Варто замислитись

Втілення Христа як виклик культуротворчому християнству

Втілення Христа – це кульмінація місії Бога, коли в Христі в одній Особі (Іпостасі) незлитно і неподільно співіснують дві природи та дві волі – божественна та людська. Втілення Бога Сина – це виклик кожному сповідуючому християнину, який називає і вважає себе послідовником Христа Спасителя.

Втілення Христа розділило Вічність на до і після, коли Син споконвічно існував поза людським тілом, і коли Син вічно існує в новому людському тілі, через яке і ми стаємо причасниками спілкування Святої Трійці. У чому полягає виклик Втілення?

  • Втілення Христа – це не так суд над грішною людиною, як свідчення грішній людині про Божу любов і благодать, заклик до стосунків з Богом та один з одним, подолання ворожнечі, а не відкидання та розрив стосунків один з одним. «Бо не послав Бог Сина Свого у світ, щоб судити світ, але щоб світ був спасенний через Нього».
  •  Втілення Христа – це відповідь на питання, як чинити стосовно ближнього, іншого та ворога. Ісус втілився не в дружній, ау ворожий світ. Не в міру друзів, а в міру Його ворогів. У міру, який потребував того, щоб Хтось примирив його з Батьком. Але «прийшов до своїх, і свої Його не прийняли»… мало того, свої ж за підтримки світу Його вбили… Але на хресті Ісус благав Отця не про кару над своїми, світом, грішниками – юдеями, греками та римлянами – не про відплату, засудження, заборону, але про прощення: «Отче, прости їм …» заради примирення. Христос хоче бачити нашу присутність у світі не в тому, щоб вбивати, проклинати, лихословити ближнього та іншого, але у явленні Його втіленої любові й служінні примирення.
  •  Втілення Христа – це перемога над владою та силою гріха через Хрест, а не меч. Це відмова від насильства, і вияв любові до ближнього, іншого, інакшого та ворога. Гріх неможливо здолати жодним законом (хоча закон і стримує гріх). Він долається лише силою Христа Спасителя, коли ми особисто примиряємось перед Ним, усвідомлюючи глибину своєї гріховності та падіння навіть в умовах своєї святості високого напруження.

Ми ж, культуротворчі християни, настільки захоплюємося ідеєю влади та впливу на суспільство і державу, що втрачаємо суть Євангелія, любові Христа, суть Його прощення гріхів, суть Його прийняття, суть Його жертви примирення на Хресті. Якби ми докладали стільки ж зусиль на проголошення Христової любові й прощення у Христі, на примирення з Ним і один з одним, прийняття один одного, скільки витрачаємо на агресивний захист своїх канонічних територій, структур, дат і нерідко знеособлених християнських цінностей, на домінування, вплив та владу…

У нас же, культуротворчих християн, які прагнуть домінування в житті ближнього, іншого, інакшого і ворога, які прагнуть божественної влади в суспільстві та державі, у політиці та ідеології, слова про прощення та примирення йдуть все далі в небуття. Ми більше хочемо бути національною Церквою, а не Соборною, готові приймати грішника зміненого і комфортного для нашого закритого християнського співтовариства, а не грішника інакшого, «приниженого та ображеного» (за Достоєвським), що ранить наше святе недільне богослужбове самолюбство. Ми прагнемо Божої відплати і справедливості та суду над іншим і своїм ворогом, але відмовляємось самі розпізнати й прийняти Божий суд у своєму житті, християнській громаді та країні. І все менше і рідше згадуємо, скільки прощено нам особисто, щоб примирити нас з Богом. Як у тій притчі Христовій: все більше вимагаємо повернення своїх боргів, і все менше бажаємо прощення боргів свого інакшого та ворога.

Ми ж, культуротворчі християни, забуваємо, що меч належить державі, а не Церкві. Церкві належить виключно Хрест Христовий і шлях від втілення до воскресіння, від Гефсиманського саду до відкритої порожньої гробниці Господньої. І Шлях цей – шлях примирення, прийняття, прощення, взаємодії, взаємозалежності один з одним. То чому ж ми так прагнемо відплати та кари за гріх іншого та іншого, але не бажаємо прийняти відплату та кару за гріхи свої, відмовляючись сказати разом із Христом: «Отче, прости їм…»?

Мені здається, що ми, культуротворча християнська більшість (незалежно від деномінації та патріархату), надто захопилися жадобою влади та домінування. Захопилися настільки, що хрест у наших руках перетворюється з нашої волі на меч, Радісна звістка про примирення з Богом перетворюється на непримиренні релігійні ідеології, вимога справедливої ​​кари для соціальних гріхів інакших перетворюється на нездатність усвідомити деструктивні гріховні прояви своєї християнської корпоративної несвідомості.

Читайте також:

Втілення Христа – це не тільки відповідь на сподівання Божого народу на спокуту гріхів, а й виклик культуротворчому християнству: американському та європейському, російському та українському, православному та католицькому, протестантському та євангельському.

Вірую, Господи… Шануймося ❤

Джерело: facebook.com/taras.dyatlik/

Please support us Газета Слово про Слово on Patreon!
Become a patron at Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Тарас Дятлик

Пошукач кафедри культурології НПУ імені М.П. Драгоманова, голова правління ГО "Євангельська акредитаційна теологічна асоціація", член Міжнародної ради по євангельській богословській освіті (в рамках Всесвітнього євангельського альянсу), член Наглядової ради асоціації "Богослови без кордонів", регіональний директор United World Mission (Overseas Council) по Східній Європі та Центральній Азії в області розвитку богословських освітніх систем. Випускник Донецького християнського університету й Evangelische Theologische Faculteit (Лувен, Бельгія) за спеціалізацією богослов'я Нового Завіту.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button