Мабуть, найбільше сучасна людина прагне знайти себе, і на цьому шляху її підстерігає незадоволеність. Ми всі інтуїтивно відчуваємо потребу розкритися, реалізуватися, напевно, тому, що вона закладена в нас Богом. Тільки кожен розуміє її по-своєму. У цієї потреби є дві проекції: духовна і соціальна. Остання нам зрозуміла, тому що практична, – потрібно реалізуватися професійно і творчо.
Психологи, які працюють у сфері профорієнтації, говорять про два мотиваційні центри, що впливають на вибір професії. Один пов’язаний з бажанням, з внутрішнім модусом «хочу» і пояснює наше прагнення брати приклад з успішних, заможних людей. Він може бути навіяний романтикою професії і проявлятися в сильному захопленні чим-небудь. Цей яскравий і звабливий образ володіє сильним, майже гіпнотичним впливом.
Другий мотиваційний центр відображає модус «можу». Іншими словами, «у мене виходить», «мені це не складно». Цей модус програє першому за силою впливу, тому що найчастіше не вимагає великих фізичних витрат і не приносить сильного емоційного збудження. Він ніби сам собою зрозумілий, прохідний. Оскільки людина не отримує душевних дивідендів від своїх здібностей, вона невисоко їх цінує.
Психологи вважають ідеальним варіантом, коли збігається те, що ми хочемо, з тим, що у нас виходить. Але в житті найчастіше виходить навпаки: в юності ми прагнемо наслідувати тим, хто в тій чи іншій області домігся успіху. Дівчата мріють про кар’єру актриси, співачки або моделі, тобто тим, що дає популярність.
Для юнаків пік бажань – домогтися фінансової незалежності, щоб був час займатися тим, що подобається. Тому вони шукають «швидких грошей» і не готові до повільного і стратегічного кар’єрного росту. Ми намагаємося «знайти» в собі здібності, які відповідали б бажаному розвитку нашої кар’єри. Виникає дисонанс між «можу» і «хочу», що часто призводить до незадоволеності в обраній сфері діяльності та професійної неспроможності.
Якщо з модусом бажань все більш-менш зрозуміло, модус здібностей не такий простий, як здається. Бог задумав суспільство самодостатнім: в ньому потенційно закладено все, необхідне для здорового самостійного функціонування за принципом живого організму, де всі системи забезпечують взаємне функціонування. Іншими словами, у кожної людини є своя особливість, свій унікальний дар, яким він служить іншим.
Суспільству потрібні не тільки політики або медійні персони, а й сантехніки і вчителі, продавці і поліцейські. Одні професії вважаються престижними, інші − ні, одні приносять дивіденди у вигляді популярності, грошей, влади, а задоволення від інших вимірюється вдячністю тих, кому людина надала професійну допомогу. Адже наші професії заповнюють потреби і бажання інших. Складність в тому, щоб погодитися присвятити своє життя тому, до чого відчуваєш прихильність. Це вимагає акту смирення, «вмирання» для більш привабливої професії. Причому вимагає не одноразово, а всякий раз, коли з’являється спокуса поміняти «професію служіння» на «професію вигоди». Наприклад, лікаря, професіонала, хорошого фахівця, який працює в державній лікарні за невелику зарплату, запрошують в приватну клініку зі значно більшим гонораром. Безумовно, і на новому місці він буде лікувати людей. Але ті, хто не здатний заплатити за комерційним прейскурантом, не зможуть отримати його допомогу. Або поліцейський, який стоїть перед вибором залишитися в злагоді з совістю, служачи закону, або поліпшити свій добробут, вирішуючи питання комерційних структур. Не нам судити лікаря і поліцейського. Але необхідно судити самих себе: чи погодилися ми зі своєю професійною долею, або ми не можемо себе знайти просто тому, що не готові змиритися з тим, до чого ми маємо здібності, і сприйняти це як професійне служіння? Наприклад, чи можна говорити про покликання сантехніка? Думаю, питання поставлене некоректно: покликання завжди – до служіння. А служіння може втілюватися в самих різних формах. Може йтися скоріше про місію людини, яка реалізується в професії. Погодимося ми тоді сприйняти свою роботу, як місію? Чи залишимося вірними своєму професійному покликанню?
Як би пафосно це не звучало, але все залежить від того, як ми дивимося на нашу професійну працю. Або крізь призму рутини, виживання, наживи, або крізь призму віри: Бог вклав в мене ці здібності, я розвинув їх в професійні навички і тепер смиренно присвячую мою працю Богу, щоб Він діяв через мене, роблячи для інших видимими Свою любов і турботу.
Духовну проекцію покликання, точніше, проблематику цієї проекції, найяскравіше ми бачимо на прикладі пророка Йони. Тільки Богу відомо, чому Він вибрав Йону і доручив йому здійснити дію, що йде врозріз з його релігійними, світоглядними, національними та етичними уявленнями. На кону стояли спочатку совість, а потім і життя пророка. Припустимо, що крім історичного контексту відомий сюжет говорить з нами мовою міфологічних образів. І черево кита, в якому опинився Іона, – це життя, точніше, існування, без фарб, без радості, без майбутнього. Така перспектива змушує людину найбільш гостро переживати почуття безглуздості і непереборної душевної туги, а також тісноту у сфері відносин, що часто стає причиною депресії. Таку долю обирає собі людина, що послідовно відкидає Божу волю про себе. Така доля служителя, що не готовий змиритися і прийняти Господнє доручення і послухатися заклику Духа Святого.
Читайте також:
Смирення – непроста праця душі, і якщо зосередитися тільки на ньому, то смиренність дається дуже непросто. Але якщо надихнутися прикладами з Писання і побачити, що ті, хто погоджувався з Божим закликом, ставали свідками Божої слави й винуватцями зміни життя людей і цілих народів, тоді довіритися Божому провідництву буде радісно! Коли в Писанні сказано про смирення, за яким слідують страх Господній, слава, багатство і честь, – це цілком стосується покликання. Знайти своє місце в житті, в професії й в служінні − означає змиритися з тим, що Бог вклав у нас як дар, і дозволити Богу поширювати на людей, що оточують нас, Його любов.
Джерело: Решение
