У мене на долоні коротка лінія життя. З дитинства я була уразлива на пневмонію та бронхіти.
Доповненням до них йшли пієлонефрити, з приводу чого я була на диспансерному обліку до шести років свого малечого життя. Потім начебто переросла. Я хапалась за це життя, як могла.
Бронхіти долали мене до одинадцяти років. Лікарі казали, що я переросту їх в період статевого дозрівання, в 14-16 років. Я дійсно їх переросла. Разом з астматичними нападами. Це сталося після похорон татуся 16 березня 1985 року, коли в одинадцять років я стала напівсиротою. Від стресу й кладовищенського холоду я захворіла й доходила від хвороби спочатку дома, аж поки астматичний напад не став настільки сильним, що я була вже зовсім синя, а мати в черговий раз викликала швидку.
Потім викарабкувалась вже в лікарні, з березня по червень. В пам’яті й досі момент, як мене доставили в лікарню й намагаються ввести внутрішньовенно ліки, а у мене, малої дитини, не видно вен в ліктьовому згині, мені колють праву й ліву руки, безрезультатно. Старою, багаторазовою металевою голкою. Я задихаюсь від приступу й плачу від болю й розпачу. Медсестри починають шукати вену на кисті. Я терплю чергові вколювання голкою. Нарешті у вену попадають, ліки діють, напад відпускає мене.
Я здолала, я переросла. Потім я ходила в гори, підкорювала Говерлу, займалась спортивним туризмом, йогою й танцями, жила повноцінним життям і раділа йому.
І весь час задивлялась на свою лінію життя − чи стала вона довшою, бо життя − це прекрасно і мені так хотілось жити.
Одного разу мені здалося, що лінія життя дійсно стала довшою, що я вимолила у Бога собі років життя, бо у мене дві донечки, і я так хочу якмога довше бути підтримкою для них. Я працювала на самій шляхетній роботі − медсестрою у відділенні реанімації онкологічного диспансеру. Я завжди підтримувала немічних хворих, намагалась зробити для них якмога більше добра.
Я вірила у своє щасливе майбутнє й Божу милість у вигляді довголіття. До 24 лютого 2022 року. Як же боляче було зранку й весь день чути постріли, вибухи, жахливі новини. Хотілось кричати чимдуж: «Це неправда, це сон, це зараз зупиниться. Зупиниться. Зупиниться…» Ні. Не зупинилось жахіття.
Я роблю, що можу, для Перемоги. Волонтерю, працюю, як громадська активістка провожу майстер-класи. Але з сумом я зрозуміла, що довжина мого життя й довжина моїх ліній на долоні вже не залежать від мене, від мого стану здоров’я. А залежать від ворога, який в один момент може це життя обірвати.
Читайте також:
І все, що мені залишається − це молити Бога про милість, про Перемогу, про мир на Землі.
А з іншим я може впораюсь, як в одинадцять років.
Життя прекрасне, але у скількох людей ворог вже відібрав цю основоположну людську цінність…
Боже, поможи!
Автор: Короваєва Богдана
