На Соломонових островах у південній частині Тихого океану деякі сільські жителі практикують унікальну форму заготівлі лісу. Якщо дерево занадто велике, щоб бути зрубаним сокирою, аборигени просто кричать на нього.
Лісоруби вилазять на верхівку дерева вдосвіта і раптово кричать. Вони продовжують це робити протягом 30 днів. Дерево вмирає та падає. Як стверджують жителі, крик вбиває дух дерева.
Ах, бідні безневинні люди. Наскільки багато дивних звичок є в джунглях. Кричати на дерево – як примітивно. Як погано, що немає у них сучасних технологій та наукових поглядів.
Я кричу на жінку. Я кричу в телефон, я кричу на газонокосарку, на телебачення, на газети, на дітей. А часом я махав кулаком і кричав, дивлячись на небо.
Сусід так багато кричить на свою машину. І цього літа я чув, як він на драбині кричав на всіх.
Ми, сучасні, міські, освічені хлопці, кричимо на вуличний рух, на суддів, на рахунки, на банки, на машини – особливо машини. Машини та родичі – ось на кого ми найбільше кричимо.
Не знаю, це що дає. Машини та предмети залишаються такими самими. Навіть стусани не допомагають.
Що стосується людей, то жителі Соломонових Островів, можливо, й мають рацію. Якщо кричати на живих, це не вбиває їх. Каміння, дерева можуть зламати нам кістки, а слова наші ламають серця…
Джерело: xristianin.org
