті освіти етична дилема стоїть ще гостріше: якщо християнське вчення – брехня, то ми, дотримуючись принципу інтелектуальної чесності, не маємо права викладати його в навчальних закладах, яким би корисним воно не здавалося.
Якщо ж існує достатня ймовірність того, що воно – істинне, наш обов’язок – надати учням можливість ознайомитися з ним. Писання зовсім не залишає місця для релігійного нейтралітету: «Хто не зо Мною, той проти Мене; і хто не збирає зо Мною, той розкидає »(Лука 11:23, Матвій 12:30).
У демократичному суспільстві  державна система освіти, яка фінансується на гроші платників податків не має права нав’язувати якусь одну релігію, нехтуючи іншими. Таким чином, формування за казенний рахунок монопольної системи гуманістичної освіти в тій же мірі незаконне, як і створення державної системи освіти християнської. Це суперечить принципу плюралізму, принципам свободи світогляду і віросповідання. Проте, під виглядом «релігійно нейтрального» освіти учням наполегливо прищеплюються основи релігії секулярного гуманізму.
Проблема ця стосується всіх цивілізованих країн. Але, мабуть, ніде вона не драматична в тій же мірі, як у країнах колишнього Радянського Союзу. Справа в тому, що в більшості демократичних держав хоча б приватні навчальні заклади мають право самостійно формувати свої навчальні програми. Зрештою, там батьки вирішують, де і чому вчитися їхнім дітям – в казенній школі за державною програмою, зате – безкоштовно (якщо стягнення податків узгоджується з цим поняттям), або – в приватній школі по альтернативній конкурсній програмі, але за дуже великі гроші. Не чиновник, а батько сам, своїм сріблом, відповідає за рішення, які навчальні програми потрібні його дитині, а які ні. Нарешті, батьки можуть прийти до висновку, що їх не влаштовує жоден із пропонованих суспільством варіантів, і самостійно навчати своїх дітей вдома.
Система народної освіти Російської імперії мало теж не пішла по «слизькій доріжці» демократичного вибору. Проведена Олександром Другим реформа 1864 р надавала земським органам управління значні свободи в цій сфері. На практиці вчителі мали можливість в рамках навчального плану самостійно формувати зміст уроків з природничих дисциплін, часто носили факультативний характер.
Ліквідуючи в 1918 р земську систему, більшовики спочатку намагалися всього лише в дещо іншому сенсі «приземлити» освіту – підпорядкувати її суто прагматичним завданням. Для цього нарком освіти А. В. Луначарський залучив як зарубіжного радника, який консультував його і Н. К. Крупської в питаннях побудови нової радянської школи, Джона Дьюї (батька-засновника сучасної американської педагогічної моделі, полум’яного проповідника гуманізму; згодом – одного з авторів першого гуманістичного маніфесту 1933 г.) [14]. «Луначарський, за порадою Ілліча, замість” прусської (тобто земської – СГ) моделі “ввів американську.
Леніну дуже хотілося, щоб пролетарські діти росли здоровими, щоб не витали в хмарах “всебічного розвитку особистості” (що таке “особистість” і скільки в неї сторін – хто знає, нехай підніме руку), а як можна раніше розпізнавали своє покликання і не бовталися в життєвій ополонці як круглі відмінники »[15]. «Положення про єдину трудову політехнічну школу», по суті, ознаменувало введення в СРСР примусової загальної початкової освіти на основіі комплексного підходу у вигляді лабораторно-бригадного методу і методу проектів.
Але і цей підхід припускав зайве різноманіття. Тому І.В. Сталін, який оголосив в 1937 р Дьюї посібником троцькізму (частково – небезпідставно), встановлює монополію єдиних державних навчальних планів і програм. З тих пір в загальноосвітній школі, за великим рахунком, нічого не змінилося. Принципи тоталітаризму повністю зберігають свої позиції в сфері освіти. Держава продовжує зміцнювати безроздільне право на формування світогляду наших дітей.
Кожна дитина є заручником цієї системи з самого народження, внесений до списку, «поставлений на лічильник». Відмова від системи може бути витлумачена як неналежне виконання батьківських обов’язків і каратися – аж до позбавлення батьківських прав і навіть кримінальної відповідальності. Чиновники від міністерства освіти повністю відбирають у нас як батьків можливість впливати на те, що і як вивчають наші діти.
Пострадянська система народної освіти втілила в життя мрію Льюісовского Баламута: «Нам (тобто бісам – СГ) більше не доведеться плекати в людях самовдоволення і невігластво. Самі впораються. Звичайно, вийде це лише в тому випадку, якщо всі школи будуть казенними »[16]. Приватну шкільну освіту маргіналізують усіма засобами. Альтернативне домашнє навчання не має належного законодавчого підгрунтя. Ніякі підручники не визнаються крім офіційно схвалених – тих, що викладають наукові факти виключно з атеїстичних матеріалістичних гуманістичних дарвіністських позицій. Кожен шкільний учитель природознавства, сам того не усвідомлюючи, служить місіонером цих богоборчогопочинанні віровчень.
Такий стан речей зводить нанівець будь-які наші досягнення в області християнської місії – ми втрачаємо наступне покоління! Недарма Гітлер, назва програмної книги якого «Моя боротьба» (Mein Kampf) є прямим посиланням на підзаголовок дарвіновської праці – «Збереження привілейованих рас у боротьбі за життя» (The Preservation of Favoured Races in the Struggle for Life), заявляв: хто контролює підручники , той контролює націю [2].
Не варто тішити себе ілюзіями щодо ролі Недільної школи (ВШ) у формуванні світоглядної фундаменту учнів. Феномен «ДВР» (діти віруючих батьків, які згодом залишають церкву) – тому підтвердження.
Недільні школи, створені в XVIII в. з метою навчання безпритульних дітей читання та письма на матеріалі біблійних текстів [17], до кінця ХХ століття часто перетворюються на якісь підрозділи помісних церков, де дітей розважають біблійними історіями, щоб ті не заважали батькам під час богослужінь. І хоча в багатьох НШ досвідчені педагоги сумлінно викладають дітям Біблію, і нерідкі випадки, коли діти, що почали відвідувати НШ приводять до Христа своїх батьків, переважна більшість НШ нехтує розглядом біблійних аспектів походження світу, походження життя і походження людини з позиції природних наук 0 тих самих , що, відповідаючи на питання «звідки я взявся?», закладають фундамент світогляду дитини. Так формується конфлікт між знаннями, одержуваними в НШ і в загальноосвітній школі. Біблійні уявлення, що формуються в НШ, руйнуються вивченням «реального світу» з виключно матеріалістичної точки зору на уроках природознавства.
Проте, відповідно до Священного Писання тільки батьки, і ніхто інший, несуть відповідальність за формування у дітей віри/світогляду – не держава і не церква (див. Повторення Закону 6: 6-7, Притчі 22: 6, Ефесян 6: 4 та ін.).

Що робити?

Назріла гостра потреба оснастити батьків альтернативними навчальними посібниками з природознавства, які дозволили б їм допомагати своїм дітям засвоювати шкільний матеріал набагато краще невіруючих однолітків, і при цьому 0 на твердій основі істин Святого Письма. Назріла потреба оснастити вчителів-християн навчальними матеріалами, які вони могли б вже зараз впроваджувати в зміст уроку, або застосовувати факультативно. Назріла потреба оснастити школярів посібниками, які озброювали б їх необхідними знаннями як для формування власного світогляду, так і для місіонерського служіння своїм одноліткам і навіть – своїм вчителям [18].
Сьогодні нам всім – і педагогам і батькам – вкрай важливо усвідомити: наші діти належать Богу, а не державі. Ми, а не чиновники з міністерства освіти, увідповідальні за те, що і як наші діти вивчають. Якщо ми не формуємо світогляд наших дітей, за нас це роблять інші.
1. Ойзерман Т. І. Світогляд. // Нова філософська енциклопедія. – М .: Думка, 2000. – Т. 2.
2. Головін С. Л. Еволюція міфу. Як людина стала мавпою. Видання п’яте, перероблене. – Сімферополь: Християнський науково-апологетичний центр, 2003. – 96 с. *
3. Керролл Льюїс. Аліса в країні чудес. – М .: Правда, 1982. – 320 с.
4. Дарвін Чарльз. Спогади про розвиток мого розуму і характеру, 1876. // Походження видів. – М: Просвітництво, 1987. – 383 с.
5. Сарфати Джонатан. Найбільша містифікація. – Сімферополь: ДіАйПі, 2011. – 416 с. *
6. Сарфати Джонатан. Неспроможність теорії еволюції. – Сімферополь: ДіАйПі, 2006. – 224 с. *
7. Джонсон Філліп (ред.). Гіпотеза Творіння. – Сімферополь: ДіАйПі, 2000. – 336 с. *
8. Сарфати Джонатан. Відповідно до задуму. – Сімферополь: ДіАйПі, 2010. – 300 с. *
9. Льюїс Клайв. Похорон великого міфу. // Просто християнство. – Сімферополь: ДіАйПі, 2000. – Сс. 167-182. *
10. Кеннеді Джеймс Д. Якби не Ісус … Як християнство змінило життя на краще. – Сімферополь: ДіАйПі, 2009. – 296 с. *
11. Шеффер Френсіс. Як же нам тепер жити? (Щоб тривала життя). – Курськ: «Апологет», 2008. – 230 с. *
12. Вольтер. Навчальні проповіді. Проповідь перша: Про атеїзм.
13. Цит. по: Г.А. Гурєва. Вольтер і релігія. // «Наука і життя» №8, 1959. – с. 61.
14. Чорний Юрій. Сучасний гуманізм. Аналітичний огляд. Частина 2.
15. Проф. В.В. Кумарин. Цит. по Корабльова Т. Ф. Філософсько-етичні аспекти теорії колективу А. С. Макаренка. Автореф. канд. дис .: канд. філос. наук. М., 2000 р С. 3.
16. Льюїс Клайв. Баламут пропонує тост. // Збірник творів. М .: Фонд Олександра Меня, 2000. – Т. 8, сс 111-121.
17. Towns Elmer L. History of Sunday School. // Sunday School Encyclopedia, 1993.
18. Прикладом перекладних посібників такого роду є серія Лоренс Дебі і Річард. Божий задум. – Сімферополь: ДіАйПі, 2011-2013 *; першою спробою створення національного посібника – Андрій Горяїнов. Фізика Божого творіння. – Сімферополь: ДіАйПі, 2012-2015. *
* Коротко ознайомитися зі змістом книг, позначених зірочками, і / або замовити їх можна на сайті www.ApolStore.com
[sc name=”futerblock” ]

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Сергій Головін

Доктор філософії (Ph.D), доктор прикладного богослів'я (D.Min), магістр гуманітраних наук МА, релігієзнавство,, магістр природознавства (фізика землі), магістр педагогіки (фізика). Президент Християнського Науково-аполегетичного Центру.

Схожі статті

Одне повідомлення

  1. Це такий ідіотизм, що жаль нерви собі псувати і втрачати час на коментарі. Але християни зацінять, бо ж інтелект на рівні дитини.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Back to top button