Русь-Україна в Московській імперії. В царських лабетах. Частина 2
Надхненні ідеями Григорія Сковороди, чимало молодих українських талантів вирішило присвятити себе справі служіння своїй матері. Мов Фенікс з попелу постала нова Русь-Україна з новими обличчями та ідеями, що проголосили новонароджені українські неофіти національного відродження. Їм і присвячена наступна розповідь. Крім суто біографічних портретів провідних українських культурних діячів, читач дізнається про історичні умови, що спричинили затримку перекладу Біблії на русько-українську мову.
«Другим вогнищем тих ідей був Петербурґ. Там жили і діяли письменники – Євген Гребінка, Микола Гоголь, історик України й поет Микола Маркевич, маляр Іван Сошенко та інші; у Москві діяли й творили – професор і письменник Осип Бодянський, артист Михайло Щепкин тощо; по інших містах Росії та в Україні підтримували та поширювали згадувані вище ідеї такі особи, як історик України Бантиш-Каменський, меценат і багатий дідич Григорій Тарновський, учений Панас Маркович, наказний отаман Кубанського козачого війська генерал і письменник Яків Кухаренко, та багато інших наших земляків із різних шарів суспільства, що й самі збудилися та й інших збуджували до свідомого життя на користь України та її поневоленого народу.»[1]
«Та над усіма цими людьми підносилися три постаті, що їм судилося вищезгадані ідеї розголосити по всій Україні, а ідею євангельської правди до нашого народу наблизити та йому любою та дорогою зробити. Це Тарас Шевченко (1814 – 1861), Микола Костомаров (1817 – 1885), і Пантелеймон Куліш (1817 – 1897).
Тарас Шевченко
Тарас Шевченко настільки знаний і славний не тільки в Україні, але й у всьому світі, що із простого кріпака з села Моринців, Звенигородського повіту на Київщині, він за ласкою Божою став постаттю для всіх українців остільки великою, що дорівнюється до пророків інших народів. Як і всі великі люди, він зробився провідною фігурою в усіх рухах і течіях українського життя: націоналісти, комуністи, політики, соціологи – усі беруть його за одного з своїх провідників. Історикові Михайлу Грушевському належиться честь признання за Шевченком ролі одного з найвидатніших прихильників євангельського руху. Для нас він завжди залишиться спонукачем і натхненником перекладу Біблії. Ця його роля й з’являється для нас найдорожчою та найважливішою. Сполучена вона не тільки з усією діяльністю, але й з активною участю в Кирило-Методійському Братстві.
На п’ятому році своєї науки в Академії мистецтв у Петербурзі 1843 року Шевченко по 19-тирічній відсутності прибув в Україну. Він побував на Чернігівщині, Полтавщині та Київщині. Відвідав рідні села, а потім різні історичні місця. Побував у визначних меценатів магнатів: Тарновського в Качанівці, у Вільхівської в Мосівці та в князя Репніна в Яготині. Дочка останнього, Варвара, стала його «анголом-хоронителем», здобуваючи своєю кришталево-чистою душею та щирою вірою в Бога й Святе Писання непереможно добродійний вплив на поета. З нею разом він читав Біблію та провадив духовні бесіди. Там зродилися в нього настрої, що привели до глибокої пошани до Слова Божого та створення чудових перекладів псальмів Давида та творів на євангельські теми. Ці настрої зміцнилися від знайомства з Кулішем, що вже тоді був захоплений Біблією та був оточений молоддю, глибоко перейнятою євангельським духом.
По скінченні академії 1845 року на весні Шевченко переїхав до Києва, де друзі влаштували його спочатку до урядової «Комісії дослідів над стародавніми актами», як маляра, а пізніш на професуру в університеті, відкритому там ще 1834 року. Тоді він пізнав гурток освіченої патріотичної молоді, що складався з Костомарова, Куліша, Михайла Максимовича, Дмитра Пильчикова, Василя Білозерського, Миколи Гулака, Опанаса Марковича, Івана Посяди-Посяденка, Миколи Савича, Георгія Андрузького, Олександра Тулуба, Олександра Навроцького та інших, що раніш або пізніш прилучилися до того гуртка. Спочатку члени гуртка збиралися для обміну думок, що тоді хвилювали сучасників.
На початку 1846 року гурток був оформлений у товариство, що набуло виразних рис організації та назву «Кирило-Методіївське Братство». Усіх членів у ньому біля сотні.[2]
«Ідеологічно це братство очолював Шевченко; він був його душею, серцем, надхнув його думками, пориваннями і твердою незламною волею. Мозком, що розробляв ідеї Шевченка, деталізував, укладав у плян, у статут, надавав їм конкретного змісту, був Микола Костомаров.»[3] Членами були професори університету й духовної академії.
Микола Костомаров
Микола Костомаров був сином росіянина, дідича з слободи Юрасівки на Острогощині (Воронізька губернія) та української дівчини-кріпачки. Маючи від неї сина, дідич Костомаров подбав про неї, послав її на кілька років до пансіону в Москву, де вона здобула освіту й знання мов. Пізніше він з нею одружився та «взаконив» сина. 1828 року батько, Іван Костомаров, був забитий кріпаками за жорстокість. Його вдова виховала сина на свідомого українця. Вивчила його в воронізькому пансіоні та в гімназії й у Харківському університеті (1833-1836). У Харкові Костомаров студіював на офіційних викладах і поза ними українознавство. Там же він зійшовся зі славетним (у майбутньому) ученим Ізмаїлом Срезневським і підпав під його національний вплив. Там же він познайомився з іншими свідомими українцями-письменниками – Олександром Корсуном, Михайлом Петренком, Порфирієм Кореницьким, братами Писаревськими тощо. Тоді ж сам почав писати по-українському в журналах, підписуючись псевдонімом «Єремія Галка». 1840 – 1841 років він, захистивши вчену дисертацію, здобув права професора. Аби зібрати на місцях матеріяли для своїх знаних тепер усім, історичних праць, він узяв місце вчителя гімназії в місті Рівному на Волині, а потім 1845 року перейшов на таку ж посаду до Києва. Тут він зійшовся ближче з Кулішем, що з ним познайомився за рік перед тим. У грудні того ж 1845 року Костомаров був вибраний на посаду професора університету й почав сходитися з усіма майбутніми провідниками нової організації . Думка про Товариство була зреалізована швидко. Праця в ньому розпочалась того ж таки 1845 року, хоч пізніше початок 1846 року лічився за час офіційного заснування Братства. Гурток християнської молоді, що його ще два роки тому зібрав навколо себе Куліш, влився до Братства.
Пантелеймон Куліш
Пантелеймон Куліш. Народився в містечку Вороніжі Глухівського повіту на Чернігівщині в родині заможного хлібороба зі старого козацького роду. Мати надихнула його любов’ю до рідної мови, пісень і народу. Учився він у гімназії в Новгород-Сіверському; спочатку наука давалась йому дуже тяжко, бо він не знав зовсім російської мови. Потім він опанував її, як також вивчив мову німецьку. Перебуваючи ж в гімназії, Куліш захопився творами Квітки, Гулака-Артемовського та інших тодішніх українських письменників і в ньому прокинулась любов до рідного слова. Захоплювався він і творами великого російського поета Пушкіна, що викликали в ньому жадання самому писати поезії. Гімназії він не скінчив, бо в батька забракло засобів. Пішов служити за домового вчителя в дідичів. Але його поривало до науки, й він поїхав до Києва, де витримав вступний іспит до університету. На словесному відділі захопився лекціями молодого професора Михайла Максимовича,[4] збірником українських пісень якого був зачарований ще з гімназійних років. Під впливом Максимовича Куліш почав писати в журналах. В університеті він з завзяттям студіював мови: англійську, німецьку, французьку, італійську, іспанську, майже всі слов’янські, латинську й гебрайську.[5] Усі вони стали йому в пригоді при перекладах європейських класиків на українську мову, а особливо допомогли йому перекласти на нашу мову Біблію.
Університету він не скінчив, бо російська влада вимагала від нього шляхетських паперів, а він їх не мав. Крім того докучали йому і злидні. Тож він покинув університет і пішов служити за вчителя середніх шкіл, спочатку в Луцькому на Волині, а потім у Києві на Подолі. Роки 1843-1845 він присвятив збиранню пісень, дум та історичних матеріялів для своїх майбутніх праць. Тоді ж зацікавився Біблією, що надихнула його до писання віршів на біблійні та євангельські теми. У Києві ж він зійшовся з Костомаровим, Шевченком та іншими молодими ідеалістами й разом з ними взяв участь у заложенні Кирило-Методіївського братства. Як професор історії та етнографії в Київському університеті, притягнув до Братства чимало студентської молоді, на яку мав великий вплив.
1843-1844 року Куліша оточувала студентська молодь, що через нього захопилась Христовою наукою не тільки в теорії, але цю науку й у практичному житті застосовувала. Ось як писав про неї Куліш значно пізніше в своїх споминах: «Треба це знати, що київська молодь, про котру мова, була глибоко просвічена Святим Письмом; що се була молодь високої чистоти духовної, і що апостольство любови до ближнього доходило в ній до ентузіязму. Будучи надхненною чудесами християнської проповіди серед спідленого римського царства, вона завіт Учителя благого: «Возлюби ближнього твого, як сам себе любиш, виповняла перш усього, як і належиться, на тих, хто мав найперше право зватись нашими ближніми. Це були добрі діти своїх отців і матірок, добрі брати своїх братів та сестер, добрі, щирі друзї своїх другів, незлобиві терпеливці ворогів своїх і вельми прихильні приятелі темного народу. Носячи в серці рай любови і благоволення, гаряче жадали вони розлити ці божественні дари всюди, де ступнем ступали і з обставинами зустрічалися. Із цього благословенного на віки поривання виникла їх думка – проповідатп серед просвіщенних панів українських – визволення народу з кріпацтва дорогою просвіти, християнської і наукової водночас. Як царі (в своїх державах), так українські пани (в своїх маєтках)мали тоді волю і владу селянина кривдити; то ще більше мали волі і влади шукати серед селян людей дотепних, здатних, здібних, і таких людей підіймати наукою до моральної і соціяльної рівности з собою, а массу, поки що, залишати під опікою (перших) піднесених, таким чином, чоловіколюбцям і на опрацьовання майбутности. Отож перш за все хотіли побожні юнаки київські надхнути духом своєї любови і ласки найкращих людей у панських родинах, сполучених з ними високими інтересами науки та мистецтва, та спільно з цими людьми осяяти новим світлом і тих, що справді сиділи «у країні й тіні смертній (Луки 1:79)». Велике це було починання, бо спілка, сполучена таким задумом, була не більша від жмені щирих душ; проте вона не схотіла відділитися від Того, Хто не мав де голови прихилити, бож дійсно могла скзати: «Господи, до кого йти нам? У тебе слова життя вічного (Івана 6:68)». Ми знали, що в Англії не право й не декрет, а культура знищила кріпацтво, і допевнялись перш усього, щоб українські пани вкусили од божественної чаши знання так благоговійно, як це робили ми, та щоб і вони сповнились благостю до кріпака по нашому. Віруючи в Слово Величайшого із освободителів : «Шукайте перш царства Божого та правди Його, Це ж усе додасться вам (Матвія 6:33)», ми не сумнились, що за цим першим і найважнійшим фактом свободи української постануть уже інші факти, аж до останніх своїх наслідків, які тілько можливі для України.»
Кирило-Методійське Братство
Отже, ця група складалась не тільки з юнаків освічених та інтелігентних, але й просвічених й перейнятих глибоко Словом Божим і готових з тим Словом іти до тих, куди тільки їх могли послати провідники. Потрібно було тільки вказівок, напрямку, бо ціль була для всіх очевидною: це був Сам Христос. «Учителем київської купки послідовників, Проповідником слів життя вічного був Сам Він, усі бо вони були рівні між собою, і тільки Той бував між ними Першим, Хто бував усім їм слугою», каже виразно Куліш.
І тут (ми повинні це сказати одверто та сміливо)провідники, здається, самі того напрямку не бачили. Що вони не лякалися майбутніх небезпек, це не підлягає жодному сумніву: створюючи таємне товариство з виразно політичними цілями, вони повинні були бачити, на що відважуються, і чого вони від твердої і царської влади Миколи І-го могли сподіватися. Цієї відваги, як показало слідство, не забракло ні Кулішеві, ні самому Шевченкові. А від Шевченка молодь і чекала відповідного слова чи гасла. І Куліш каже, що «тільки на Шевченка взирало не зв’язане нічим, опріч дружби, браття, як на якийсь небесний світильник, і це був погляд правдивий. Озираючись назад, можемо сказати без богозневаги про його великого, хоч і пригашеного дечим духа: «Той був світильник горючий і світючий. (Івана 5:35)»[6] Шевченко з’явився посеред нас, як видиме оправдання нашого надхнення звиш.»
На превеликий жаль, тому світильникові й головному провідникові бракувало оливи, як на це натякає (думаємо) й сам Куліш, коли наводить заувагу про «пригашеного дечим духа.» На нашу думку це тонкий, але виразний натяк. Коли Шевченко впродовж 1846 року з’являвся на київському Подолі для пропаганди тих ідей, що ним захоплене було Братство, він мав зібрання найчастіше в … корчмах.[7] Можливо. Що з огляду на тодішні обставини, це було найвідповідніше місце для конспіративних зібрань. Але, на жаль, там же на місці була й причина того «пригашення», що вона пізніше спричинила передчасну смерть великої людини. Сміємо гадати, що якби повне відродження за допомогою Святого Духа торкнулося цієї душі, то з неї б дійсно потекли «ріки води живої.» Усі біографи великого поета підкреслюють, що любов до Слова Божого він виніс ще з-під рідної стріхи й що Біблія не менше як двадцять останніх років його життя володіла його духом і душею; на жаль, її влада, за відсутности люблячого духовного проводу не поширилась на його тіло.
Тому публічні виступи членів Братства успіху не могли мати. Народ прагнув нового, спасенного слова. Шевченка та його прихильників завжди оточував натовп, що жадібно ловив нову вістку. Але ні сам Шевченко, ні його послідовники з київських братчиків не відповідали найголовнішому в данному випадкові: вони не вказували виразно, як колись це робив Іван Христитель, на Того, що був, є й зажди буде єдиний «Агнець Божий, що бере на Себе гріхи світу» (Івана 16:29). Тому й сама проповідь залишалась без добродійного спасенного наслідку. Серед послідовників Шевченка на Подолі В.Семевський називає якогось, наприклад, кравця Васюру, що «говорив про Шевченка, як про якогось апостола», що й сам промовляв до подільських міщан, але теж, на жаль, здебільшого у корчмі.
Інші чолові представники Братства, як Білозерський, Костомаров і Куліш так само, як і їхній провідний ідеолог, не спромоглися в своєму власному житті та діяльності Братства поставити Боже Слово на першому місці, хоч у програмі Братства це місце йому, здається свідомо давали. Це видко з тих програмових творів, що вийшли з-під пера усіх трьох провідників.
Василь Білозерський накреслив записку щодо цілей Братства. Вона починається знаменними словами: «Спаситель відкрив людині любов і вільність, рівність для всіх і братство народів – нові цілі, вказані народам, для здійснення через них великої ідеї єдности.» Далі він каже про Україну, що її позбавили всіх прав та віддали в ярмо Москві. Отож, усі слов’янські народи повинні об’єднатися з Україною та спільно з нею вибороти собі вільність. Далі він накреслює ті 11 параграфів, що правили за програму чи статут для Братства. Увесь час у них прозирає думка, що християнська любов приведе Україну та всі інші слов’янські народи до єдности й волі. Отже, бачимо, що Білозерський за підвалину починань нового товариства покладав Христа, Його любов та науку. Пізніше в роках 1861-1862 бачимо його в Петербурзі, як редактора журналу «Основа», що об’єднав коло себе всіх письменників і культурних діячів нашого народу та був виразником і покажчиком усіх політично-національних змагань тієї доби. Про молодечі поривання до ідеалів Христа потім Білозерський ніде голосно не говорив уже. Отже мусимо припустити, що той християнський подмух, що його висловив Білозерський при створенні Братства, був або тимчасовий, або поверховий, або правив тільки за звичайний податок духові доби та настроям інших співробітників, що тими настроями були перейняті глибше та щиріше.
Якщо б Костомаров не знав Біблії, її духа та провідної думки – спасіння роду людського Богом і любови Його до людей – він ніколи б не написав того маленього , але одного з найважливіших творів у нашій історії. Той твір – це «Книга битія українського народу.»
Це – наслідування Біблії, де коротко викладено історію України в звязку з історією біблійною, поневолення та пляни про звільнення. Як і в Біблії, у «Книги битія» провідною думкою є одна: Бог дає усім людям можливість жити щасливо та радісно, лихі ж грішні люди нівечать цей рай на землі та обертають його на пекло. Книга битія« поділено на вірші та весь час посилаються на Бога, Його Слово та Його Правду. Ось початок: « Бог создав світ: небо і землю і населив усякими тварями і поставив над усею тварью чоловіка і казав йому плодитися і множитися і постановив, щоб род чоловічеський поділився на коліна і племена, і кожному колінові і племені даровав край жити, щоб кожне коліно і кожне племено шукало Бога, котрий од чоловіка недалеко, і поклонялись би йому всі люди і віровали в його, і любили його, і були б усі щасливі.»
Далі йде оповідання про те, як створені Богом люди розселились по землі, як утворили різні нації й держави, як через євреїв віра в єдиного Бога та Його Слово поширилась по землі, як Христос приніс Його науку й як сильні та вельможні люди світу цього Його науку покалічили та зіпсували.
«Учні його, бідні рибалки, розійшлися по світу й проповідували Правду й Вільність. І ті, що приймали слово їхнє, стали братами між собою, чи були перед тим панами або невільниками, філософами або невченими – усі стали вільними через кров Христа, що її спільно приймали, і стали просвіченими світлом правди… Тоді імператори з панами змовились і сказали поміж собою: «Вже нам не викорінити християнства; підіймемось на хитрощі, приймемо його самі, перевернемо науку Христову так, щоб нам добре було, та й обдеремо народ.» І почали царі приймати християнство, і кажуть: «От, бачите можна бути й християнином, і царем вкупі.» І пани приймали християнство і казали: «От, бачите, можна бут і паном, і християнтином укупі.» А того і не вважали, що мало того, щоб тільки назваться; бо сказано: «Не кожен, хто говорить до Мене: «Господи, Господи! Увійде в Царство Небесне, а той. Хто чинить волю Отця Мого , що на небі.» І піддурили архиєреїв, і попів, і філософів, й ті кажуть: «Істино так воно є, аджеж і Христос сказав: «Віддайте кесареве кесареві, а Боже Богові», і апостол говорить: «Нема бо власті, коли не від Бога.» Так вже Господь установив, щоб одні були панами й багатими, а другі були жебраками й невільниками». А казали вони неправду…»
Далі оповідається про те, як слов’яни прийняли християнство й Слово Боже через Кирила й Методія, як за часів Володимира Великого українці були охрищені; ще далі йде історичний виклад про те, як по втраті самостійности народ український кривдився поляками,татарами, росіянами, як він поневірявся в неволі, та снуються міркування про те, як йому тепер за допомогою Божою, в єдності та спільності з іншими слов’янськими народами, можна було б вийти з неволі.
Здавалось би, що після цих усіх піднесених міркувань, розважань і думок автор візьме та й закличе український народ назад, до початків християнства, покаже дорогу до Христа, до Його чистого Слова та до святого життя. Такий заклик просто накликується сам собою. Але, на жаль, його нема. Концепція національно-політична бере верх, над спрагою душі та над пориваннями духа. І авторова думка, що вже була готова злинути в вирій, вертається до землі. І мимоволі згадується докір апостола Павла, спрямований до тих, хто починають духом, а кінчають тілом (Галатам 3:3). Закінчується «»Книга битія» пророцтвом, що Україна не тільки сама звільнеться, але волю й світло понесе іншим народам у всьому світі: «Тоді скажуть усі язики, показуючи те місце, де на карті буде намальована Україна: «Ось камінь, що йог відкинули будівничі, а він наріжним каменем стався» (Псалом 118:22 ).
«Книга битія» створювала ідеологічну підвалину Братства . Інші твори Костомарова накреслювали плян, порядок будови та програму діяльности його. Це були: «Устав Слов’янського Братства святих Кирила та Методія. Головні ідеї», «Головні правила Братства», що складалися з одинадцяти пунктів, і ще дві окремі відозви – «До братів росіян і поляків». У цих усіх творах викладається схема, тактика й цілі Братства. Вони на загал знані: сім слов’янських народів – українці, росіяни з білорусами, поляки, чехи, словаки, хорутани, іліро-серби та болгари, об’єднані вірою в Бога й Христа та взаємною любов’ю, мають створити федерацію цих народів у державнорму союзі, центром якого має стати Київ. У столиці має бути спільний сейм і правитель союзу; і правитель, і сейм – виборні; у столиці кожної республіки свій краєвий сейм і свій правитель; усі урядовці державні виборні; кожна республіка має свою мову, школу тощо.
Автори проєктів усюди провадять систематично концепцію християнську: члени Братства дбають про усунення почуття племінної та релігійної ворожнечі (пункт 7 Устави); «як усе Братство спільно, так і кожен член, повинні свої дії розмірковувати відповідно до євангельських правил любови, покори й терпеливости» (п.9); «щоб віра Христова була підвалиною законодавства та суспільного ладу в цілому союзі та в кожній республіці» (п.7 відозви до українців); «Ось, брати-українці, ми віддаємо вам це під розвагу… коли надійде для вас час заговории про це, Господь дарує вам глузд і розуміння» (закінчення відозви до українців); «нехай метою життя й діяльности кожного з нас буде: слов’янський союз, загальна рівність, братерство й любов Господа нашого Ісуса Христа» (закінчення відозви «До братів росіян і поляків»).
Далі цього Костомаров не пішов. Знаємо з його автобіографії, що він сам до кінця життя залишився віруючим у Бога, Христа, Його Слово, але проти не здолів зробити того кроку, якого від нього могли би сподіватися сучасники, як його, так і наші.
Не зробив того кроку й Куліш. Із усіх кирилометодіївців він найміцніше був захоплений Словом Божим. Понад двадцять найкращих років життя віддав він перекладові Біблії на українську мову. Коли пожежа його хутора знищила цю його працю, він знов з любов’ю та впертістю розпочав її й тільки через смерть не довів її до кінця. Знаючи кільканадцять мов. Він з насолодою студіював не тільки всі приступні йому переклади й оригінал Старого й Нового заповіту, але й найкращі біблійні коментарі в тих мовах. Провадячи цю святу працю, він не мав на увазі не тільки якогось заробітку, але й не сподівався, що побачить цю працю в друкові, як воно і сталося. У своїх споминах сам оповідає про те,що Біблія полонила його , володіла всією його істотою, була його радістю, світлом, особливо в останніх днях життя. І не вважаючи на це все, тая Біблія не потягла його на шлях, цілком натуральний для всіх, що люблять Слово Боже.
Знаємо, що Шевченко дивився на православний ритуал, як на ідолопоклонство; у нім він знаходив багато подібного до гіндуського поганства; на московсько-суздальські «богомазькі» образи він дивився з огидою; увесь фарисейський дух «казьонного» православ’я викликав у нім протест і обурення. Увесь православно-монархічний уклад Росії він перший окреслив зневажливо-презирдивим епітетом «візантійщина». Так само й Костомаров бачив виразно «темні сторони (православ’я), які викликали розум на критику». Він признавав, що за його часів «релігія в вульгарнім розумінні сходила на несмачну обрядовість або абсурдне прив’язанння до букви релігійних символів»; від його духовних очей не сховалось, що «позитивна релігія в формі (православної) церкви санкціонувала законність усіх установ соціального й політичного побуту з тими темними сторонами, які він виявляв». Рівночасно й Куліш ставив православну церкву нарівні з поганським «капищем», а її обрядовість за фарисейство. Відомим є його погляд на духівництво, наприклад, хоч би в поемі «Маруся Богуславка»:
Попи, це все попи таке в вас коять,
Що рідний брат не хоче знати брата,
Що люди людям смерти в Бога молять,
І дивляться на нього, як на ката…
Попи й ксьондзи, – це дві нечисті сили,
Що піднялися душі всім спасати,
І миром вашим так заколотили,
Що будете вовіки рабувати.
Усі троє – Шевченко, Костомарів і Куліш – чудово розуміли негативне ставлення до тієї ж церкви – Сковороди, на якого дивилися з найвищою пошаною.
І все таки ці провідники Братства з тієї церкви офіційно не виступили, й у ній лічилися за членів, що дало тій церкві право бодай по їхній смерті похоронами заманіфестувати їхню до неї належність. Правда, за їхнього часу таке виступлення з церкви могло загрожувати їм великими неприємностями з боку оточення й не абиякими репресіями зі сторони російської влади.
Проте мимоволі в нас зроджується питання: чому ці великі люди, що не злякалися наразити навіть власне життя на найвищу небезпеку, коли треба було прокламувати своє національно-політичне визнання, не зважилися на цілком натуральний крок: подерти ті пута та ланцюги, що тримали їх, принаймні офіційно, при тому зненавидженому ними «казьонному» православ’ї?
За єдину відповідь, вияснення й виправдання править та обставина, що їхня діяльність, а через це й увесь дальший процес розвитку їхнього світогляду, та поведінка щодо православ’я були нагло й силоміць перервані розгромом Братства.
На Різдво 25 грудня 1846 року в помешканні Білозерського відбувалося засідання управи Братства. Російський студент Алєксєй Пєтров, через тонку перетинку з сусідньої кімнати підслуховував розмови й дебати братчиків. Він кинувся до помічника куратора шкільної округи Михайла Юзефовича й доніс про таємне товариство. Юзефович удався з ним до куратора Траскіна, а той поспішив до генерал-губернатора. Останній сповістив коменданта жандармів графа Орлова, що про все передав цареві.
У Петербурзі здійнявся переполох. Цар і уряд перестрашилися. Тільки двадцять років тому проминуло від повстання «декабристів»; лише шістнадцять років тому було придушене польське повстання; ледве пару років тому мусіли усунути з посади генерал-губернатора України князя Репніна через те, що народ його полюбив за людяність, і що до царя дійшла вістка, що ніби князь хоче оголосити Україну за незалежну, а себе видати за гетьмана її. Було чого налякатися!
Костомаров був заарештований 28 березня 1847 року перед своїм весіллям, Куліш – по власнім весіллі, їдучи за кордон через Варшаву, а Шевченко в подорожі з одного весілля на друге, як боярин обох приятелів. Заарештували його наберезі Дніпра перед Києвом 5 квітня того року. Решта кирилометодіївців була схоплена тоді ж у різних місцях. Усіх відвезли до Петербурґу й замкнули до Петропавліської твердині. Поспішне нагле слідство проваджено було під доглядом самого царя Миколи І. Усіх обвинувачних засудили на заслання й в’язниці. Шевченкові, як духовному провідникові Братста, загрожувала кара смерти. Замінили її відданням в солдати, без права писати, малювати й листуватися.
Твердий царський уряд був усе таки людяніший від комуністичного, що вистріляв тисячі українських письменників, науковців і діячів та вимордував і винищив голодом мільйони українських селян і робітників. Правда, що тоді й сам цар і вся Росія ще озиралися на Європу та на ввесь культурний світ. До того ж не випадало їм викликати в тому світі враження, що вони дуже слабі та загрожені з боку якоїсь там України. Тому ввесь процес проти Братства було старанно приглушено…
За дуже короткий час своєї діяльности кирилометодіївці не мали можливости ані перевести в життя вироблені ними пляни, ні навіть показати виразно своє ідеологічне обличчя, цебто відкрити перед українським народом, хто вони є й до чого той народ від них міг сподіватися. Проте Кирило-Методіївське Братство в нашій історії залишило надзвичайно глибокий і цінний слід, бо воно дало переконливий доказ того, що навіть під тиском найчорнішої реакції українська душа не перестане ніколи шукати Бога та Його Правди. Для нас цей слід об’явився особливо яскраво в факті перекладу Біблії на живу мову народу.
Тільки аж наприкінці 50-х років, звільнившись із заслання міг Куліш віддати свій час і сили цій епоховій праці. По його смерті докінчив переклад Іван Нечуй-Левицький; книгу Псальмів перклав і ввесь переклад Біблії оформив помічник обох повищих , професор Чернівецького університету доктор Іван Пулюй.
Цікаво, що як тільки Куліш приступив до перекладу, зараз же російський «священний» Синод поспішив видати (1860 року) заборону друку Слова Божого українською мовою. Ця заборона тривала аж до року 1905 .»[8]
За цей час, коли кирилометодіївські братчики збирались на демократичних засадах переоблаштувати Московську імперію, остання не справляла сиднів, а повела рішучу боротьбу з будь якими спробами проявів українського духу. Те, що Братство було ліквідовано – це була послідовна політика московського шовінізму. Ще до того, як тільки братчики почали висловлювати свої ідеї, – а вони були виявом незгоди з політикою московських царів – протягом тільки першої чверті XIX століття відбулись сумні події в Московській державі щодо українців й інших народів. Фактичо, відбувалася боротьба між бездержавним народом та мовою і їх виразником – русько-українською інтелігенцією – та великоімперським ідеологічним голіятом від московського царя та уряду до найдрібнішого московського шовініста. Московська затята боротьба точилась не тільки проти будь-якої згадки про Русь-Україну, її мову, але й проти всього, що могло б на неї вказувати, навіть церковні будівлі. Так 1800 року московський імператор Павла І народив наказ про заборону будівництва церков в Україні в дусі козацького барокко, а лише у московському синодальному стилі.
До снігової білизни вичистили навіть «паперову» автономну самоврядність українських країв, реорганізувавши їх у Київську, Чернігівську, Полтавську та Слобідсько-Українську губернії, які були приведені в повну відповідність із московськими губерніями в усіх галузях життя. Сталося це 27 лютого 1802 року.[9]
Московська драконівська царська лапа ще більш посуворила державну цензуру. 9 липня 1804 року. «Височайшим повелением» затверджено цензурний Статут. У ньому виразно написано: «Ни одна книга или сочинение не должны быть напечатаны в Империи Российской, ни пущены в продаж, не быв прежде рассмотрены цензурой».
Унікальна була пам’ять у московських сатрапів щодо нашої мови й української освіти, що на той час десь можливо жевріли по окремих повітах та селах: їх знову не забули. Вже у котрий раз на білий світ з’являється черговий указ проти навчання в школах українською мовою.1804 року з під пера московського царя Олександра І виходить імператорський едикт, який забороняв навчання українською мовою. Його настанови у листопаді того ж року лягли в ухвалений Міністерством освіти Московської імперії Статут, що нав’язував українським школам систему московської освіти. Вчителям та учням наказано спілкуватися лише московською мовою. Результати національного гноблення відразу позначилися на стані освіти в Україні. Вже перепис 1897 року показав, що на 100 осіб було тільки 13 письменних.
1807 Шовіністичний наступ влади на українську мову передається обивателю. Учитель Харківської гімназії Т. Селіванов хвалився: «Мы застали в училищах самого Харькова учителей, что так и резали по-украински с учениками; да мы, то-есть новоприбывшие из семинарии учителя, по распоряжению начальства сломили их и приучили говорить по-русски».
Ще й до цих пір своїм існування ревнителям єдности московського православ’я мулила очі Києво-Могилянська Академія. Тож 1810 року її формально перетворено в Духовну академію, а колегії ще раніше стали духовними семінаріями. Замість розсадника вищої освіти для всіх станів українського суспільства Києво-Могилянську академію перетворили в окрему духовну школу, яка повинна була стати твердинею обмосковлення України. Вона не тільки денаціоналізувала українську молодь, а й притягала в Україну молодь чужоплеменну, головно з Московщини. Але мине тільки сім років, як московський уряд знову повернеться до цього українського навчального закладу і 14-го серпня 1817 року офіційно буде оголошено підступний указ Синоду про «тимчасове» закриття Києво-Могилянської академії, перший Університет на українських землях. Для порівняння: перший Університет на Московщині було відкрито тільки 1755 року на базі привезених з України кадрів. Нищення Академії розпочалися ще в часи Петра І. Його політику продовжила Катерина ІІ, відмовляючись від фінансування цієї унікальної вищої школи. Клопотання Кирила Розумовського та інших впливових людей того часу не зворушили серця імператриці. Вона твердо стояла на позиції, що для підкореної нації освіта й мова — зайві «витребеньки».[10]
У 1816–1821 роках посилилась мілітарна окупація України: 500-тисячне московське військо було розташовано у військових поселеннях на українській землі.
1824 року міністр освіти Московської імперії Олександр Шишков видав розпорядження: «Воспитание народное по всей империи, несмотря на разность вер и языков, должно быть чисто русское». «Цензурный режим в отношении малоросийской письменности» зобов’язував: «Подвергать запрету всякое мало- росийское слово как по существу вредное и опасное для государственного единства».[11]
Відбулися й нововедення й у правовій сфері. Протягом 1826–1828 років було створено третій відділ імператорської канцелярії – першу московську таємну поліцію. За її активної допомоги посилився наступ на український «сепаратизм» після польського повстання 1830– 1831 років.[12]
1831 ріку царський уряд скасував магдебурзьке право, що поклало край немосоковському судочинству, виборам урядовців та місцевій автономії в Україні.
21 березня 1833 року імперський міністр освіти граф Сергій Уваров у своїй промові до кураторів шкільних округ наголосив, що всю освітню діяльність треба грунтувати на триєдиній формулі: «православие, самодержавие, народность». Ця політична триада утверджувала московський імперський дух, ідеологію асиміляції немосковських народів, знищення українства. А щоби теє довершити недовго думаючи через півтора роки 15 липня 1834 для виховання русько-української молоді в московському дусі в Києві заснувалиУніверситет святого Володимира. Поки Київ не був підкорений, усі клопотання козацької старшини про створення в Києві університету категорично відкидалися. Лобістом заснування в Києві імператорського університету був тойже міністр освіти імперії Сергій Уваров.
1833 року московські солдати за наказом з Петербурга в один і той же день конфіскували в усіх мечетях Криму письмові документи, книги, історичні манускрипти татарською, турецькою та арабською мовами, серед яких було багато матеріалів про стосунки Руси-України з південними народами. На центральних площах запалали багаття. Як висловлювався поет і художник українського походження, перекладач, який жив у Криму, Максиміліян Волошин: «…У XVIII сторіччі Дике Поле затопило Крим новою хвилею варварів… Ці варвари — московити…»
1834 рік. «Зникло» унікальне наукове дослідження – словник Павла Білецького-Носенка. Автор подав його на затвердження до Московської Академії Наук. Павло Білецький-Носенко за шість років підготував змодифікований новий словник, подав до Московської Академії, але був відхилений, знову «загубився». Перший словник відшукали і в 1964 році, тобто приблизно через 130 років, видали в Київській Академії Наук. У словнику подається у гніздовій формі повний граматичний вираз. Білецький-Носенко обігнав лінгвістичну науку більш, як на 100 років. Бо вже 130 років перед виходом у світ цього словника він порушує лінгвістичні закони, до яких сучасні лінгвісти дійшли лише в ХХ ст., так звані закони словотвору.
Щоб нічого не нагадувало українцям про колишню окремішність, офіційно скасовали 1835 року «Малороссийское генерал-губернаторство». У той час Київ – останнім серед міст – утратив особливий статус, що передбачався Магдебурзьким правом. Слобідсько-Українську губернію перейменовано на Харківську, аби знищити саме поняття українськості в географічних назвах. Напевно, що не дочистили до яскравости.
8 лютого 1838 року. Відкрито Комітет внутрішньої цензури в Києві. Цей підрозділ протягом багатьох років діяв при університеті святого Володимира і контролював практично всі друкарні Київського навчального округу. Головним в роботі Комітету внутрішньої цензури– недопущення будь-якого проукраїнського слова.
1839 pік — Ліквідація української греко-католицької Церкви на окупованій Московією правобережній частині України. Сотні християн і багато священників було вбито, а 593 з них заслано до Сибіру. Замість них було прислано московських «батюшок», чиновників-наглядачів в рясах.
Листопад 1839 року. Болісний відгомін імперської глухоти до природніх потреб українців розмовляти своєю мовою, розвивати її, милуватись і насолоджуватись рідним словом сконцентрований у листі Тараса Шевченка до брата Микити: «Микито, рідний брате! Та, будь ласка, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по московському, а по нашому…
Бо москалі, чужі люди,
Тяжко з ними жити;
Немає з ким поплакати,
Ні поговорити.
Так нехай же я хоч через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами, бо мені тут так стало скучно, що я всяку ніч тільки й бачу у сні що тебе, Кирилівку, та ридаю… Прокинусь, заплачу… Ще раз прошу, напиши мені письмо, та по своєму, будь ласка, а не по московському.
Оставайся здоров.1839 ноября 15 дня С.– Петербург. Не забудь же, зараз напиши письмо, та по своєму.»
1841 рік. Російський критик В. Бєлінський відгукнувся в «Отечественных записах» на український альманах «Ластівка». Не сказавши ні слова по суті аналізу зібраних у «Ластівці» творів, В. Бєлінський перетворив рецензію на маніфестацію своєї ненависті до української літератури. На його думку, вона просто не має права на існування. Бо, перша теза, не існує самостійної мови, якою може створюватися повноцінна література. «Ми маємо повне право сказати, що тепер уже не має малоросійської мови, а є обласне малоросійське наріччя, як білоруське, сибірське та інші, подібні до них обласні наріччя». В. Бєлінський писав, що історія Малоросії – це побічна річка, яка впадає у велику ріку російської історії. Він стверджував, що малоросіяни завжди були племенем і ніколи не були народом, а тим більше – державою. Друга теза, якою В. Бєлінський обґрунтовує неможливість існування української літератури, полягає у відсутності для такої літератури читача. Письменники пишуть для публіки, публіка – це освічений клас суспільства. Немає української освіти – значить немає й української публіки. Писати українському письменникові ні для кого. Третій аргумент В. Бєлінського полягав у тому, що для української літератури відсутній повноцінний предмет художнього відображення. Адже селянський світ, «мужицьке життя саме по собі мало цікаве для освіченої людини». В. Бєлінський, не зрозумівши ні задуму альманаху «Ластівка», ні змісту текстів, принизився до брутальної лайки: «Гарна література, яка тільки дихає, що простакуватістю селянської мови та дубуватістю селянського розуму». Професор І. Л. Михайлин слушно підкреслив, що «рецензія В. Бєлінського на «Ластівку» остаточно розвіяла всі сподівання українських діячів на співробітництво з передовими демократичними російськими силами в справі розвитку української журналістики».
Та незважаючи на всі ці кпини українське слово продовжувало жити. Відповіддю Бєлінському може слугувати лист Григорія Квітки-Основ’яненка до до видавця петербурзьких “Отечественных записок” Андіря Краєвського від 28 грудня 1841 року:
“Коли українські молоді письменники змужніють, то вони доведуть, що московська мова є лише дикунською говіркою, порівнюючи її до української мови. Коли вони повитягають з московської мови все українське, то найзапекліший московський шовініст буде змушений визнати жалюгідне убозтво і нижчість московської говіркі супроти української мови. І справді, чи ж можна написати звичайнісіньку статтю московською мовою, не вживаючи немосковських слів та виразів? А українською мовою — можна, і стаття буде досконала і щодо форми, і щодо змісту. Українське красне письменство, а надто поезію часом дуже важко перекласти якоюсь європейською мовою докладно і досконало, бо навіть багаті європейські мови не мають багатьох досконалих українських форм слова і вислову”.[13]
1842 рік. Указом Миколи І скасовано Литовський статут, що уже давно став українським національним правом. В Україні в повному обсязі набрали чинності московські загальноімперські закони. Скрізь – «од молдаванина до фінна» – самодержавний уряд ігнорував національні інтереси немосковських народів.
Того ж1842 року за наказом міністра освіти Моковської імперії графа Сергія Уварова та за ініціативи харківського архієпископа Інокентія Борисова спалили текст докторської дисертації, одного із майбутніх чолових засвоників Кирило-Методіївського Братства, Миколи Костомарова, оскільки вона не відповідала казенним догмам того часу.
Повертаючись до засновників Кирило-Методіївсього Братства подивимось, що ж отримали його керівники.
«Куліш, Костомаров і Білозерський одержали засуд на три роки заслання кожний, перший в Тулу, другий – в Саратов, третій — в Петрозаводськ. Маркович був засланий до Орла, Андрузький — в Соловецький манастир, Навроцький до Вятки, Посяда —до Казані. Гірше всіх дісталось Шевченкові. Участь його в братстві не була доведена, але головним обвинуваченням послужила збірка поезій «Три літа» і поема «Сон». «По бунтівливому духу і зухвалості, що виходять за всякі межі, його слід визнати одним із найбільших злочинців»,— сказано в слідчому акті. На допитах Шевченко тримався мужньо і сміливо. Йому поставили питання: «Якими випадками доведені ви були до такого нахабства, що писали найзухваліші вірші проти государя-імператора, і до такої невдячности, що крім величі священної особи монарха забули в ньому і в августійшій родині його особисто ваших добродійників, що так ніжно зробили під час викупу вас із кріпацтва?» На це Шевченко відповів: «Бувши ще в Петербурзі, я чув скрізь брутальності і засудження на государя і уряд. Повернувшись на Україну, я почув ще більше і гірше між молодими і між старшими людьми; я побачив злидні і жахливе пригнічення селян поміщиками, посесорами і економами-шляхтичами і все це робилось і робиться іменем государя і уряду». Московський уряд дістав нагоду розправитися з найбільшим українським поетом демократом-революціонером-націоналістом.З забороною писати і малювати… В ухвалі III Відділу, оголошеній Шевченкові ЗО квітня 1847 року, сказано: «Мистця Шевченка за творення бунтівливих і надзвичайно зухвалих віршів, як наділеного міцною будовою тіла, призначити рядовим в Оренбурзький окремий корпус із правом вислуги, доручивши начальству мати найсуворіший нагляд, щоб від нього ніяким чином не могли виходити бунтівливі і пасквільні твори». На цьому вирокові цар власноручно дописав «Під найсуворіший нагляд, з забороною писати і малювати». В Україні було наказано негайно конфіскувати всі твори Шевченка. Генерал Шпель спеціяльним розпорядженням наказав: «Пасквільні і найбрутальніші твори Шевченка заборонити і вилучити з продажу». Він доручив також жандармським старшинам, щоб «вони зі свого боку стежили, особливо в Малоросії, найобережніше й непомітно». 22 червня 1847 року Шевченко прибув пішки з Оренбургу в Орськ, пройшовши 227 верст, а перед тим витерпів фельд’єгерську доставку з Петербургу до Оренбургу 2110 верст за 8 днів! Шевченка одразу записали до 3 чоти 5 батальйону, одягли в солдатську шинелю, приставили до нього наглядача і піддали жахливій муштрі.
Знаючи про муки великого українського поета, Бєлінський цілком схвалював цю розправу і в листах з жовтня і листопада 1847 року картав Шевченка та інших українських письменників, які своїми виступами «дратують уряд, роблять його підозрілим, готовим бачити заколот там, де рівно нічого нема, і викликають заходи, круті і загибельні для літератури і освіти». У грудні 1847 року в листі до літературного критика і мемуариста Павла Аннєнкова в Париж Бєлінський писав: «Віра може з Шевченка зробити мученика за волю. Та здоровий розум повинен бачити у Шевченкові осла, дурня і нікчемну людину, надто гіркого п’яницю, аматора горілки і хахлацького патріотизму. Той хахлацький радикал написав два пасквілі, один на Государя-імператора, другий — на Государиню-Імператрицю… Коли цар прочитав пасквіль на царицю, спалахнув великим гнівом… Я не читав тих пасквілів, і ніхто з моїх знайомих його не читав (що, між іншим, не доводить, що вони зовсім погані, а тільки тривіяльні і дурні), але я переконаний, що пасквіль на царицю обурливо гидкий. Шевченка вислано до Кавказу солдатом. Мені його не шкода: якби я був суддею, я зробив би не менше. Я почуваю особливу ворожнечу до таких лібералів. Вони вороги всякого успіху… Одна свиня з хахлацьких лібералів, якийсь Кулєш (що за свиняче прізвище!) в журналі «Звездочка», що його видає Ішімова для дітей, надрукував історію «Малоросії», де сказав, що «Малоросія» мусить або відірватись від Росії, або пропасти. Цензора Куторгу, що пропустив її, не читаючи, засадили у в’язницю. От що роблять ці скоти, безмізкі ліберальчики! Осоружні вони мені, ті хами! Що ж, барани ліберальничають в ім’я галушок і вареників із свинячим салом». У цьому листі, що не потребує коментарів, Бєлінський якнайповніше розкрив своє ставленняе до української літератури і Шевченка. Помилкою в листі було те, що Шевченка вислано на Кавказ, коли насправді він був висланий в Оренбурзький край.»[14]
Боротьба Московщини проти Руси-України нагадувала сюжет з байки Глібова «Вовк та Ягня»:
«…Усі ви — вороги мої;
Од вас мені життя немає…
Ще мало я терпів?
— Так чим же я вам досадив? —
Ягнятко, плачучи, питає… -—
Цить, капосне! Либонь, не знає…
Ще й огризається, щеня!
Що ти за птиця? Ти — Ягня!
Як сміло ти мене питати?
Вовк, може, їсти захотів!..
Не вам про теє, дурням, знати.—
І – Вовк Ягнятко задавив…
Нащо йому про теє знати,
Що, може, плаче бідна мати
Та побивається, як рибонька об лід:
Він Вовк, він пан… йому не слід…»
По розгрому Кирило-Методіївського Братства вовчі заходи проти українства не припинилися. Тотальне підчищення історії і боротьба з мовою набирали дедалі нових обертів і вишуканих єзуїтських заходів. 1853 року спотворено видання козацького літопису другої половини XVII — початку XVIII століття, який був укладений гадяцьким полковником Григорієм Грабянкою. Літопис Григорія Грабянки описує історію з часів виникнення козацтва й до 1709 року. Хоч у тексті літопису подається багато державних документів, гетьманських універсалів, актів, грамот, проте вчені відносять його до літературної пам’ятки. Уперше літопис Грабянки був опублікований ще в 1793 році в журналі Федора Туманського «Российский магазин». Друге видання готувала до друку в 1852 році Київська Тимчасова комісія для розгляду давніх актів (орган при Київському генерал-губернаторі), не знаючи, що твір уже видавався. І саме з-під пера підлеглих владі чиновників вийшла «нова» «редакція» твору.
1853 року міністр народної освіти виніс сувору догану цензору (чи йдеться про Платона Ширинського-Шихматова, котрий помер у травні 1853 року, чи вже про його наступника Авраама Норова, не вдалося з’ясувати) за те, що той дозволив надрукувати в газеті «Черниговские губернские ведомости» збірник українських історичних прислів’їв і приказок. Мотивування догани — оприлюднена народна спадщина може запалити ворожнечу між «малоросами» та «великоросами». Однак насправді не йдеться про ніяку ворожнечу, а про відродження пам’яті про українське минуле.
1853–1856 роки. Московська імперія веде Кримську війну проти союзу Англії, Франції та Оттоманської імперії. Основними постачальниками гарматного м’яса були українські губернії, адже у московських військових частинах, які брали участь у війні, було 60-70 відсотків українців. Вони гинули не за українські, а за московські імперські інтереси… Із 155 загиблих при обороні Севастополя офіцерів не менше 55 були вихідцями з українських сімей, зі 111 кавалерів ордена Святого Георгія за оборону Севастополя 25 – вихідці з України.
1857 рік. Інструкція попечителям Київського та Віленського навчальних округів про те, щоб «должности учителей истории в гимназиях и уездных училищах замещаемы были исключительно природными русскими».
Протягом сорока років з 1858 по 1898 рік на східній частині України змосковщено 1,5 мільйонів українців і 100 тисяч стало білорусами. У цей же час від 1859 до 1897 років на західних теренах Руси-України, було полонізовано 600 тисяч українців. У першій половині ХІХ-го століття румунізовано 140 тисяч буковинських українців. Кількість українських популяцій зменшується і внаслідок епідемії холери (1845–1855) і голоду 1847 року. На сході Галичині від голоду померло 200 тисяч осіб.[15]
1859 рік. Розпорядження цензурі, щоб «сочинения на малороссийском наречии, писанные собственно для распространения их между простым народом, печатались не иначе, как русскими буквами».
1860 року цензура спотворила «Кобзаря» Тараса Шевченка, який вийшов у друкарні Пантелеймона Куліша.
«В Чернігові в 1861 році починає виходити тижневик «Чернігівський листок» за редакцією Леоніда Глібова, сповнений літературними і фольклорними творами. На сторінках тижневика підноситься питання про організацію і працю недільних шкіл, про освіту жінок, про видання шкільних підручників українською мовою. Царський уряд покищо не противився ширенню української мови. Маніфест про скасування кріпаччини і «Положення» в селянській справі були з волі царя перекладені і на українську мову. Так само київський губернатор Гессе видавав свої звернення до мешканців в московській і українській мовах. У Катеринославі губернатор видав брошуру для селян з приводу реформи 19 лютого в українській мові. Газети «Губерніяльні відомості», що виходили в кожному губерніальному місті, подавали багато матеріялів на українські теми. В Києві байки Глібова, призначені для народніх шкіл, були видані українською мовою державним коштом, хоча, фактично, то були українські фонди, присвоювані окупантом.
Царський уряд поки що не реагував. А провідні педагоги Констянтин Ушинський і редактор журналу «Учитель» Микола Вессель обороняли думку, щоб виклади в школах на Україні відбувались українською мовою. Земський діяч в Олександрівському повіті на Катеринославщині, організатор земських шкіл, що були популярні на всю Московську державу, барон Микола Корф уважав,що до вивчення московської мови треба доходити через українську мову. За виклади українською мовою в народніх школах висловлювались педагогічні ради всіх гімназій Київської навчальної округи, де в цьому напрямі були вже зроблені певні заходи. Проти запровадження народньої мови у шкільництві не заперечував і міністер народної освіти Олександер Головній. Очевидно, він вважав це справою «місцевого значення», або ж зрозумів, що ніякими «указами» не можна стримати розвитку української культури, зокрема літератури.»[16]
Царський уряд почав діяти
12 червня 1862 року за розпорядженням міністра освіти Московської імперії всі українські недільні школи (було 68) закрито. Їх за свій кошт організувала передова українська інтелігенція. Основна мета недільних шкіл – «дати українському народові освіту в найбільш приступній та зрозумілій для нього самого формі, народною українською мовою».[17]
Цього ж року перестав виходити журнал «Основа» (проіснував лише 22 місяці), який з великими труднощами відкрили 12 січня 1861 року Василь Тарнавський та Григорій Галаган. Енциклопедичний словник Брокгауза та Єфрона назвав цей журнал «найпомітнішим проявом українофільства» в ХІХ столітті на території Московської імперії. [18] За «вредное влияние на умы простолюдинов», з подачі Васілія Долгорукова, шефа жандармів, керівника горезвісного ІІІ відділу та керівника особистої канцелярії імператора, на сім років до Архангельська було вислано Павла Чубинського, уродженця Нової Олександрівки Бориспільського району на Київщині, етнографа й поета, автора слів патріотичної пісні «Ще не вмерла Україна» (нині це слова державного гімну України).
Душителем українського національного руху виступив граф Петро Валуєв (1814-1890) – реакційний московський державний діяч, консерватор і монархіст. Свою урядову кар’єру започаткував він у 1853 році як курляндський губернатор. У 1855 році він подав великому князеві Константинові та іншим сановникам доповідну нотатку «Дума росіянина», в якій піддав удаваній критиці бюрократичну систему влади Московської імперії та висунув різні пропозиції щодо її виправлення і завдяки цьому був висунутий на визначні державні посади в період готування реформ. Під час розробки Селянської реформи в редакційних комісіях Валуєв виявився прихильником інтересів власників селян – кріпосників і в 1861 році став міністром внутрішніх справ. В його діяльності яскраво позначився острах перед можливою революцією, намагання запобігти її методами залякування населення, поліційного терору, насильства, дрібних поступок. За 6 років свого керування міністерством внутрішніх справ він став відомий своїми переслідуваннями преси і жорстокими репресіями проти національних меншин. У період підготовки і проведення Селянської реформи Валуєв уперто боронив дворянські привілеї й домагався обмеження прав і самостійности земельних установ. У 1863 році під тиском опозиції він висунув проект удаваної конституції, що фактично зберігала необмежене самодержавство. Проект його передбачав щорічне скликання законодорадчого з’їзду державних виборних або призначуваних царем осіб, що підлягали б Державній Раді. Двічі пропонований цей проект, щоправда, ніколи не був здійснений.»[19]
Червень 1863 року на ім’я міністра внутрішніх справ Петра Валуєва надійшло подання голови Київського цензурного комітету Новицького, в якому той повідомляв, що до його відомства надіслано рукопис «Притчи господа нашого Иисуса Христа на украинский мови розказани». Головний київський цензор висловлював сумніви щодо потреби учням-українцям читати Євангеліє по-українськи, адже освіта по всій Росії «производится на общерусском языке и употребление в училищах малороссийського наречия нигде не допущено». Послання київського цензора Новицького з’явилося тоді, коли страх за «єдино-неділиме» державне тіло Росії переповнював свідомість мільйонів чиновників імперії, адже у Польщі у цей час палахкотіло повстання. З його початком 1863 року розвиток українського національного життя занепокоїв царський уряд.» [20]
«Український національний рух в обличчі польського повстання ставав усе більш загрозливим для державної цілості Московської імперії. Під впливом тривожних статтей в московській реакційній пресі з безпідставними обвинуваченнями в адрес українських кіл у зв’язках з польськими повстанцями на українське життя впали урядові репресії. Польське повстання було сигналом до розправи і з українцями
Реакційний російський публіцист Михайло Катков у передовій статті газети «Московські відомості», редактором якої він був, 21 червня 1863 року писав, що 2-3 роки тому несподівано розбурхалось українофільство. Винні в цьому, на його думку, польські публіцисти без огляду на те, чи вони українці, чи поляки: «З’явились нові Кирили та Методії з дивовижними абетками на світ Божий, був пущений пуф якоїсь вигаданої малоросійської мови. Почали з’являтись книжки на нововигаданій малоросійській мові»… «Україна ніколи не мала окремої історії, ніколи не була окремою державою,— писав Катков,— український нарід є… частина лише, але істинна!., російського народу, без якої він не може лишатись тим, чим він є… Малоросійської мови ніколи не було, нема і, не дивлячись на всі зусилля українофілів, досі не існує». Свою статтю Катков закінчує твердженням, що при бажанні, звичайно, можна вигадати і якусь малоросійську мову, «як можна вигадати особливу мову навіть Костромської або Рязанської говірки». Своєю статтею Михайло Катков проклав шлях для циркуляра Валуєва. Місяцем пізніше 18 (30) липня 1863 року вийшов Валуєвський циркуляр.
Спираючись на ці і подібні статті, Валуєв у парі з працею над проектом конституції підготував і розсілав 18 (30) липня 1863 року таємний циркуляр, в якому зробив з української мови та літератури польську інтриґу і наказав цензорам не пропускати будь-яких популярних творів українською мовою для народного читання.«Давно вже йдуть суперечки в нашій пресі про можливість існування самостійної малоросійської літератури»,— розпочав свій циркуляр Валуєв і далі, полемізуючи проти самостійности української мови і письменства, послався на якусь неозначену «більшість малоросіян» і заявив, що нібито «вони досить ґрунтовно доводять, що ніякої особливої малоросійської мови не було, нема і бути не може, і що наріччя, що його вживає простолюддя, є та сама російська мова, тільки зіпсована впливами на неї Польщі; що загальноросійська мова так само зрозуміла для малоросів, як і великоросів, і навіть далеко зрозуміліша, ніж тепер створювана для них деякими малоросами, особливо поляками, так звана українська мова». Згадуючи сепаратизм і скаргу київської цензури «на систематичний наплив видань на малоросійському наріччі», особливо на переклад Євангелія Пилипа Морачевського, Валуєв наказував цензурним комітетам: «щоб до друку дозволялись тільки такі твори на цій мові, які не належать до галузі вишуканої літератури, перепустки ж книг на малоросійській мові як духовного змісту, так навчальних і взагалі призначуваних для початкового читання народу зупинити» Поруч з адміністративними заходами були вжиті й інші.» [21]
Шестилітнє перебування Валуєва в кріслі міністра імперії, відповідального за охорону громадського порядку та державну безпеку, відоме різкою боротьбою з проявами національної самобутності уярмлених імперією народів (у першу чергу українського). Українцям він асоціюється зі словами: «Української мови небуло, немає і бути не може, а хто цього не розуміє — ворог Росії».Окрім того Валуєвим було заборонено ввіз і поширення в імперії львівської газети «Мета». Час Валуєва та іже з ним промовисто ілюструє доступний в Інтернеті лист аноніма зі Східної України, надрукований у 1863 році у львівській газеті «Слово» (заснована в1861 році). У листі сказано:
«…Всякий німець вдесятеро кращий за суздальського слов’янина, турок ніколи так підло не душить сербів, монгол стільки зла не робив нашій народності, скільки тепер робить петербургський уряд та великоруське общество… Як тільки хто примітив, що ви українець, вас зараз же беруть під надзор поліції, а запримітить дуже легко: як по пошті перехватять письмо, писане по-українськи, як ви співаєте українську пісню, або як заговорите зі знакомим або зі сім’єю на улиці по-українськи. Після того кожного року вибирають чоловік 10 або й більше, і без всякої вини й суду висилають у Сибір. Так сего року вислали: учитель Стромин, інженер Лобода, адвокат Кониський, учитель Шевич, кандидат Чубинський і багато інших. Робиться се без суду, і вини не об’являють…18-літній хлопець Володимир Синегуб сидить уже півроку в тюрмі за те, що учив на селі парубків співати старі козацькі пісні. Більша часть журналів московських те й робить, що топтає в грязь українців за те тілько, що вони українці…, п’яна перекупка не видумає того, що московські редактори видумають і напишуть, а одвічать їм не можна, бо цензура нічого не пустить… За українську одежу посадять вас у поліцію або поб’ють на улиці. За українську мову не дадуть вам ніколи служби… Скажіть, чи є де земля од Китая до Патагонії, од нової Голландії до Канади, де було б преступленієм говорити своєю мовою, де було б заборонено писати книжки і учити дітей тією мовою, якою у сім’ї говорить 14 млн. народу?… 3 нашого приміру учіться розпізнавати, що таке Москва…».[22]
1864 – Велике пограбування українських архівів. Після судової реформи тисячі пудів архівних матеріалів вивезли до Москви.
1 липня 1864 року почала виходити в Києві реакційна російська газета «Києвлянин», яку її редактор, крайній монархіст Віталій Шульгин, розпочав словами: «Цей край російський, російський, російський». Газета пропагувала єдину-неділиму Росію і заперечувала будь-яку національну відмінність українського народу.
14 липня 1864 року. У Московській імперії ухвалено новий Статут про гімназію та протогімназію (початкову школу), згідно з яким навчання наказано проводити лише «російським наріччям», як тоді офіційно говорилося.
1866 рік. У Києві засновано міську публічну бібліотеку, укомплектовану лише московськомовними книжками. Ця загальнодоступна бібліотека стала розсадником цареславства і змосковщення українців. У звязку з цим вельми цікавий факт В 1866 році вийшла особлива інструкція для цензурних комітетів з забороною давати до друку популярну літературу на українській мові й наказано брати на попередній розгляд всі українські видання, незважаючи на число друкованих аркушів. Такий захід мотивувався тим, що всі українські книги видаються «не без свого роду тенденцій». Було також заборонено друкувати матеріяли з української етнографії в «Губерніяльних відомостях», яких перед тим містилося дуже багато по різних губерніях України. У висліді всіх цих терористичних заходів протягом 1866 року в Російській імперії не вийшло жодної книги українською мовою!
Згідно з обіжником Міністерства юстиції від 3 грудня 1866 року, до Москви потрапила велика кількість документів ліквідованих установ із Волинської, Київської, Катеринославської, Подільської, Херсонської та Чернігівської губерній.
Репресії проявилися не тільки в законодавчих актах, але й торкнулися конкретних національно свідомих людей, насамперед, українських культурних діячів, звинувачених «за діяльну участь у створенні гуртків для збудження під приводом товариств грамотности незадоволення народу до уряду з метою відокремлення Малоросії». Олександер Кониський, поет, автор вірша-молитви «Боже Великий Єдиний» за активну участь у громадській праці, закладання недільних шкіл на Полтавщині та складання підручників для народньої освіти був засланий до Вологди, а далі – Тотьми, де пробув три роки і через хворобу одержав дозвіл виїхати закордон. Павло Чубинський, поет, що склав вірш «Ще не вмерла Україна», за українофільство був висланий на сім років до Архангельську над Білим морем під нагляд поліції. Петро Єфименко, історик, дослідник звичаєвого права, етнограф, співробітник журналу «Основа» і «Чернігівського листка» за участь в українському русі був засланий в Архангельську губернію. Пантелеймон Куліш та всі інші, яких не торкнулись репресії, відійшли від активної праці і замовкли. З наступом реакції і закриттям «Чернігівського листка» його видавець і редактор, поет-байкар Леонід Глібов, запідозрений у неблагонадійності, був звільнений з посади вчителя гімназії, взятий під нагляд поліції і висланий з Чернігова та довгий час позбавлений можливості десь працювати і лише через два роки одержав дозвіл повернутися до Чернігова. Письменник Анатоль Свидницький, автор повісти «Люборацькі», який заснував у Миргороді недільну школу, влаштовував літературні вечори, де читались твори Шевченка, був одним із фундаторів міської бібліотеки, своєю діяльністю також викликав підозру у неблагонадійності, змушений був припинити працю і переїхати до Козельця на Чернігівщині на посаду дрібного акцизного урядовця, де помер від виснаження у великій нужді.»[23]
Знаючи історичні чинники, тепер перейдемо до історії появи самого Нового Заповіту в перекладі Пилипа Морачевського, до якого доля була більш прихильна, ніж до його праці всього життя.
Далі буде.
[1] Левко Жабко-Потапович. Христове Світло в Україні. Історія Українського Євангельсько-Баптистського Руху. Видання Всеукраїнського євангельсько-баптистського братства, Морріс Плейс, 1991, Чикаго стор.70-83
[2] В.И Семевскій. Кирилло-Мефодіевское Общество 1846-1847. «Голосъ Минушаго» (примітка Левка Жабка-Потаповича)
[3] Проф. Др. Л.Білецький. Редакційні статті й пояснення до Щевченкового «Кобзаря», Прага, 1941, стор. 42 (примітка Левка Жабка-Потаповича)
[4] М.Максимович, родом з Полтавщини (1804-1873), професор московського, а потім ректор Київського університету. Заохочений прикладом князя Михайла Цертелева, що перший видав 1819 року збірник старовинних українських пісень, почав збирати й від 1827 року видавати твори української словесности. (примітка Левка Жабка-Потаповича)
[5] Дмитро Дорошенко. Пантелеймон Куліш. Ляйпціґ, стор. 16, 55. (відсилач Левка Жабка-Потаповича)
[6] Усі цитати зі Слова Божого подаємо за перекладом Пантелеймона Куліша, хоч тоді його ще не було, і в оригіналі вони всі подані в церковно-слов’янській мові. (Примітка і від силачі Левка Жабка-Потаповича)
[7] В.И. Семевській «Кирило-Мефод. Общество.»
[8] Левко Жабко-Потапович. Христове Світло в Україні. Історія Українського Євангельсько-Баптистського Руху. Видання Всеукраїнського євангельсько-баптистського братства, Морріс Плейс, 1991, Чикаго стор.70-83
[9] Лизанчук В.В.Геноцид, етноцид, лінгвоцит української нації: Хроніка. III. Посилення асиміляції українців.
[10] Хроніка нищення української мови, Роман Сушко, Мирослав Левицький від доби Романових до сьогодення. Київ, 2012 р., стор.25
[11] Журнал «Україна», ч.26, 27, 1993 p.
[12] Лизанчук В.В.Геноцид, етноцид, лінгвоцит української нації: Хроніка. III. Посилення асиміляції українців.
[13] Павло Штепа. Московство. Вид-ня третє – Дрогобич: Видавнича фірма «Відродження». 2000
[14] Російщення України. Науково-популярний збірник. Під редакцією Леоніда Полтави. Видання Українського конгресового комітету Америки. 1984, стор. 268-269.
[15] Лизанчук В.В.Геноцид, етноцид, лінгвоцит української нації: Хроніка. III. Посилення асиміляції українців.
[16] Російщення України. Науково-популярний збірник. Під редакцією Леоніда Полтави. Видання Українського конгресового комітету Америки. 1984, стор. 273
[17] Хроніка нищення української мови, Роман Сушко, Мирослав Левицький від доби Романових до сьогодення. Київ, 2012 р., стор.25
[18] Там таки, стор.30
[19] Російщення України. Науково-популярний збірник. Під редакцією Леоніда Полтави. Видання Українського конгресового комітету Америки. 1984, стор. 273-275
[20] Російщення України. Науково-популярний збірник. Під редакцією Леоніда Полтави. Видання Українського конгресового комітету Америки. 1984, стор. 273-275;Хроніка нищення української мови, Роман Сушко, Мирослав Левицький від доби Романових до сьогодення. Київ, 2012 р., стор.30
[21] Російщення України. Науково-популярний збірник. Під редакцією Леоніда Полтави. Видання Українського конгресового комітету Америки. 1984, стор. 273-275
[22] Хроніка нищення української мови, Роман Сушко, Мирослав Левицький від доби Романових до сьогодення. Київ, 2012 р., стор.31
[23] Російщення України. Науково-популярний збірник. Під редакцією Леоніда Полтави. Видання Українського конгресового комітету Америки. 1984, стор. 277
[sc name=”futerblock” ]
“Із 155 загиблих при обороні Севастополя офіцерів не менше 55 були вихідцями з українських сімей, зі 111 кавалерів ордена Святого Георгія за оборону Севастополя 25 – вихідці з України.”
Так от, одним з тих кавалерів ордена Святого Георгія за оборону Севастополя – вихідців з України”, який, до речі, отримав його ДВІЧІ, і був мій ПРАДІД… Уродженець, наскільки я знаю, сучасного Василькова (чи біля нього) на Київщині.