Хто б хотів, щоб Бог був байдужним до несправедливості та зла? Але чому тоді ми забираємо в Нього право гніватись? Чому розмова про Божий гнів наштовхується в нас на такий спротив і несприйняття? Хай би Він тоді гладив по голівці всіх убивць, ґвалтівників і душогубів, і роздавав цукерки всім підряд, як добрий дідусь. Та й нам чого обурюватись, коли нас кривдять і вчиняють з нами несправедливо?
Погодьтеся, звучить це якось не дуже правильно, а навіть аморально! І справді, байдужість до зла є ще більшим злом, аніж саме зло. І хто не вміє гніватись − не вміє й любити. Саме тому Бог гнівається і наказує, як написано: «Кого Господь любить, того карає, і б’є кожного сина, якого приймає» (Євр. 12:6). Очевидно, в Нього немає ані найменшого презирства до жодної людини, Він не страждає на святенництво та дріб’язковість, людина для Нього важливіша за суботу, але водночас усім Своїм єством Він не терпить кривди, неправди і насильства.
Саме тому Він гнівається, саме тому Він виявляє Своє палке обурення, саме тому Він розпочинає тяжбу з нами і тягне нас на суд. Не щоб убити, а щоб повернути, не щоб поквитатись, а щоб помиритись, не щоб покарати, а щоб виправити. Він любить нас і випалює з нас наше зло, яке стоїть між нами і Ним. І по іншому Він не може. Бо любить правду і любить нас.
Читайте також:
Зовсім інакше гніваються люди, як сказано в Соборному посланні Якова: «Гнів людини не чинить справедливості Божої» (Як. 1:20). Часто люди дратуються, виявляють нетерпеливість і виливають свій гнів на інших, приправляючи це святенницькими фразами про праведний гнів. Втім, як би нарочито ми не запевняли ближніх у нашій любові, якщо ми є дріб’язкові зануди чи самозакохані святенники, всі ці балачки будуть не більше, ніж непристойною маніпуляцією. Тому якщо ми не готові померти за людину, або пожертвувати чимось значущим заради неї, не варто поспішати гніватись на неї. Бо правди в тому гніві буде не багато.
