Кров волає крізь мову нейтралізації…
Чому мова правди важлива: роздуми про війну, втрати та відповідальність
За два дні до семи місяців від дня смертельного поранення Андрійка… Хто здатен почути крик родин загиблих, зниклих безвісти, тих, хто в російському полоні? Крик родин, розділених війною: тих, хто мусив тікати від війни, і тих, хто лишився? Хто здатен відчути цей біль мільйонів?
Між робочими і волонтерськими поїздками я час від часу відвідую могилу свого вбитого росіянами брата Андрія. Його кров, як і кров сотень тисяч наших захисників і цивільних, волає із землі, як колись волала кров Авеля. Волає не про “складну ситуацію”, не про “трагічні обставини”, не про “військовий конфлікт” – вона волає про правду. І коли я чую, як чергова міжнародна християнська організація говорить про “кризу в Україні”, про “страждання народу”, ніби це страждання прийшло нізвідки, як природне лихо, я відчуваю, як кров Андрія кричить про Божу правду гучніше за всі теологічні дипломатичні евфемізми.
Тим, хто не прожив ці три роки в Україні, хто не ховав близьких, не тримав у своїх руках руки поранених, хто не евакуював і не зустрічав літніх людей з окупованих територій, у яких все життя вмістилося в одну сумку, майже неможливо по-справжньому зрозуміти глибину цієї правди.
Не тому, що бракує емпатії чи співчуття – їх часто більш ніж достатньо. Але розуміння правди приходить лише через досвід – досвід щоденного споглядання того, як евфемізми християнських лідерів розбиваються об реальність ракетних ударів, як “заклики до миру” захлинаються в крові невинних, як “молитви за всі сторони конфлікту” звучать порожньою луною над братськими могилами. Це розуміння неможливо передати через міжнародні конференції чи семінари – воно приходить лише через досвід щоденної зустрічі з правдою, кров якої волає з української землі.
Чому мова правди така важлива?
Чому недостатньо просто визнати страждання, надати гуманітарну допомогу, молитися за мир? Тому що теологічна мова формує реальність служіння Церкви. Коли ми говоримо “ситуація в Україні” замість “російська агресія”, коли кажемо “конфлікт” замість “вторгнення”, коли використовуємо “виклики” замість “воєнні злочини” – ми не просто обираємо слова. Ми створюємо теологічну реальність, де зло стає анонімним, де відповідальність розмивається, де правда помирає в дипломатичних формулюваннях заради комфорту агресора і “третьої партнерської сторони”.
Існує межа, де теологічна академічна виваженість перетворюється на моральне боягузтво, де дипломатична мова уявної “місіологічної і еклезіологічної” єдності стає співучастю в злочині, де бажання “зберегти діалог” означає зраду правди. Ця межа проходить там, де кров невинних волає до неба, а “дехто” намагається заглушити цей крик евфемізмами “збалансованих перспектив”.
У контексті теології хреста Христового, яка все частіше відкидається сучасним позитивістським і імперським євангелікалізмом заради “позитивного і політичного” послання, питання мови набуває сотеріологічного значення. Коли ми відмовляємося називати зло злом, коли ховаємо правду за евфемізмами, ми не просто уникаємо конфлікту – ми спотворюємо і руйнуємо саме розуміння спасіння, яке приходить саме через визнання правди, через називання гріха гріхом, через конкретне покаяння за конкретні злочини.
Від могили Андрія… від руїн Маріуполя.. від підвалів Бахмута… піднімається не просто крик болю – піднімається теологічне питання про природу християнського свідчення у світі, де зло намагається сховатися за мовою нейтралізації, де вбивці прикриваються риторикою миру, де сам диявол, як і завжди, маскується під ангела світла через дипломатичні формулювання християнських організацій…
Чи можливе служіння Правді через мову, яка цю Правду нейтралізує?
Коли Каїн убив Авеля, Божа мова була абсолютно чіткою: Каїн (суб’єкт) убив Авеля (об’єкт). Ця граматична точність відображає саму природу Божого правосуддя – є той, хто чинить зло, і є той, хто страждає від зла. Не існує “нейтральної території” між убивцею та вбитим. Божа мова завжди була мовою конкретної відповідальності.
На жаль, сьогодні ми спостерігаємо, як найбільші християнські організації свідомо обирають мову нейтралізації. Ось слова президента Асоціації Біллі Грема: “The people of Ukraine are suffering” (“Народ України страждає”) – ніби це страждання виникло саме собою. “Our team has been there since the start of the war, caring for families impacted by the conflict” (“Наша команда була там з початку війни, піклуючись про родини, на яких вплинув конфлікт”) – слово “конфлікт” ховає за собою повномасштабне вторгнення, геноцид, воєнні злочини.
“With millions living a nightmare – separated from loved ones, unsure what the next day holds” (“Мільйони живуть у кошмарі – розділені з близькими, не знають, що принесе завтрашній день”) – але хто створив цей кошмар? Хто розділив ці сім’ї? Чому вони бояться завтрашнього дня? Мова нейтралізації перетворює конкретні злочини конкретних людей на якесь абстрактне, безсуб’єктне лихо. [Див. посилання в першому коментарі.]
Ця мова нейтралізації має свою теологічну ціну. Коли ми чуємо “ситуація в Україні” замість “російська агресія”, “конфлікт” замість “вторгнення”, “виклики” замість “воєнні злочини”, “Маріуполь був зруйнований” замість “росіяни зруйнували Маріуполь” – це не просто лінгвістичні вибори. Це теологічні рішення, які відображають готовність зрадити правду заради уявного миру і єдності, основою якої є мовчання жертви агресії, а не правда.
Така мова створює теологічну реальність, де зло стає анонімним, де відповідальність розмивається, де правда помирає в дипломатичних формулюваннях. Це нагадує спробу Каїна уникнути відповідальності питанням: “Хіба я сторож брату моєму?” Сьогодні це питання звучить інакше: “Хіба ми можемо судити? Хіба ситуація не складна? Хіба не краще зберегти нейтралітет?”
Однак кров Авеля волала із землі не про “складну ситуацію” – вона волала про конкретний злочин конкретного вбивці. І сьогодні кров сотень тисяч українських Авелів волає так само конкретно. Коли християнські організації ховаються за мовою нейтралізації, вони не просто обирають дипломатичні формулювання – вони стають співучасниками у спробі заглушити цей крик, цей голос крові, який вимагає правди.
Таким чином, перед сучасними євангеликами (в Україні в тому числі) постає відкрите питання: чи можливе служіння Правді через мову, яка цю Правду нейтралізує? Чи можна “служити всім сторонам конфлікту”, коли одна сторона методично знищує іншу? Чи не стаємо ми, використовуючи мову нейтралізації, співучасниками не лише у приховуванні злочину, але й у спотворенні самої природи спасіння і християнського свідчення у світі?
Чи можливе справжнє християнське служіння без свідчення правди?
У світлі теології хреста Христового (яка все частіше відкидається сучасним євангелікалізмом, на жаль, заради “позитивного послання надії”) істина про мову правди має сотеріологічне значення. Євангелія не каже просто “Ісус помер” – вона чітко називає по іменах тих, хто Його зрадив, засудив і розіп’яв. Це не просто історична деталізація – це теологічний принцип: спасіння приходить через визнання конкретної правди, через називання конкретного гріха, через конкретне покаяння.
Євангельське свідчення показує нам різні типи реакції на зло: Петро, який спочатку відрікся, але потім знайшов у собі сили сказати “ви розп’яли”; Пилат, який намагався зберегти нейтралітет умиванням рук; первосвященики, які назвали вбивство невинного “необхідним для народу”. Сьогодні ми бачимо ті самі типи реакцій на російську (і не тільки) агресію в міжнародному християнському середовищі.
Так, можна бути співучасником розп’яття і щиро подавати ковток води на хрест, свідомо замовчуючи саме розп’яття і підкреслюючи факт гуманітарної допомоги. Це роблять російські євангельські християни, коли підкреслюють: “Ми теж служимо українським біженцям!” Але чи це те свідчення, до якого нас закликає Христос? Коли перші християни свідчили про воскресіння, вони не казали “сталася складна політично-релігійна ситуація з Ісусом”. Вони прямо звинувачували: “Ви руками беззаконних Його розп’яли” (Дії 2:23).
Ціна правдивого свідчення завжди висока. Як апостоли ризикували всім, називаючи винних у розп’ятті Христа, так і сьогодні міжнародні християнські організації ризикують втратити доступ, фінансування, партнерства. Але чи можна називати себе свідками Христа, якщо ми боїмося бути свідками правди? Христос сказав: “Я на те народився і на те прийшов у світ, щоб засвідчити правду” (Івана 18:37).
Теологія хреста вимагає від нас не просто визнання страждання, але й називання тих, хто це страждання спричинив. Коли християнські лідери та інституції відмовляються від цього свідчення заради інституційного комфорту чи “збереження можливостей служіння”, вони зраджують не лише жертв насильства – вони зраджують саму сутність спасіння і християнського покликання у світі.
Чи можливе справжнє християнське служіння без свідчення правди? Чи не перетворюється наша гуманітарна допомога на спробу відкупитися від відповідальності свідчити? Безумовно, гуманітарна допомога дуже необхідна! Але вона не має бути ціною замовчування розпʼяття… Як Пилат намагався відкупитися від відповідальності умиванням рук, чи не намагаємося ми відкупитися від відповідальності свідчити гуманітарними проектами та молитвами за мир без називання агресора?
Теологія хреста нагадує нам: не може бути примирення без правди, не може бути прощення без визнання гріха, не може бути зцілення без називання хвороби. І коли ми обираємо мову нейтралізації замість мови правди, ми не наближаємо примирення – ми робимо його неможливим.
Чи можна зберігати нейтралітет, коли кров невинних волає до неба?
Пророча традиція Старого Завіту показує нам, що Бог цінує відвертість і чесність більше, ніж відшліфовану теологічну, місіологічну, еклезіологічну дипломатію. Він обирає незручного Амоса замість поміркованих храмових священників, “екстремального” Єремію замість виважених релігійних лідерів, “неврівноваженого” Єзекіїля замість спокійних богословів. Чому? Тому що їхня “неприйнятна” мова несла більше правди, ніж дипломатичні заяви деяких релігійних інституцій.
Коли Єремія оплакував руїни Єрусалиму, він не обмежувався загальними фразами про “трагічну ситуацію”. Він конкретно називав: “Вавилон зруйнував”, “халдеї спалили”, “вороги глумилися”. Його плач був не просто емоційним виливом – це було богословське свідчення, яке поєднувало біль із точністю звинувачень. Сьогодні, коли ми стоїмо серед руїн Маріуполя чи Бахмута, голос Єремії кричить до нас: правдиве свідчення вимагає конкретності!
Натомість, сучасна “дипломатична” мова багатьої міжнародних християнських організацій пропонує нам інший шлях. “Ми молимося за всі сторони конфлікту”, “ми закликаємо до діалогу”, “ми уникаємо політичних оцінок” – ці формулювання мають вигляд мудрих і виважених, однак подібно до тих п’яти дів без оливкового масла, вони виявляються порожніми. Чи не нагадують вони нам храмових пророків, які пророкували “мир, мир”, коли миру не було? Чи не повторюють вони помилку тих, хто намагався зберегти “баланс перспектив” між Єгиптом і поневоленими євреями, між Вавилоном і зруйнованим Єрусалимом?
Ціна такого нейтралітету виявляється жахливою. Коли міжнародні християнські організації відмовляються називати агресора агресором, вони не просто обирають дипломатичну мову – вони в ХХІ столітті стають співучасниками у приховуванні злочину найбільшої повномасштабної війни на європейському континенті з часів Другої світової війни. Їхнє мовчання про конкретних винуватців страждання українського народу – це не нейтралітет, це співучасть. Як говорив Елі Візель: “Ми повинні займати сторону. Нейтралітет допомагає гнобителю, ніколи – жертві. Мовчання підтримує ката, ніколи – того, хто кричить від болю.”
Але ціна правдивого, пророчого свідчення теж висока. Єремію називали зрадником, Амоса виганяли, Єзекіїля вважали божевільним. Сьогодні деякі наші партнерські християнські організації, які наважилися називати російську агресію агресією, ризикують втратити “доступ до всіх сторін конфлікту”, можливість “гуманітарного служіння”, “діалогу з російською церквою”. А деякі намагаються служити одночасно у “двох перспективах”. Проте, чи не нагадує це нам купівлю тимчасового комфорту і стосунків з друзями Каїна ціною зради правди про Авеля?
Перед нами постає фундаментальне богословське питання: чи можливе справжнє християнське служіння без пророчого свідчення? Чи достатньо просто “допомагати постраждалим”, не називаючи тих, хто спричинив їхні страждання? Чи можна зберігати нейтралітет, коли кров невинних волає до неба?
Пророча традиція дає нам чітку відповідь: Бог не є нейтральним щодо зла. Він не шукає “збалансованого підходу” між жертвою і катом. Він вимагає конкретності у свідченні, точності в називанні злочину, ясності у визначенні відповідальності. І якщо ми хочемо бути вірними цій традиції, ми не можемо ховатися за теологічними дипломатичними “місіологічними” евфемізмами, коли кров і правда волають про свідчення…
Де був твій голос, коли кров українців волала?
Сьогодні, коли кров волає не лише з української землі, але й з багатьох інших “зон конфлікту”, де християнські організації “діляться Євангелієм”, ми стоїмо перед фундаментальним богословським викликом. Коли ми називаємо геноцид “гуманітарною кризою”, масові вбивства “складною ситуацією”, а воєнні злочини “викликами”, ми не просто обираємо дипломатичну мову – ми робимо теологічний вибір щодо природи правди і свідчення. Питання “Де твій брат?” досі звучить – скрізь, де кров невинних волає до неба, а християнські інституції ховаються за евфемізмами “миротворчості” і “нейтралітету”. Бог не приймав від Каїна ухильної відповіді “хіба я сторож брату моєму?”, і Він не прийме від нас складних “теологічно-місіологічних” дипломатичних формулювань про “складність ситуації”. Бо Правда і правда, як і Бог, вимагає конкретності – не заради конфлікту, а заради можливості справжнього примирення, яке можливе лише через визнання реальності Божою мовою…
Одного дня кожен, хто обирав мову нейтралізації зла заради “збереження можливостей служіння”, постане перед питанням не про ефективність своєї місіологічної стратегії, а про вірність покликанню бути свідками Того, Хто прийшов у світ “щоб засвідчити правду” – навіть якщо ця правда коштувала Йому… життя? Питання буде простим і страшним: “Де був твій голос, коли кров українців волала? Чому ти називав український геноцид “конфліктом”? Чому ти говорив про “вплив ситуації” замість називати російських вбивць вбивцями?”
Читайте також:
