Сенс тексту визначається контекстом. Контекст керує його значенням. Навіть у сім’ї подружжя, що прожило разом багато років, не може часом знайти спільну мову, тому що кожен розуміє обговорювану тему в контексті власного сприйняття ситуації, а воно не завжди збігається.
Поширюючи Добру Звістку серед представників іншої культури тим більше слід пам’ятати, що те саме повідомлення в різних контекстах може мати різне значення. Адже в цьому випадку ми маємо справу вже не з одним чи двома, а з трьома контекстами: контекстом Писання, контекстом місіонера та контекстом слухача. І часом усі ці три контексти не просто відмінні один від одного, а радикально різні.
Уявіть, наприклад, ситуацію, коли корейський проповідник розповідає африканським бушменам про єврейського Месію.
Дуже часто в подібних випадках Боже одкровення, змальоване в контексті Писання, спочатку перекладається в контекст місіонера, а той згодом переводить його в контекст слухача. У результаті до слухача доходить не саме одкровення, записане в Біблії, а те, як сприймає це одкровення місіонер. Той, хто розповідає, неминуче вносить спотворення в те, що розповідається. Нам довірено передачу самого Божого Слова, а не нашої його інтерпретації. Тому вплив контексту місіонера на звістку, яку він передає, слід по можливості звести до мінімуму. В ідеалі ми повинні прагнути зовсім позбавлятися від спотворень, що привносяться. Завдання місіонера – перевести Боже одкровення, яке виражається в контексті Писання, безпосередньо в контекст слухача.
Розпис Троїцького собору в підмосковному Сергієвому Посаді є унікальним. Обличчя святих, зображених Андрієм Рубльовим і Данилом Чорним, не просто спочивають на відведених їм місцях, байдуже дивлячись на парафіян, а ніби єдиним сонмом разом з усіма присутніми в храмі поклоняються Господу Христу, образ якого в силі й славі знаходиться в самому центрі композиції іконостасу.
Найбільшою ж святинею храму є ікона «Трійця» Андрія Рубльова. Перший раз її бачиш ще перед храмом, у притворі. Точніше – її копію у натуральну величину. Вона вражає не лише богословською глибиною образу, про яку чимало сказано, а й світлою ясністю композиції, яскравістю та ніжністю тонів. Коли ж проходиш у святилище, то відчуваєш подвійний подив. По-перше, в іконостасі, всупереч канону, – дві «Трійці»: одна праворуч, інша ліворуч від Царських воріт. По-друге, у них немає ні ясності, ні ніжності образу, розташованого в нартексі. Одна з них похмура, а друга – ще похмуріша.
Історія, що стоїть за всім цим, така. У 1575 р. Іван Грозний «обклав золотом» образ, написаний Рубльовим півтора століття раніше. Ще через чверть століття, в 1600 р., Борис Годунов виготовив новий оклад, прикрашений дорогоцінним камінням і перлами. Для старого ж окладу було написано копію, яку настоятель храму наказав не віддавати, а також вмонтував у іконостас, з протилежного боку. Так в іконостасі опинилися дві однакові ікони. У 1929 р. оригінал «Трійці» було вилучено з храму та відправлено до Третьяковської галереї, а на заміну йому було виконано ще одну копію. У галереї зробили реставрацію ікони, яка більшою мірою зводилася до видалення шарів потемнілої оліфи і кіптяви, що покрила її поверхню за півтисячоліття перебування в храмі. Копія очищеного образу, власне, і виставлена у притворі. Щодо копій в іконостасі, то в обох випадках художники сумлінно відображали те, що бачили. Проблема в тому, що бачили вони не тільки сам образ, а й наносні шари, що покривають його. А тих згодом ставало дедалі більше.
Завдання місіонера – проповідуючи Добру Звістку, передавати слухачам чистий образ Божого слова без затьмарюючої його «кіптяви» ідей і традицій, зумовлених його власною культурою.
