Настя проснулась надвечір. Вона не пам’ятала, коли саме заснула і скільки проспала. Солодка хвиля забуття стала для неї такою звичною, як дихання, і часто їй здавалось дивним, що світить сонце, вечоріє чи десь там далеко за вікном падає лапатий сніг. У неї був свій відлік часу, своє розуміння його швидкоплинності. Проте сьогодні все було по-іншому. Голова здавалась легкою, дихалось якось по-особливому глибоко і приємні сутінки в кімнаті лащились до обличчя.
«Мамо?», − тихо покликала дівчинка, і яскравий потік світла вмить заповнив кімнату. Здавалося, мама стояла під дверима, хоча по заляпаному фартушку було видно, що вона чаклувала на кухні. «Що, Насю? Де болить?», − жінка легенько доторкнулася до чола доньки. Гаряче… «Мамо, а тато де?», − невеселий потік думок перебив тихий голос Насті. «Зараз прийде з роботи, доню. І Сашко прибіжить зі школи вже скоро. Ось я тобі капельок наллю поп’єш», − мамин голос звучав як ніколи ясно й виразно. Настя радо закивала головою і довірливо всміхнулась: «А знаєш, мамо, мені вже так добре-добре, і нічого не болить». Слова наздогнали маму і несподівано вдарили, відлунюючись болем у серці. Проте гримаса гострого жалю на обличчі відразу ж змінилася на усмішку, і рука, наливаючи каплі, навіть не затремтіла.
Настя слухняно проковтнула мікстуру і відкинулась на подушку. «Мамо, а там сніг?», − біла темрява проглядала крізь штори. «Сніг, доню, сніг…», − мама підійшла до вікна, і постояла хвильку, дивлячись у віконну раму на доньчин контур. «Ти йди, мамо… Я полежу. Татка покличеш», − голос Насті нагадував тихий шепіт вітру. Мама нечутно вийшла з кімнати й лише за дверима раптом аж зменшилась, згорбилась під невидимим тягарем. У голові звучав голос «Мамо, в мене нічого не болить», а разом з ним відлуння іншого, лікарського «Наостанок їй буде легше». З гіркої задуми її вивів голос чоловіка. «Кекси згорять, дорога», − Микола разом із Сашком, своєю зменшеною копією, стояли на порозі кухні. Обоє стривожено дивились на жінку. Олена не маючи сил говорити махнула рукою у сторону кімнати доньки, і заходилася біля кексів. Мовчанки та тихі розмови для їхньої родини стали звичними як холодні вечори надворі.
Настя саме старалася дотягнутися рукою до дитячої Біблії, коли у дверях з’явився батько. «Привіт, Білий Цвіт! Як настрій?» − жартівливо відсалютував він. «Татку, мені так гарно…Так сонячно», − худенькі ручки окреслили величезне коло, яке мало б пояснити весь стан. «Ну і молоток! Хочеш почитати?», − лагідна усмішка розгладила зморшки на Миколиному обличчі. Настя мовчки кивнула головою, і Микола розгорнув Біблію на тому місці, де закінчили вчора. Побачивши зорю, вони зраділи дуже великою радістю. «Тату, це ж Різдво! Швидше б воно прийшло…» − Настя мрійливо подивилась у вікно, за яким пролітав листопадний сніг. «А воно прийде, маленька. І не обов’язково чекати свят, Різдво приходить тоді, коли ти готовий відкрити своє серце для щастя», − Микола схилив голову на бік, щоб донька не побачила мокрих очей. «А знаєш, тату, я готова до Різдва! Мені так добре і тепло, як ніколи» − Настя відірвала голову від подушки і жваво забігала очима по кімнаті. «Різдво! Тату, давай сьогодні у нас буде Різдво! Ти ж також готовий бути щасливим, правда?» − дівчинка притулилася до батька. «Так, сонечко, готовий. З тобою я завжди щасливий. І мама, і Саша також», − чоловік торкнувся дитячої голівки поцілунком. Дві пари уст одночасно промовили «Різдво», і слово повисло в повітрі, легенько пропливло кімнатою, ніжно торкнулося втомленого обличчя жінки на кухні та серйозного хлопчика під дверима, і непомітно розчинилося.
Читайте також:
Під вечір сніг побільшав, листопадний вихор перемішався зі сніговим. Настя напівлежала на ліжку, прихилившись до батькового плеча, та слухала дивовижну історію народження Христа. Олена, напівобіймаючи сина, також поринула в розповідь, проте час від часу кидала тривожні погляди на умиротворене личко доньки. Десь угорі, за сніговою завісою, сходила зоря. Вони святкували Різдво…
