Російський дрон убив мого брата. Чи світ уже втомився від наших страждань?
У четверту річницю повномасштабного вторгнення Росії в Україну український богослов розмірковує про егоїстичні заклики до «зручного миру».
7 липня 2024 року мій телефон задзвонив рано-вранці. Голос мого старшого брата Міші тремтів:
«Андрій критично або навіть смертельно поранений росіянами — учора пізно ввечері — у свій день народження».
Російський дрон влучив у мого молодшого брата, військового лікаря, який два з половиною роки рятував поранених солдатів на передовій, у його 33-й день народження — у тому самому віці, в якому Христос пішов на хрест.
Наступні два тижні були наповнені очікуванням. Ми отримували новини з лікарні, трималися за надію, яка то зростала, то згасала, і молилися навіть тоді, коли здавалося, що ніхто не слухає. На п’ятий день я записав у щоденнику: «Господи, Ти мовчиш. Чому?» На дванадцятий: «Чи справді молитва щось змінює, чи це лише наша нездатність прийняти те, що ми не можемо контролювати?» На п’ятнадцятий день його серце зупинилося.
У ті дні очікування я постійно думав про історію пророка Ісаї, який звертався до царя Єзекії (4 Царів 20). Вона відгукувалася в мені — не лише в тому, як багато християнських спільнот реагують на страждання України, а й у тому, як віруючі реагували на моє особисте горе.
У цій історії Бог щойно чудесно врятував Єзекію, зціливши його від смертельної хвороби та визволивши Ізраїль з рук ассирійців. Тоді прибули посли з Вавилону з дарами, представляючись мирними союзниками. Єзекія шукав дружби з Вавилоном і показав послам усі скарби свого царства: срібло, золото, пахощі, олії та зброярню. Нічого не було приховано від них (в. 13).
Ісая прийшов до Єзекії з чітким посланням:
«Ось приходять дні, коли все, що в домі твоїм, і що назбирали батьки твої до сьогодні, буде віднесене до Вавилону; нічого не залишиться… І з синів твоїх, що вийдуть від тебе, яких ти породиш, візьмуть, і будуть вони євнухами в палаці царя Вавилонського» (вв. 17–18).
Єзекія егоїстично відповів:
«Добре слово Господнє, що ти сказав!» — бо думав: «Хіба не буде миру та правди принаймні за моїх днів?» (в. 19).
Він назвав пророцтво добрим, бо його наслідки настануть після його життя. Він матиме мир — а те, що інші страждатимуть пізніше, його не турбувало.
На восьмий день боротьби Андрія я записав:
«Війна руйнує не лише кулями. Вона руйнує мрії, плани і майбутнє. Що таке майбутнє, коли сьогодення таке невизначене?»
Коли Україна відзначає чотири роки від початку повномасштабного вторгнення Росії 24 лютого 2022 року і коли зростає тиск щодо “мирної угоди”, яка фактично винагородить російську агресію та залишить мільйони українців під окупацією, я бачу небезпечну тенденцію в частині західної церкви: готовність погодитися на мир, який просто відсуває насильство з поля зору, замість того щоб протистояти його кореням.
Це помилка Єзекії: ставити особистий комфорт вище тривалої справедливості та втомлюватися від чужого страждання замість того, щоб солідаризуватися з тими, хто страждає.
Ми поховали шістьох членів моєї близької й розширеної родини. Ще п’ятеро служать на фронті. Я пишу не як сторонній спостерігач. Моя родина і я живемо з прямими наслідками чужих рішень щодо нашого майбутнього.
Помилка Єзекії полягала не в тому, що він хотів миру. Мир — це добро. Його помилка була в тому, що він хотів миру лише для себе й шукав його, показуючи свої скарби тим, хто згодом зашкодить його дітям. Він відмовився від довгострокової вірності заради негайного комфорту. Але ми, як спільнота надії, не покликані обирати легкий і короткочасний шлях.
Протягом Писання Божий народ постійно стоїть перед вибором: чи будемо ми придворними пророками, які благословляють владу заради доступу і безпеки, чи справжніми пророками, які проголошують Боже Слово навіть сильним світу цього?
Єремія засуджував придворних пророків свого часу, які вигукували: «Мир, мир!» — коли миру не було (Єр. 6:14). Вони пропонували духовне схвалення в обмін на царську прихильність, підтримуючи несправедливі проєкти замість того, щоб викривати їх.
Справжні пророки чинять інакше. Вони говорять неприємну правду, стають поруч із вразливими, навіть якщо це дорого коштує, і не дозволяють швидким домовленостям затінити те, що важливе для Бога.
Єзекія повівся як придворний пророк, сподіваючись на безпеку через союз. Але Вавилон, далекий від дружби, через століття став завойовником Ізраїлю. Сила, якій він довірився, поневолила його дітей.
Ісая показав інший шлях. Він не змінив послання, щоб догодити царю, хоча богослови здебільшого вважають Єзекію добрим правителем. Бути пророчим означало не лише передбачати майбутнє, а й окреслювати, що Бог цінує сьогодні. Ісая сказав важку правду: вибір царя коштуватиме наступному поколінню.
На тринадцятий день, коли я бачив, як Андрій згасає, я написав:
«Що таке надія? Це віра в неможливе чи просто нездатність прийняти реальність? Коли надія стає жорстокістю щодо самого себе?»
Ці питання — не просто роздуми. Ми приносимо їх на кожен похорон, на кожну молитву чи лекцію в бомбосховищі, у кожну розмову з вдовами та сиротами в наших церквах і в центрах для переселенців при нашій семінарії. Багатьом із нас у комфортних церквах також потрібно навчитися сидіти з цими питаннями, якщо ми хочемо залишатися вірними сьогодні.
Як виглядає пророча церква в реальному житті? Я бачив її відблиски. Це викладач семінарії, який переїхав до прифронтового Запоріжжя, щоб готувати пасторів для служіння травмованим людям, замість того щоб шукати безпеки. Це партнерські церкви в Херсоні, які чотири роки залишаються під масованими обстрілами, не втомлюючись бути поруч. Це християнські лідери в Харкові, які не дозволяють політиці визначати, чи стояти їм із тими, хто страждає.
Пророча церква не пропонує легких відповідей. Вона підтримує, протистоїть нелюдському поводженню й іде поруч у скорботі, навіть коли це звучить як сумнів чи крик до Бога.
На одинадцятий день очікування я написав:
«Господи, чи це гріх, що мої думки не в церкві сьогодні, а з Андрієм в Одесі, у військовому шпиталі? Чи Ти розумієш наш біль? Напевно, розумієш. Ти теж втратив Свого Сина».
Що означало б для євангельських спільнот у Північній Америці та Європі залишатися поруч у скорботі разом з українськими християнами після чотирьох років війни? Не виправляти, не пояснювати, не поспішати до «зручного примирення» з тими, хто досі нас убиває або відмовляється засудити не лише війну, а й її причину, — а просто залишатися присутніми в довгій тиші між розп’яттям і воскресінням.
Єзекія не зміг витримати цю тишу. Він почув попередження й одразу подумав, як зробити собі зручно. Мир у мої дні. Дякую, Ісає! Наступне покоління нехай дбає про себе.
Пророча церква відмовляється від короткострокових і несправедливих мирних угод, які жертвують майбутніми поколіннями заради теперішнього комфорту. Вона питає не «Як нам мати зручний мир у наші дні?», а «Яку спадщину віри й справедливості ми будуємо для наших дітей?»
У день поховання Андрія рух на головній вулиці Рівного зупинився. Сотні людей вишикувалися вздовж дороги до Алеї Героїв — частини міського кладовища, відведеної для загиблих українських воїнів. Незнайомі люди виходили з машин і ставали навколішки. Кожна могила — це чиєсь зламане серце, чиясь незавершена історія, чиєсь втрачене майбутнє через рішення минулого — зокрема, через Будапештський меморандум 1994 року.
Я не знаю, як закінчиться ця війна. Не знаю, який вибір зроблять західні чи російські євангельські церкви в найближчі роки. Але я знаю, що історія Єзекії ставить перед нами питання.
Чи покажемо ми свої скарби тим, хто обіцяє несправедливий тимчасовий комфорт і захист «християнських цінностей», якщо це означає мовчання? Чи назвемо руйнівні пророцтва добрими лише тому, що зло впаде на чужих дітей? Чи будемо вимірювати вірність тим, як добре ми зберігаємо свої місця за столами влади, чи тим, чи стоїмо з тими, хто страждає?
Відповідь церкви визначить майбутнє України — і наше власне. Повільний суд історії означає, що сьогоднішні компроміси відлунюють поколіннями. Нехай у нас вистачить мужності відкинути будь-який несправедливий мир, що залежить від страждання або вигнання наших дітей.
Справжня вірність наполягає на справедливості — без якої немає ні благодаті, ні милості — і яка триває довше за теперішній момент.
Читайте також:
