Романові до лікарні не звикати, але потрапити сюди через Ковід він аж ніяк не збирався. Проте, він тут. У його палаті про смерть намагаються не говорити. Однак, хворі відчувають – вона десь близько, вона ходить поміж них, вичікує.
Але ж так хочеться жити, навіть якщо тобі за сімдесят, навіть якщо ти вже роки хворий на діабет.
Будь-яка людина може померти будь-коли. Щодо цього – діабетики мають більше шансів піти з життя. А коли вони захворіли на Ковід? А коли вони два тижні під кисневою маскою?
У такому стані, які думки заполонять вашу голову – розум і серце?
Отож-бо.
Отак і з Романом – здавалося ті його сімдесят з хвостиком літ, не пройшли – пролетіли, як одна мить. І хоча для нього, діабетика, життя, звісно, не була солодким, проте…
Проте хотілося б її ще продовжити. А от чи вийде – один Бог знає. І тепер, згадуючи прожите, Роман виявив, що завжди не мав часу поговорити з Богом. «Тепер, здається, є, – сумно посміхнувся чоловік. – Однак чи знайде тепер Він для мене час?».
Ось уже дев’ятнадцятий день, під кисневою маскою, Роман молився, просив Бога про порятунок.
Господь розгледів його зболіле серце й під маскою. Та була ще одна − та, яку людина надягає виходячи за поріг, коли йде між люди. Проте перед Господом Роман її здійняв – прийшов таким, який є.
І Бог почув молитву його серця.
І Роман почув Господа і було йому Слово від Нього: «Я стою біля тебе близько. Якщо ти щиро покаєшся – то Я зцілю тебе!».
І чоловік плакав, і щиро каявся у прогріхах своїх. І дихання вирівнялося. І хвороба відступила…
Зараз чоловік вдома і кисень у нього в нормі.
Читайте також:
Зараз Роман живе з Богом і життя у нього теж у нормі, бо завжди знаходить для Господа час, тому що життя коротке – як одна мить.
31.03.2021р.
