«Солодкий» закордон або ГОЛА ПРАВДА про життя українських біженців в Європі

Як зараз живеться їм“ там“? З якими найгострішими проблемами зіштовхуються українські емігранти в Європі, зокрема в Англії та в Польщі і чому таку велику кількість українських учнів щодня жорстоко булінгують і цькують в іноземних школах? Чому за українськими жінками-біженками останнім часом все частіше закріплюється дуже недобра «слава», а їх між собою все частіше, деякі іноземці називають добре відомим нецензурним словом? Чи є для такого ставлення реальні підстави чи ні? Про це та інше читайте в матеріалі Галини Козар.

Ні для кого не є секретом, що на початку війни до усіх українських біженців було дуже прихильне відношення за кордоном, як і від простих громадян так, і на рівні найвищих державних інстанцій, а весь світ намагався їм допомогти та активно сприяв їхній швидкій адаптації, але, на жаль, з кожним днем, відношення до українців змінюється в негативну сторону і все частіше в новинах ми чуємо про нові антиукраїнські акції та про радикальні антиукраїнські настрої. То чому ж це відбулось? Чи може світ вже виснажився у своїх ресурсах, котрих не стало менше від початку війни, чи все ж таки це логічний та очікуваний наслідок поведінки самих українціа?

Запитання риторичне і, звичайно ж, що правильної відповіді на нього нам не зможе дати жоден експерт, оскільки статистичних даних на цю тему немає, але я спробую в даній статті зробити хоча б поверховий аналіз ситуації і, розповісти вам не тільки про  польські реалії життя українських біженців, але й про життя українських емігрантів в Англії. На цю тему ми порозмовляли з Мамою 7- дітей, котра виїхала з України зі своєю великою родиною, Доцентом кафедри соціології УКУ, Християнським психологом, Автором 2 -х книжок про щасливі стосунки в сім’ї – пані Лідією Кондратик.

Отже, запитання перше :“ Чому саме ПОЛЬЩА ?“

Бо саме ця країна є найближчим територіальним сусідом України. Польща- це одночасно й закордон і дім українцям-близько, окрім того, як одна з країн Євросоюзу, котра входить до складу НАТО, гарантує додаткову безпеку для всіх тих громадян, а культура та мова і слов’янська ментальність поляків є доволі зрозумілими для українців, тому, з огляду на такі явні переваги перед життям в інших європейських країнах, мільйони українських біженців оселились саме тут.

  Чи на даний час змінилась ДОПОМОГА українським біженцям у Польщі ?

На початку війни в Польщі були створені чисельні пункти допомоги українським біженцям, дуже активно працювали й польські волонтери та прості поляки, які потужно допомагали українцям, і Польща, як і тоді видавала одноразові фінансові допомоги, так і тепер їх призначає, але через рік та 4 місяці від початку війни, ентузіазм волонтерів суттєво стих, а кількість центрів допомоги українцям зменшилась в рази, хоча я не можу сказати, що українці, які зараз приїдуть до Польщі залишитася взагалі без допомоги. Оскільки, їм нададуть і фінансову підтримку, на яку треба буде почекати декілька місяців, а також допоможуть по мірі можливості з житлом, але це однозначно не буде допомога в таких великих масштабах, якою була на початку війни.

ПРОБЛЕМИ. ЖИТЛО. ЦІНИ. РОБОТА

Найгострішою проблемою для українських біженців, які шукають тимчасового прихистку від війни в Польщі зараз, є пошук житла, оскільки всі великі міста переповнені, а в селах, де ще можна знайти вільні квартири чи будинки, не завжди є достатнього робочих місць для працевлаштування. Окрім того, робота по селах, це, як правило, робота в сільськогосподарських угіддях чи в приватних фермерських господарствах, яка є доволі тяжкою фізично і українським біженцям, серед яких, більша кількість – це жінки з вищою освітою та з дітьми або люди похилого віку, взагалі не підходить. А без стабільного доходу в таких українців не буде коштів для виживання, оскільки життя в Польщі не є дешевим, оскільки навіть родинні, котра складається лише з двох осіб на закупівлю продуктів на один місяць потрібно буде витратити приблизно 1.500-2.000 злотих.

Хоча й на даний час в Польщі є активною державна програма, яку в народі називають « 40 +», за умовами якої, перші чотири місяці- 120 днів, українські біженці мають право на безкоштовне житло, за яке держава платить власникам квартир певну суму, але ж жити десь буде потрібно й тоді ,коли цей термін добіжить кінця, а оренда однокімнатної квартири в Польщі, в залежності від району, коливається від 1.500 злотих і вище, плюс  200-300 злотих за щомісячні комунальні рахунки. Сюди ж додам витрати на транспорт, які є в рази вищими ніж в Україні, оскільки за 20- хвилинний трамвайний  квиток, наприклад в Кракові, треба заплатити 4 злотих, за годинну дорогу годину в трамваї чи в міському автобусі, ви вже заплатите 6 злотих, а якщо помножити цю суму на двосторонню дорогу на роботу і назад, то в місяць це виходить зовсім не мала сума. В Польщі трамвай рахується дуже хорошим способом добирання до праці, оскільки поїздка власним транспортом буде ще дорожчою і набагато проблематичнішою.

У великих містах типу Варшави, Кракова на дорогах часто бувають великі корки, а трамвайні колії прокладені за принципом метра і мають окремі ділянки руху, незалежні від інших транспортних потоків. В зв’язку з чим, багато поляків доїжджають до великих міст власними автомобілями, залишають їх на платних парковках і пересідають на трамваї, якими у великих містах їздити набагато швидше і комфортніше. А, якщо врахувати й те, що деколи дорога до роботи – це не тільки два транспорти, а й більше і в обидва боки то, в підсумку, виходить що транспортні видатки в Польщі йде теж доволі немала сума. Звичайно, що можна купити й місячну проїзну картку.

МАМИ із ДІТЬМИ

З позитивного – Польща виплачує щомісячно 500 злотих допомоги  мамам з дітьми включно до досягнення ними 18- річного віку. Але, з іншого боку, для мам з малими дітьми великою проблемою є постійний брак місць в деяких польських дитячих садочках. Хоча останнім часом, в великих містах Польщі дуже активно відкриваються і польсько-українські, і суто  українські дитячі заклади і, на мою думку, найближчим часом ця проблема буде вирішена остаточно, але поки що  багато українськіих мам, не мають можливості повноцінного виходу на роботу через те, що не мають з ким залишити своїх малесеньких дітей. Виходом з даної ситуації може бути те, що вони можуть об’єднуватись між собою, разом винаймати велике житло і по черзі доглядати дітей одна одної або ж разом платити за послуги нянь.

Наступною проблемою є те, що таким мамам з дітьми, навіть при наявності достатньої кількості коштів, робочого місця та стабільного доходу, польські орендарі все одно не хочуть здавати житло, оскільки за польськими законами вагітних жінок, сімей з дітьми, неповносправних осіб та осіб з особливими потребами, власник не має права виселити з квартири без рішення суду, навіть якщо вони не заплатили орендної плати за житло, оскільки такі верстви населення є особливо захищеними законом держави .

ПРАЦЕВЛАШТУВАННЯ за спеціальністю

Наступною великою проблемою українських біженців в Польщі є пошук роботи за спеціальністю. Хоча й українських емігрантів заїхало мільйони, проте робочих місць для вузькокваліфікованих спеціалістів в Польщі не збільшилось, а якщо вони і були на початку війни, то їх подекуди вже зайняли навіть не зовсім компетентні, але ті українці, котрі просто встигли раніше інших. І які не мають жодного бажання брати в свою команду ще когось із  українців, хоча, як свідчить практика,  часто така можливість є, оскільки дуже бояться здорової конкуренції і  втрати своїх робочих місць.

На даний час вже зрозуміло, що польська економіка дуже сильно виграла від того, що велика кількість високоосвічених українських фахівців, пішли працювати на посади, які є значно нижчими від їхньої професійної кваліфікації в Україні, оскільки не мали інших джерел доходу. Вони і зараз дуже дорожать своїми робочими місцями і, старанно виконують будь- яку працю, навіть зовсім не престижну. Є дуже хорошими, дисциплінованими працівниками для польських керівників, бо їм тут геть ані не до відстоювання своїх професійних прав, ані не до питань престижності, оскільки   треба стабільно годувати своєї родини та якось виживати. Українські біженці в Польщі беруться практично за будь-яку роботу, за яку їм добре платять. І звичайно ж, сплачують дуже високі податки до польської казни, від чого польська останнім часом теж стрімко розвивається, але незважаючи і на це,

НАСТРОЇ в польському суспільстві щодо українців є дуже РІЗНІ

В цілому, і в своїй переважній більшості, освічені поляки і надалі відносяться з великим розумінням і прихильністю до українських біженців, але, задля об’єктивності, хочу сказати, що все частіше інша частина поляків дуже сильно нарікає на те, що інфляція і ціни в країні за останній рік так суттєво зросли саме через наплив українських біженців, яким уряд Польщі виплачує щомісячно 500 злотих допомоги на дітей, і, що українські біженці отримують ще й додаткові виплати від польського уряду, хоча вони зовсім забувають про те, що усі працюючі українці, а це мільйони українців, сплачують дуже високі податки в польську казну, і це або 12  або ж З2 відсотки від суми зарплати, купують товари в польських магазинах і, виконують найчорнішу роботу, за яку б самі поляки не хотіли взятись ні за які кошти.

МОВА

Та для того, щоб українському біженцеві отримати роботу за спеціальністю, йому потрібно мати відповідний рівень знання польської мови, а в деяких випадках пройти ще й додаткову професійну перекваліфікацію і підтвердити свої професійні знання. Хоча й польська мова є дуже схожою на українську, але, щоб нею говорити грамотно, то для вивчення потрібно регулярно приділяти доволі багато часу, а звідки цей час взяти, якщо українцеві потрібно ходити на роботу, а зміни в Польщі інші ніж в Україні і тривають не тільки по 8, а дуже часто й по 12 годин і є ще й дуже багато робіт, котрі мають обов’язкові нічні зміни?

Але і то ще не все бо тут є ще й наступна серйозна проблема в  вивченні мови- КУРСИ. Безкоштовних курсів в Польщі є доволі багато, але толку від них, відверто кажучи, зовсім небагато, оскільки їхній рівень, як правило, або доволі середній, або й взагалі критично низький і мало які безкоштовні курси дають добрий рівень освіти, а платні курси можуть коштувати дуже дорого і не факт, що й на них вас навчить розмовляти, якщо ви самі не проявите супербажання вчитись. А без знання мови в Польщі українець може розраховувати хіба що на невисоке, дуже незавидне соціальне становище, попри те, що Польща справді є ЛІДЕРОМ, серед усіх країн світу, по наданій допомозі Україні та українцям, і, направду, дуже сильно сприяє працевлаштуванню українських біженців.

ШКОЛЯРІ

Тут теж не так все гладко, як би хотілось, бо і тут теж є свої «підводні камені». Основною проблемою для родин з школярами буде пошук школи. Хоча я не знаю жодної дитини, яку при великому бажанні, батьки не змогли б влаштувати в польську школу. Мінусом є те, що польські класи бувають такими ж доволі великими, як і в Україні, а деколи найближча школа, в котрій є вільні місця, знаходиться доволі далеко від дому. Тішить те, що від початку війни, в деяких містах Польщі запрацювали чисельні філіали українських шкіл, навчання в яких відбувається на українській мові та повністю відповідає українській освітній програмі.

Але тут основною проблемою є те, що ці школи або вже є платними або ж будуть такими з вересня цього навчального року, як, наприклад школа «Незламна Україна», яка вже має філіали в Варшаві, в Кракові і навіть у Вроцлаві та планує відкриття ще декількох  філіалів і в інших містах Польщі. Але і навіть в ній, з початку  цього навчального року, навчання буде платним- в розмірі 700 злотих щомісяця, що не є завжди доступним для українських батьків- біженців, які ще не отримують стабільного доходу. В даній ситуації можна порадити учневі або йти вчитись в польську школу, в котрій посилено вчитись польської мови, або ж дистанційно вчитись в Україні, будучи відірваними від середовища своїх друзів та однолітків. І пам’ятати про те, що окрім дистанційного навчання, українські учні можуть також перебувати на сімейній формі навчання- вчитись вдома, а раз в визначений термін проходити тестування з усіх предметів. Але тут я теж вбачаю проблему в тому, що вони будуть повністю відірваними від середовища своїх однолітків і не будуть мати повноцінної можливості для  інтеграції в польське суспільство, що є необхідним процесом, якщо війна в Україні продовжиться і вони захочуть отримувати вищу освіту саме на території Польщі.

БУЛІНГ

Останнім часом все частіше чую про випадки булінгу в польських школах щодо українських учнів. З власного досвіду скажу, що моя дитина вчилась не в простій, а в дуже важкій спеціалізованій польській школі, де разом із загальною освітою здобувала ще й додаткові знання зі спеціальності, і за весь час навчання, вона не зіштовхнулись з жодним випадком булінгу, а навпаки їй у всьому допомагали, як і учні школи- польські однокласники, так і вчителі, котрі після уроків без додаткової плати з мого боку чи з боку держави, залишались, щоб пояснити їй незрозумілий матеріал.

Проте в мене є немало знайомих, які мали дуже серйозні проблеми з польськими школами: і переводили своїх дітей з однієї польської школи в іншу, і водили своїх дітей на консультації до психологів, і забирали їх з польських шкіл та переводити на дистанційне чи сімейне навчання в українські школи. Були і такі учні, які просто не змогли себе знайти тут в Польщі, а відтак, їхні батьки були змушені, разом з ними, переїздити чи в інші міста, чи навіть змінювати країни або ж навіть повертатись в Україну.

В польській пресі час від часу виринають правдиві історії булінгу щодо українських учнів, але мене в тих розповідях найбільше вразило те, як зі слів однієї мами, «під час конфліктів, польські учні вмикали звук сирени на телефоні для її дитини, на що адміністрація школи тільки розвела руками.»

Та, наскільки мені відомо, адміністрації шкіл, за польським законодавством, просто зобов’язані кожного разу реагувати в відповідний спосіб на прояви булінгу, після того, як до дирекції школи надійде заява від батьків про цькування конкретної дитини в даному навчальному закладі. То чому ж такі моменти повторювались, я не знаю. Можливо тому, що справа батьками дитини та адміністрацією школи просто елементарно не була з’ясованою до кінця і таким був виключно вибір батьків: не переводити це порушення в судовий розгляд, а залишити, як цивільний позов без права відшкодування моральних збитків?

Чула від деяких батьків, що «адміністрація школи їх весь час ігнорувала і навіть не надсилала запрошення на організаційні івенти для батьків.»  Я не мала можливості перевірити дану інформацію тому за її  правдивість не можу нести ніякої відповідальності, але і про такі випадки відношення до українських учнів та їхніх батьків в польських школах доволі часто пише польська преса .

Особливоболючою, для українських біженців, є також проблема ШАХРАЙСТВА при працевлаштуванні, оскільки за такі правопорушення в Польщі винуватець може заплатити не тільки величезний штраф, але й отримати депортацію, що, в час війни в Україні, є вкрай небажаним.

В Польщі, на жаль, як і всюди, вистачає своїх шахраїв, але особливо болить коли це роблять  наші, «свої» ж- українці..

Останнім часом українські біженці масово жаліються на те, що свої ж співвітчизники не те, що не просто не хочуть допомогати їм в елементарних речах, а подекуди ще й дуже сильно обдурюють їх при працевлаштуванні, не виплачують зарплату зовсім або ж не додають їм частини зароблених коштів, про які було попередньо домовлено, чи навіть взагалі не оформляють їх офіційно на роботу. В цьому контексті хочу особливо оголосити наголосити, що в Польщі нелегальна праця заборонена і за таку неофіційну роботу штраф може заплатити як і роботодавець, так і сам працівник. Але різниця в тому, що недобросовісний роботодавець, розуміючи серйозність покарань і сумних перспектив за своє порушення, які передбачені дуже строгим польським законодавством, як правило, відразу почне відверто брехати поліції чи службі праці, яка прийшла перевіряти його роботу, що він даного працівника взагалі не знає, а перший раз бачить і документів ніяких з ним не підписував, тоді ж як працівник- наївний український біженець, який працював в нього нелегально, має ще й всі шанси бути покараним і депортованим примусово в Україну. Тому таке свинство від українських працедавців по відношенні до співвітчизників, які, добре знають всі нюанси строгого польського законодавства щодо нелегального використання праці неофіційно влаштованих працівників, і таке просто скотське відношення саме до тих українців, котрі тут опинились не від добра, а від великої біди, на мою особисту думку, є великим свинством і знущанням найвищого рівня.

ЗРУЙНОВАНІ РОДИНИ, ПОЗАШЛЮБНІ ДІТИ і АБОРТИ

Дуже серйозною бідою, яку спричинила війна в Україні, є й тотальне руйнування інституту сім’ї та родини. Так було завжди, що вимушену розлуку успішно переживала лише дуже мала кількість сімей. А в умовах отриманої повної фізичної свободи від своїх других половинок, хоча офіційно й юридично, все ще залишаючись подругами, жінки- біженки закордоном чи чоловіки, які залишились в Україні, дуже часто починають будувати своє нове особисте життя і то часто ще й на чужих родинних фундаментах.

Вимушена розлука щасливі сім’ї тільки об’єднує, а ті сім’ї, де були проблеми, здатна доруйнувати остаточно. Українські жінки в своїй переважній більшості, в цілому -прекрасні, вони берегині, вони- вірні дружини, вони  прекрасні матері, вони мужньо переживають цю війну, повсякчас в скрутних умовах, дбають про добро своїх дітей, але, на превеликий жаль, перебуваючи за кордоном, від першого дня війни, все більше останнім часом, спостерігаю вкрай негативну картину, коли все більше українок, навіть, перебуваючи тут разом зі своїми малесенькими дітьми, дуже активно шукають собі пригод. Без довгої фізичної близькості зі своїми законними чоловіками, дуже часто вони то роблять не з вільними чоловіками, яких тут є значно більше ніж в Україні, а саме з одруженими. Особливо прикро, коли дана ситуація трапляється із польськими родинами, котрі  прихистили й надали їм дах над головою. Із-за того руйнується велика кількість польських родин, а польські жінки останнім часом дістають просто шалену ненависть до українок, особливо до красивих українок і ця ненависть поширюється потроху на усіх жінок, які приїхали з України, незалежно від того, як вони себе прводять стосовно до польських одружених чоловіків. І, коли я- українка прийшла в одну соцслужбу до працівниці- польки, в якої якась «спритна» українка вже встигла « відбити» чоловіка з родини, по допомогу і дуже несподівано отримую різку відмову, а потім дізнаюсь від інших працівниць тої служби, що то сталось тільки через те, що переді мною тут вже була інша українка, яка вже, м’яко кажучи, дуже сильно нагадила, то тепер я вже морально готова і до того, що буду зіштовхуватись з наслідками поведінки моїх «шустрих» співвітчизниць і відповідні висновки про « обліко моралє» деяких українських біженок напрошуються самі…

На власні вуха я чула вже не одну історію української біженки, яка, маючи в Україні законного чоловіка, який воює в ЗСУ і знаходиться ще й на першій лінії фронту, завела собі тут коханця.  Скажу більше, що «трендом даного сезону» для особливо « просунутих»  українських  біженок є наявність не одного, а відразу двох коханців: одного на вихідні, а другого- на робочі дні, і бажано одного поляка, для вивчення мови, а  другого нашого українця, як то називається – “для душі“ який , як правило,теж  не є розлученим, а має в Україні дружину та сім’ю.  Це робиться для того, щоб користуватись їхньою матеріальною допомогою, оправдовуючи тим, що їй гостро не вистачає коштів на життя й дитину. І тим обом чоловікам така  «просунута юзерка» говорить, що з чоловіком в неї все вже давно закінчено, проте згодом ще й виявляється, що вона отримує ще й кошти від свого чоловіка- воїна ЗСУ.

Я особисто, з великою повагою відношусь до всіх українських жінок, але, коли про них в світі останнім часом так  масово починають говорити якісь недобрі речі і називають їх різними нецензурними словами, то відразу розумію, що це мабуть є правдою, котра стосується тільки якось однієї конкретної жінки, а не цілої нації, і, що напевне так говорять тільки ті люди, які в реальності зіштовхнулися саме з такими ексклюзивними, на щастя, поодинокими українськими екземплярами «біженок». Хоча, на жаль, деколи саме за їхньою поведінкою іноземці робоять висновок й про всіх українських біженок.

Я розумію, що про такі випадки геть не прийнято говорити вголос, але задля об’єктивності, я просто вважаю своїм обов’язком висвітлювати і такі моменти для того, щоб українські біженці, які їдуть жити за кордон і, котрим світ гостинно відкриває двері своїх домівок, знали своє місце там, і розуміли, що за їхнім поодиноким прикладом, позитивним чи негативним, світова спільнота робить висновки і про цілу нашу українську націю.

Для тих же ж, хто залишився в Україні, життя за кордоном здалека виглядає дуже солодким і легким, їм здається, що тут українських біженців всі дуже чекають, люблять, що їм радо всі допомагають, але, насправді, в цьому житті в вимушеній еміграції є й дуже багато серйозних мінусів й тут  українським біженцям «медом зовсім не намазано»…

АНГЛІЯ

А розповісти про те, яким є життя українців у вимушеній еміграції в далекій Британії я попросила Маму 7-х дітей, яка виїхала з України  зі своєю великою родиною, доцента кафедри соціології УКУ, християнського психолога, Автора 2 -х книжок про щасливі стосунки в сім’ї  – пані Лідію Кондратик.

–Пані Лідіє, на вашу думку, якими є на даний час основні психологічні проблеми українських біженців в еміграції ?

– Почну з того, що ця еміграція не є звичайною, до котрої люди, як правило, довго готуються, психологічного дозрівають і роблять цей свій вибір цілком усвідомлено, оскільки теперішня воєнна еміграція була вимушеною і неочікуваною. Люди зовсім не були готові покидати звичний ритм життя, ані переїжджати в інші країни та ще й на такий тривалий термін. Хоча людина – це істота, яка вміє адаптовуватись до нових, змінених обставин, але війна в Україні триває вже майже вже півтора року і така затяжна стресова ситуація сильно виснажує кожного, як морально, так і фізично та психологічно. Ситуація, в якій опинились зараз українські емігранти – не є комфортною, і багато в чому незрозумілою. Частина українців не витримали цього тиску і повернулись додому, незважаючи на війну, що продовжується.

– Чому?

Найпершою причиною я б назвала серйозний мовний бар’єр. Коли людина не може нормально спілкуватись і висловлювати думку на іноземній мові, то автоматично в неї  виникає постійне відчуття дискомфорту, що «мене тут не розуміють, я тут чужий, а для того, щоб мені  порозумітись з іншими, навіть, коли мова йде про якісь елементарні речі, я постійно мушу докладати надзусиль». Така напруга дуже виснажує психологічно.

Другою причиною є соціальний фактор. Тобто люди, котрі в Україні займали певні посади, були фахівцями в своїх сферах, за кордоном змушені були заробляти гроші тяжкою фізичною працею, оскільки без знання мови і відповідної професійної  перекваліфікації, майже неможливо працювати по спеціальності.

– Ви маєте на увазі  ту ситуацію, коли висококваліфіковані лікарі за кордоном змушені доглядати старих бабусь і дідусів, з усіма неприємними нюансами даної роботи, а вчителі – працювати на фермерських угіддях, умовно кажучи , збираючи полуницю?

– Можливо. Також для більшості українських біженців досі відкритим залишається питання: “А на скільки ми тут, як довго буде тривати війна в Україні? Чи ми тут тільки, щоб перечекати тяжкі часи, чи нам тут треба вже «осідати» на постійно і обживатись?“. Така невизначеність зовсім не сприяє психологічному здоров’ю українців. Відтак, українцям складно жити «тут і тепер», їхнє життя ніби поставлене на паузу і вони знаходяться в постійному тривожному очікуванні: “А коли ж то все скінчиться? А якщо війна швидко не закінчиться, то що робити? Коли повертатись додому? Чи, можливо, варто залишатись тут? Якщо залишатись, то на скільки?». І так – по колу…

І ще одне. Майже всі біженці переживали культурний шок тому, що їхні очікування щодо життя за кордоном геть не співпадали з реальністю, котра на них тут чекала: чужа ментальність, чужа культура, чужі звичаї, чужа мова, банальне нерозуміння багатьох елементарних речей, котрі притаманні даному народу і постійне відчуття: «Я тут чужий. Я не розумію їх… І мене тут  теж не розуміють …»

– Пані Лідіє, ви є християнським психологом, чи ви теж переживали таку глибоку кризу, як і інші українські емігранти, чи маючи відповідні психологічні знання, пройшли легше цей період адаптації в чужій країні?

Було дуже складно перших кілька місяців, особливо через пів року, коли прийшло чітке розуміння того, що це не на коротко, що війна може протривати роки і потрібно адаптовуватися тут . Лише зараз, вже майже через рік, стало трохи легше.

– Це загальні проблеми всіх українських втікачів від війни, незалежно від країни перебування, а з якою найбільшою проблемою зіштовхнулися українські емігранти саме в Англії?

Це однозначно проблема пошуку житла, оскільки житла тут доволі мало, воно є дуже дорогим, а державні органи суворо стежать за тим, щоб при оренді житла  всюди були дотримані норми, так званої, «політики неперенаселеності» .

– Про що йде мова?

-Коли в квартиру певного розміру не може заїхати більша кількість осіб, ніж це передбачено площею даного приміщення. Тобто в Англії  вам  не здадуть в аренду квартиру, якщо ви захочете жити в ній більшою родиною, аніж це передбачено строгими англійськими законами.

– На яких умовах Великобританія допомагає українським біженцям з житлом?

-В основному  житлом українцям допомагають звичайні британці, які з власної  доброї волі хочуть допомогти біженцям, а за це вони отримують від уряду Британії 350 фунтів компенсації. Це ті кошти, якими вони можуть оплатити  місячне використання газу і світла. Це не так вже й багато.

– А які ціни в Англії на аренду житла ?

Це дуже неоднозначне питання, бо все дуже залежить від міста та місцевості. В нашому графстві, за однокімнатну квартиру щомісяця доведеться платити 700- 1000 фунтів, за 4-х кімнатну – більше 2000 фунтів. І для порівняння, скажу, що буханка хліба тут коштує від 40 до 200 грн.

– А як особисто ви вирішили питання житла, оскільки ваша родина є досить великою?

-Ми живемо в селі, яке знаходиться на відстані півтори години від Лондона, в монастирі екуменічної спільноти “Chemin Neuf“, однією з місій якої є подружній рух «Кана», в якому ми вже більше 10-ти років. На території  монастиря, спеціально для нас, було переобладнано окремий невеличкий будинок, де раніше було складське приміщення на першому поверсі і дві навчальні кімнати нагорі, щоб нам можна було там мешкати. Мене, як маму такого великого сімейства, особливо тішить те, що ми живемо окремо і нікому не заважаємо. Бо в більшості англічани приймали українців буквально до себе додому. Єдиний мінус, що цей будинок дуже сильно продувається і взимку було доволі холодно…

Пані Лідіє, а як ви одна з дітьми, наважились їхати в Англію? Дорога ж неблизька.

Війна застала нас в Луцьку, де ми жили в орендованому будинку. Відразу ж в найперший день прилетіла ракета в аеропорт нашого міста, тому, в перші  дні війни нам було дуже страшно, як і всім українцям. Невідомість лякала, особливо через близькість до Білоруського кордону. Через якийсь час на сімейній раді вирішили, що я з дітьми буду їхати в Британію, оскільки спільнота “Chemin Neuf“,  наважилась прийняти нас усіх, навіть з невеличким собакою, а чоловік залишиться в Україні. В нас була дуже велика надія, що війна  швидко закінчиться і наша велика родина знову воз’єднається. На жаль, цього не сталось і досі.

– Тобто на даний час ви перебуваєте одна з сімома дітьми тут, а ваш чоловік в Україні?

-Ні, в Україні живе мій коханий чоловік і також в Україну повернулись і двоє наших старших дітей.

Чому повернулись?

Це був їх свідомий вибір, оскільки тут вони відчували себе чужими і їм дуже бракувало звичного, рідного українського молодіжного середовища. Одна донька недавно закінчила УКУ, а друга ще навчається у Києво-Могилянській академії. Окрім того, вони є пластунками, тому і з власних патріотичних переконань вважали, що їхнє місце зараз в Україні, де вони зможуть зробити набагато більше для нашої перемоги.

А хто ж залишився з вами ?

Троє менших дітей, які зараз вчаться в початковій школі, яка розрахована на дітей від 5- ти до 12 років, а двоє- в середній школі- від 12 до 17 років. Обидві школи хоча й сільські, але вважаються хорошими школами згідно даних державної перевірки шкіл.

Яка різниця між англійським освітнім процесом та українською школою ?

Мене вразило те, що навчання в школі починається від чотирьох років, а учні за цей рік вивчають усі букви, вчаться читати, а в 6 років здають свій перший екзамен з читання. І, що всі заняття в початковій школі відбуваються в приємній ігровій формі, тому менші діти спочатку не дуже навіть зрозуміли, що вони вже повноцінно вчаться, тому відвідують школу з радістю та цікавістю. Коли розпитувати вчителів про дитину, відповідь буде про емоційний стан дитини того дня, а не про знання, виконані (чи невиконані) домашні завдання чи поведінку. Старша ж школа є вже серйознішою, навчання досить чітко організоване, там вже не до забав. Проте є велика кількість гуртків відразу при школі. В обох школах велику увагу приділяють дисципліні.  Дотримання правил – це одна з базових речей британської культури. Наприклад, черги. Всі спокійно стоять черзі. Нікому в голову не прийде штовхатись чи пробиратись наперед, це стосується як дорослих, так і дітей. В обох школах є строга заборона на користування мобільними телефонами під час навчального процесу. Перші кілька місяців дітям в старшій школі ще інколи дозволяли користуватись телефоном для перекладу. Але надалі вже не було жодних поступок через те, що вони ще не все розуміють. Всі завдання і тести виконувались і оцінювались нарівні з британцями. І, звісно, шкільна форма, вона тут обовязкова в усіх школах.

Ви її купували?

 Ні, нам її виділили безкоштовно з резервного фонду школи.

Чи чули ви  про випадки булінгу в англійських школах щодо наших українських дітей?

Ні. Я про таке не чула. Одного разу запитала вчительку, чи не підсміюються діти з «дивного акценту» українців,  то вона відповіла, що, якщо б таке і трапилось, то це був би перший і останній раз. Такі речі строго контролюються і присікаються відразу. Проте, спочатку наші діти є осторонь, оскільки не можуть висловлювати ані своєї думки, ані спілкуватись повноцінно з однолітками. Але з часом і з прогресом у вивченні мови дітям вдається влитись в середовище і навіть знайти друзів.

П.Лідіє, в даному контексті, хочу відразу вас, як християнського психолога, запитати: “А що б ви порадили тим українським сім’ям, які через дану вимушену еміграцію, коли чоловік залишився в Україні, а дружина з дітьми виїхала за кордон, переживають глибокі подружні  кризи та мають дуже великі проблеми в стосунках, які переважно закінчуються або розлученням, або чисельними подружніми зрадами, подекуди навіть народженням позашлюбних дітей. Також такі ситуації призвели до  стрибка кількості абортів в Україні. «

Так було і буде завжди, що в часи криз, усі проблеми, на які сім’я раніше не звертала уваги, замовчувала, піднімаються нагору, виходять з тіні на світло. В цей час все те негативне, що було глибоко прихованим, стає явним. Тому, в тих сімейних пар, які мали ще до війни погані стосунки, вимушена еміграція і розлука тільки поглибили кризу. І зараз, коли в одного з подругів виникла можливість просто роз’їхатись і пожити окремо без другого подруга, вони спробували і зрозуміли, що «мені ж без нього/неї таки краще». Тому ,війна, як і будь-яка інша криза, просто пришвидшила розпад  тих сімей, які й раніше мали погані стосунки. Тому тут нема чому дивуватись. Але, з іншого боку, дистанція та життя «на самоті» часом підтверджує зворотнє – важливість стосунків і розуміння, що «таки справді люблю його/її і хочу бути саме з цією особою»!

А як зберегти подружні стосунки на відстані? Що порадите ?

Тут порада одна – спілкування, постійне і регулярне спілкування чоловіка з дружиною, батьків із дітьми. І ще – намагання зрозуміти один одного: що і дружині з дітьми за кордоном складно, і  чоловікові самому в Україні теж не просто. Дається взнаки різниця досвіду, який переживають іммігранти в іншій країні, і труднощі, які проживають  чоловіки, котрі залишились в Україні. Також важливим моментом для збереження родини є присутність довіри в подружжі та бажання будувати стосунки, незважаючи на жодні складні обставини.

– А ваш чоловік приїжджав до вас?

Мій чоловік приїжджав до нас і на Великдень, і на Різдво. Ми всі разом, нашим  великим сімейним колом, святкували важливі для нас християнські свята і були дуже щасливими з того, що мали змогу об’єднатися хоча б і на короткий період часу.

– А які вони свята так далеко від дому?

Скажу вам так, що я зовсім не мала настрою нічого святкувати. Але наші діти дуже постарались, щоб зберегти всі українські традиції: і писанки малювали на Великдень, і вареники з пампухами на Різдво та вечерю роробили, але найбільшою радістю для них стало те, що до них прилетів їхній !!!ТАТО!!!  Хоча нам усім бракувало тепла і затишку рідного дому, родини, друзів, спільноти, а найбільше – нашої України!

Please support us Газета Слово про Слово on Patreon!