Актуальне

Про пам’ять як безцінний дар Божий

Жорстока війна, розв’язана Росією ще у 2014 році, принесла і продовжує нести незліченні страждання і втрати. Ця війна торкнулася практично кожного з нас, залишивши глибокі й болючі рани в наших серцях…

Мій рідний брат Андрій, як і десятки тисяч інших українців, віддав своє життя, захищаючи нашу землю і свободу. Він став на захист людей, багато з яких, можливо, навіть не до кінця усвідомлюють чи хочуть усвідомлювати, якою високою ціною їм дароване відносно мирне життя. Саме у ці темні часи випробувань для мене особливо гостро відкривається неоціненна цінність пам’яті – цього дивовижного дару, яким Господь щедро наділив кожного з нас…

Я вірю, що пам’ять – це міцний фундамент нашої ідентичності як творіння Божого. Спогади про наше божественне походження нагадують нам про нашу гідність і вище покликання. Книга Буття ясно свідчить, що Бог створив нас на Свій образ (Буття 1:27). Навіть посеред хаосу і руйнувань війни ми покликані завжди пам’ятати, що кожна людина, незалежно від національності, мови чи політичних поглядів, носить у собі цей святий образ Божий. Проте одні, на жаль, продовжують невпинно руйнувати його в собі, свідомо чи несвідомо, тоді як інші стають на нелегкий, але благословенний шлях преображення у досконалий характер Христа через своє життя, служіння і працю. Що обираю я кожного ранку, зустрічаючи ще один день свого життя?

Я переконаний, що пам’ять – це одна з найважливіших Божих заповідей. У книзі Повторення Закону ми читаємо наполегливий заклик Господа: “Тільки стережися, і пильнуй душі своєї, щоб не забув ти тих речей, що бачили очі твої, і щоб вони не повиходили з серця твого по всі дні життя твого, а ти подаси їх до відома синам своїм та синам синів своїх” (Повторення Закону 4:9). Бог закликає нас зберігати пам’ять про Його діла і заповіді, вірно передаючи її з покоління в покоління – в сім’ї, в помісній церкві, в богословській семінарії. Навіть у найтемніші моменти життя, коли все навколо кличе до розчарування у Ньому і в Його Церкві, ми покликані міцно тримати в пам’яті Божу вірність і Його обітниці, черпаючи в них силу і надію, і щедро ділитися цією надією…

Крім того, я бачу пам’ять як невичерпне джерело божественної мудрості. Зберігаючи в серці дорогоцінне Боже Слово, ми отримуємо невичерпне джерело духовного керівництва і мудрості. Це те, що я спостерігав багато років у житті Андрія, як він досліджував і запам’ятовував тексти з Писання навіть єврейською мовою. І зараз, коли ми стоїмо перед численними етичними й моральними викликами цієї жорстокої війни, Божа мудрість, закарбована в нашій пам’яті, допомагає нам приймати вірніші рішення і залишатися вірними Христу, навіть перед лицем найважчих випробувань і страждань…

Але пам’ять – це не просто інтелектуальний навик. Для мене це також глибокий емоційний і духовний досвід, який торкається самої серцевини мого єства. Згадуючи дивовижні моменти особливої Божої присутності і Його чудесних втручань у моє життя, я знаходжу розраду і підтримку від Небесного Тата. Особливо зараз, переживаючи гострий, пронизливий біль втрати мого братика Андрія, я черпаю певну силу зі світлих спогадів про його щиру, глибоку віру в Бога, його любов до родини, його терпеливість і цілеспрямованість у навчанні. Слова пророка Єремії з його щирого плачу стали для мене особливо близькими і зрозумілими в ці дні: “Оце я пригадую в серці своїм, тому й надію плекатиму: Милість Господня, що ми не погинули, бо не покінчилось Його милосердя, нове воно кожного ранку, велика бо вірність Твоя!” (Плач Єремії 3:21-23).

Я глибоко переконаний, що наша особиста (індивідуальна) і колективна (сімейна, родинна, церковна) пам’ять має бути нерозривно пов’язана зі спогадами про дивовижні діяння Божі в історії спасіння. Не тільки зі злом… “Пам’ятаймо про чуда Його, які Він учинив, про ознаки Його та про присуди уст Його” (Псалом 105:5). Навіть у найтемніші моменти ми покликані згадувати величні діла Господні в минулому, черпаючи в них непохитну впевненість у Його незмінній вірності в майбутньому. Ця війна явила нам незліченні приклади милосердя, співчуття і самопожертви – від невтомних волонтерів, які віддано служать від тилу до фронтової смуги, до мужніх солдатів і самовідданих капеланів на передовій. Збереження пам’яті про ці зворушливі, надихаючі вчинки любові зміцнює нас як народ і як Церкву, спонукаючи наслідувати цей гідний приклад. Що ми обираємо памʼятати сьогодні, як церква, родина, сімʼя?…

Я усвідомлюю, що пам’ять про свої гріхи, провини і помилки має направляти мене до глибокого покаяння і відновлення стосунків з Богом. Варто вчитися не просто забувати свої гріхи, а сповідати їх перед Творцем… І не тільки гріхи свої, чи гріхи ворогів, але й гріхи свого народу, навіть в оточенні ворогів…. Молитва Неемії (Неемії 1:6) і псалом Давида (Псалом 51:3-4) нагадують нам про важливість щирого визнання власних гріхів і покаяння як необхідної умови для зцілення і відновлення стосунків з люблячим Богом, Який завжди готовий прощати нас… Разом з тим, завжди памʼятаю в молитві про поразку росії, про справедливий мир для України, про Боже правосуддя..

Наостанок, для мене Євхаристія є живим «меморіалом» і нашою найвищою пам’яттю про спасительну жертву Христа. Щоразу, коли я приступаю до Хліба та Чаші, виконуючи заповідь Спасителя (Лука 22:19), я не просто згадую, але й відчуваю, що певною мірою фізично долучаюсь до хресної перемоги Христа над смертю. І саме у світлі цього спомину я можу по-справжньому оплакувати наших дорогих полеглих героїв… свого братика… з вірою і надією довіряючи їхні безсмертні душі безмежному Божому милосердю у воскресінні першому.

Я нагадую собі, що я не самотній на цьому нелегкому шляху – з нами Господь, Який обіцяв бути з нами до кінця віку (Матвія 28:20). Ми є частиною Спільноти Живих, яка простягається крізь віки і простір. До нас були незліченні святі, мученики й праведники, які віддано йшли за Христом, долаючи всі перешкоди – і під час гонінь, і в воєнні часи. А після нас прийдуть нові покоління християн, які продовжать цю естафету Місії Бога, яка лишається незмінною.

Мені б дуже хотілось, щоб у Спільноті Надії ми передавали пам’ять не тільки про зло і диявольщину, а й про Божі діла і Його вірність з покоління в покоління – в наших сім’ях, родинах, помісних церквах, громадах…

Я вірю і нагадую собі, що не смерть перемагає життя, а Життя вже перемогло Смерть – навіки віків.

Please support us Газета Слово про Слово on Patreon!
Become a patron at Patreon!

Джерело
tarasdyatlik

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Тарас Дятлик

Пошукач кафедри культурології НПУ імені М.П. Драгоманова, голова правління ГО "Євангельська акредитаційна теологічна асоціація", член Міжнародної ради по євангельській богословській освіті (в рамках Всесвітнього євангельського альянсу), член Наглядової ради асоціації "Богослови без кордонів", регіональний директор United World Mission (Overseas Council) по Східній Європі та Центральній Азії в області розвитку богословських освітніх систем. Випускник Донецького християнського університету й Evangelische Theologische Faculteit (Лувен, Бельгія) за спеціалізацією богослов'я Нового Завіту.

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button