Актуальне

Роздуми про правду, Україну та постєвангеліє

Іноді я перечитую фрази, які лунають з пресових кімнат і проповідницьких кафедр, і думаю: чи ми все ще говоримо про ту саму війну? Про ту саму Україну? Про те саме Євангеліє?

Коли представник Білого дому може сказати ввічливою дипломатичною мовою: «Росіяни воювали й гинули за ці території, отже вони мають належати Росії», — ця логіка… надто знайома. Це «стара теологія» права сили, замаскована під «християнський реалізм», яка закликає нас прийняти грабунок як мир, а капітуляцію як «розсудливість».

І це вже не просто заява про Україну; це креслення нового світового устрою, у якому кордони визначають ракети, кров і руйнування, а людські життя стають фішками на чиємусь геополітичному «християнському» шаховому полі.

Та ще більше непокоїть те, що чимало так званих «євангельських християн» чують такі слова — і не впізнають у них шепоту Змія.

Для них Україна — це «політичне питання»: надто складне, надто далеке, надто заплямоване «обома сторонами», щоб назвати його тим, чим воно є — моральною проблемою.

Вони не хочуть визнавати очевидне: якщо стане нормою винагороджувати агресора за вбивства й окупацію, тоді жодна країна, жодна церква, жодна дитина ніде не буде в безпеці.

Ця війна стосується не лише нашої землі; вона стосується визначення добра і зла для наступних поколінь — якщо ми хоч трохи про них дбаємо… про наших дітей…

У цьому місці «постправда» перестає бути філософським терміном і перетворюється на частину «тріумфалістичної літургії та поклоніння».

Ми повторюємо фрази на кшталт «традиційні християнські цінності», але наповнення цих слів поступово змінюється.

Замість розп’ятого й воскреслого Бога ми проголошуємо найвищим благом «порядок», «стабільність», «сімейні цінності», «цивілізацію», навіть «православну цивілізацію» чи «християнську цивілізацію».

Євангеліє тихо замінюється цивільною імперською релігією, яка благословляє імперії, виправдовує автократів і ставиться до людських тіл — усіх, хто під бомбами — як до витратного матеріалу для чиєїсь мрії про велич.

Слова — християнські… але серце — язичницьке.

У цьому сенсі «постправда» не означає, що люди ні в що не вірять.
Це означає, що вони обирають будь-яку «правду», яка зручна їхньому етнічному чи євангельському «племені».

На якомусь рівні вони знають, що діти у Тернополі й Харкові — не «об’єкти НАТО».
Що масові поховання під Києвом, у Херсоні, на Харківщині — не «західна пропаганда».
Що депортовані українські діти — не «врятовані сироти»…

Але визнати це означало б зруйнувати їхній ретельно збудований «християнський світогляд».
Тому простіше пересунути межу:
гріх стає «складною геополітикою»,
несправедливість — «трагічною необхідністю»,
співучасть — «нейтральністю»,
боягузтво — «розсудливістю».
Брехня не лише звучить уголос… її ще й виправдовують Іменем Христа.

Отже, різниця — не просто між тими, хто має «правильну позицію», і тими, хто має «неправильну».
Різниця між тими, хто дозволяє реальності їх ранити, і тими, хто відмовляється бути ранений.
Так, хто відмовляється бути ранений.

Дивитися сьогодні правді про Україну у вічі… означає допустити думку, що наші теологічні системи, деномінації та місіонерські стратегії можуть бути причетні до насильства…
Не тому, що вони його прагнули, а тому, що мовчки його толерували.

Це означає дозволити зруйнованим будинкам, ампутованим кінцівкам, масовим похованням, похоронам щодня, розбитим церквам переписати наші молитви, наші бюджети, наші проповіді.
Це означає сказати: питання не про «Схід проти Заходу» і не про «правих чи лівих» — це питання вартості людського життя в очах Церкви… не лише в очах Розіп’ятого.

Саме тому ця війна стала «духовною рентгенограмою» для «консервативних євангельських християн».
Ті, хто говорить правду в епоху постправди, часто розплачуються за це зростаючою самотністю, втраченими фондами, незручними запрошеннями, зруйнованими союзами.

Ті ж, хто йде за пропагандою і наративами знецінення, отримують посади, платформи, конференції й затишне відчуття того, що вони «на правильному боці християнської історії» — навіть жодного разу не посидівши поруч зі скорботною українською матір’ю, вдовою чи сиротою…

І вибір перед «консервативними євангельськими» сьогодні жорстоко простий і болісно дорогий:
або ми й надалі обмінюємо Євангеліє на безпечніший, «традиційніший християнський» ідол, який благословляє будь-яку «християнську імперію», що платить наші рахунки,
або…
ми повертаємось до Розіп’ятого Бога, який стоїть поруч із тими, кого бомблять, хто втратив домівку, кого зрадили.

У світі, де правду можна «узгодити», а життя людей — витратний ресурс, коли євангелик каже: «Це зло, і ці життя мають значення», — це вже акт спротиву.

Це вже маленьке таїнство Царства, яке не контролює ані Кремль, ані Білий дім, ані жодні фальшиві «християнські цінності».

Читайте також:

Please support us Газета Слово про Слово on Patreon!
Become a patron at Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Тарас Дятлик

Пошукач кафедри культурології НПУ імені М.П. Драгоманова, голова правління ГО "Євангельська акредитаційна теологічна асоціація", член Міжнародної ради по євангельській богословській освіті (в рамках Всесвітнього євангельського альянсу), член Наглядової ради асоціації "Богослови без кордонів", регіональний директор United World Mission (Overseas Council) по Східній Європі та Центральній Азії в області розвитку богословських освітніх систем. Випускник Донецького християнського університету й Evangelische Theologische Faculteit (Лувен, Бельгія) за спеціалізацією богослов'я Нового Завіту.

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button