Іноді я перечитую фрази, які лунають з пресових кімнат і проповідницьких кафедр, і думаю: чи ми все ще говоримо про ту саму війну? Про ту саму Україну? Про те саме Євангеліє?
Коли представник Білого дому може сказати ввічливою дипломатичною мовою: «Росіяни воювали й гинули за ці території, отже вони мають належати Росії», — ця логіка… надто знайома. Це «стара теологія» права сили, замаскована під «християнський реалізм», яка закликає нас прийняти грабунок як мир, а капітуляцію як «розсудливість».
І це вже не просто заява про Україну; це креслення нового світового устрою, у якому кордони визначають ракети, кров і руйнування, а людські життя стають фішками на чиємусь геополітичному «християнському» шаховому полі.
Та ще більше непокоїть те, що чимало так званих «євангельських християн» чують такі слова — і не впізнають у них шепоту Змія.
Для них Україна — це «політичне питання»: надто складне, надто далеке, надто заплямоване «обома сторонами», щоб назвати його тим, чим воно є — моральною проблемою.
Вони не хочуть визнавати очевидне: якщо стане нормою винагороджувати агресора за вбивства й окупацію, тоді жодна країна, жодна церква, жодна дитина ніде не буде в безпеці.
Ця війна стосується не лише нашої землі; вона стосується визначення добра і зла для наступних поколінь — якщо ми хоч трохи про них дбаємо… про наших дітей…
У цьому місці «постправда» перестає бути філософським терміном і перетворюється на частину «тріумфалістичної літургії та поклоніння».
Ми повторюємо фрази на кшталт «традиційні християнські цінності», але наповнення цих слів поступово змінюється.
Замість розп’ятого й воскреслого Бога ми проголошуємо найвищим благом «порядок», «стабільність», «сімейні цінності», «цивілізацію», навіть «православну цивілізацію» чи «християнську цивілізацію».
Євангеліє тихо замінюється цивільною імперською релігією, яка благословляє імперії, виправдовує автократів і ставиться до людських тіл — усіх, хто під бомбами — як до витратного матеріалу для чиєїсь мрії про велич.
Слова — християнські… але серце — язичницьке.
У цьому сенсі «постправда» не означає, що люди ні в що не вірять.
Це означає, що вони обирають будь-яку «правду», яка зручна їхньому етнічному чи євангельському «племені».
На якомусь рівні вони знають, що діти у Тернополі й Харкові — не «об’єкти НАТО».
Що масові поховання під Києвом, у Херсоні, на Харківщині — не «західна пропаганда».
Що депортовані українські діти — не «врятовані сироти»…
Але визнати це означало б зруйнувати їхній ретельно збудований «християнський світогляд».
Тому простіше пересунути межу:
гріх стає «складною геополітикою»,
несправедливість — «трагічною необхідністю»,
співучасть — «нейтральністю»,
боягузтво — «розсудливістю».
Брехня не лише звучить уголос… її ще й виправдовують Іменем Христа.
Отже, різниця — не просто між тими, хто має «правильну позицію», і тими, хто має «неправильну».
Різниця між тими, хто дозволяє реальності їх ранити, і тими, хто відмовляється бути ранений.
Так, хто відмовляється бути ранений.
Дивитися сьогодні правді про Україну у вічі… означає допустити думку, що наші теологічні системи, деномінації та місіонерські стратегії можуть бути причетні до насильства…
Не тому, що вони його прагнули, а тому, що мовчки його толерували.
Це означає дозволити зруйнованим будинкам, ампутованим кінцівкам, масовим похованням, похоронам щодня, розбитим церквам переписати наші молитви, наші бюджети, наші проповіді.
Це означає сказати: питання не про «Схід проти Заходу» і не про «правих чи лівих» — це питання вартості людського життя в очах Церкви… не лише в очах Розіп’ятого.
Саме тому ця війна стала «духовною рентгенограмою» для «консервативних євангельських християн».
Ті, хто говорить правду в епоху постправди, часто розплачуються за це зростаючою самотністю, втраченими фондами, незручними запрошеннями, зруйнованими союзами.
Ті ж, хто йде за пропагандою і наративами знецінення, отримують посади, платформи, конференції й затишне відчуття того, що вони «на правильному боці християнської історії» — навіть жодного разу не посидівши поруч зі скорботною українською матір’ю, вдовою чи сиротою…
І вибір перед «консервативними євангельськими» сьогодні жорстоко простий і болісно дорогий:
або ми й надалі обмінюємо Євангеліє на безпечніший, «традиційніший християнський» ідол, який благословляє будь-яку «християнську імперію», що платить наші рахунки,
або…
ми повертаємось до Розіп’ятого Бога, який стоїть поруч із тими, кого бомблять, хто втратив домівку, кого зрадили.
У світі, де правду можна «узгодити», а життя людей — витратний ресурс, коли євангелик каже: «Це зло, і ці життя мають значення», — це вже акт спротиву.
Це вже маленьке таїнство Царства, яке не контролює ані Кремль, ані Білий дім, ані жодні фальшиві «християнські цінності».
Читайте також:
