Суд починається з дому Божого… між захистом деперсоналізованих християнських цінностей та втіленням живої місії Бога…
Коли Слово стало Тілом, воно принесло не систему абстрактних духовних цінностей, а живу присутність Бога в людській історії. Втілення Христа – це радикальний акт персоналізації Божої місії, де божественне і людське поєднуються нероздільно і незлитно, як писали про це отці церкви.
На жаль, все більша частина християнської спільноти, яка говорить від імені Боголюдини Христа, парадоксальним чином стала на шлях дегуманізації – через абстрактні “християнські цінності” вона розділяє те, що Бог поєднав у Христі. Чи не є сучасна одержимість деперсоналізованими християнськими цінностями своєрідною христологічною нео-єрессю нашого часу, де захист абстрактного “божественного порядку” витісняє конкретне людське обличчя – особливо обличчя жертви?
Коли “світ” спостерігає за переговорами щодо “встановлення миру” в Україні, він бачить не просто геополітичну шахівницю, а дзеркало, що відображає моральний стан тих, хто проголошує себе “захисниками християнських цінностей”, і на Сході, і на Заході круглої чи “пласкої” Землі. У цьому дзеркалі проступає разюча невідповідність між “духовною” риторикою миру, якою захопилося так багато євангеликів за межами України, та діями, що утверджують право сили й сильного.
Пророк Єзекіїль викривав пастирів:
“Горе пастирям Ізраїлевим, які пасуть самих себе! Чи ж не отару повинні пасти пастирі?” (Єзекіїль 34:2).
Сьогодні ми спостерігаємо подібне: ті, хто мав би боронити справедливість і правду, готові торгувати долею жертви російської агресії заради власної вигоди. Ідея “захисту” України в обмін на її ресурси – це не християнське піклування про ближнього, а цинічна оборудка за принципом “допоможу, але матиму зиск”.
Це потрібно читати в контексті домінуючої риторики про захист християнських цінностей. Чи захист жертви російського насилля і агресії вже не є частиною традиційних християнських цінностей?
Особливо промовистою є вибірковість морального зору євангельських захисників так званих традиційних християнських цінностей. Корупцію в Україні помічають майже усі “захисники цінностей”, але системну корупцію в Росії – одиниці. Критикують “обмеження релігійної свободи” в Україні, проте мовчать про систематичні гоніння на релігійні меншини в Росії і антимісіонерський закон. Критикують “недосконалості” української демократії, заплющуючи очі на авторитарний режим у Росії. Список можна продовжити…
Пророк Амос застерігав:
“За срібло продають вони справедливого, а за чоботи убогого” (Амос 2:6).
Хіба не те саме відбувається сьогодні, коли геополітичні інтереси та економічна вигода захисників традиційних християнських цінностей «з обох боків» ставляться вище за справедливість і людську гідність?
«Новий світовий порядок», що реконструюється на наших очах, буде вигідний “певним” релігійно-імперським націоналістам. Але чи відповідатиме він духу Христа, який “захищає права всіх гноблених” (Псалом 103:6)? Святе Письмо невпинно нагадує про особливу Божу турботу про долю знедолених – від законів про захист вдів і сиріт до пророчих викриттів можновладців, які “убогого гноблять” (Ісая 3:15).
“Бо час початися судові з Божого дому” (1 Петра 4:17) – ці слова сьогодні для мене мають особливу вагу. Можливо, теперішня ситуація – це момент істини для міжнародної євангельскої спільноти: час розрізнити справжню віру від її імітації, служіння Богу від служіння мамоні (Матвія 6:24), істинний справедливий мир від “миру” насильника на правах сили і сильного.
Пророк Єремія застерігав:
“І рану дочки народу Мого легенько лікують, говорячи: Мир, мир, а миру нема!” (Єремія 6:14).
Ці слова звучать нині як ніколи актуально. Мир, збудований на праві сильного, – це не мир у біблійному розумінні; це не мир, який би відображав справжні цінності Христа, захист яких проголошений і Кремлем і Білим Домом. Справжній мир нерозривно пов’язаний зі справедливістю, з повагою до гідності кожної людини і кожного народу.
Християнська спільнота (важко мені назвати її зараз Церквою) поступово підмінила живу місію Бога, яка розкривається в історії спасіння від створення світу до його есхатологічного відкуплення, абстрактним поняттям “християнських цінностей”. Це призвело до трагічного богословсько-місіологічного викривлення: замість того, щоб бути співучасниками Божого задуму відновлення творіння і примирення людства (2 Коринтян 5:18-19), все більше християн з релігійно-імперським світоглядом стають “охоронцями” системи деперсоналізованих цінностей, яка часто використовується для виправдання насильства та несправедливості. “Цінності” без живого серця місії Божої перетворилися на ідеологічний руйнівний інструмент, яким можна маніпулювати заради політичних та економічних інтересів сильного на правах сили.
У центрі Божої місії стоїть Христос – втілений Бог, який “умалив Самого Себе, прийнявши вигляд раба” (Филип’ян 2:7) і став на бік жертв насильства та несправедливості. Натомість у центрі деперсоналізованих “християнських цінностей” часто опиняється абстрактний і міфологізований морально-культурний порядок уявної “золотої епохи”, який парадоксально може співіснувати з насильством та пригнобленням. Цей радикальний конфлікт центрів відображає фундаментальне протиріччя між живим Богом, який “противиться гордим, а смиренним дає благодать” (1 Петра 5:5), та людськими спробами використати релігію і християнські цінності для утвердження влади сильних над слабкими. Я з жахом спостерігаю за тим, як все більше євангеликів підтримують право сили, зрікаючись місії і богослов’я хреста Христового.
Ставлення до жертв агресії є своєрідним лакмусовим папірцем, який виявляє справжній стан християнської спільноти. Коли християнська спільнота мовчить перед обличчям несправедливої агресії або навіть виправдовує її заради “вищих цінностей”, вона зраджує свою місію бути “сіллю землі” (Матвія 5:13) і свідком Божої справедливості. Як пророк Ісая викривав тих, хто “називає зло добром, а добро злом” (Ісая 5:20), так і сьогодні ставлення до жертв насильства викриває, чи справді християнська спільнота є Церквою та слідує за Христом, який “не прийшов, щоб Йому служили, але щоб послужити, і душу Свою дати на викуп за багатьох” (Марка 10:45), чи лише використовує Його ім’я для захисту власних інтересів та привілеїв.
Безперечно, Україна стикається з численними внутрішніми викликами – від корупції до інституційних недоліків, від соціальної нерівності до політичних протиріч, які лише загострюються в умовах російської агресії та її руйнівних наслідків. Проте використовувати ці проблеми як виправдання для імперських амбіцій чи моральної індиферентності до страждань жертви агресії – це яскравий приклад того фарисейства, яке Христос викривав словами “Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що даєте десятину із м’яти, і ганусу й кмину, та найважливіше в Законі покинули: суд, милосердя та віру” (Матвія 23:23).
Наближається критичний момент для християнської спільноти радикально переосмислити свою позицію та відмовитися від порожньої риторики про захист деперсоналізованих “традиційних християнських цінностей”, повернувшись до живої місії живого Бога. Як Господь питав Єремію: “Що ти бачиш, Єреміє?” (Єремія 1:11), так і сьогодні Він запитує Свій народ: що ми бачимо за фасадом релігійної риторики? Чи здатні ми розгледіти, як одержимість абстрактними, дегуманізованими “цінностями” затьмарила саму суть Божої місії – відновлення справедливості, зцілення ран і примирення, яке не ігнорує страждання жертв, а навпаки, починається з визнання їхнього болю?
Світ політики продовжуватиме діяти за своєю логікою сили та компромісів – про це справді говорить вся книга Об’явлення. Але питання стоїть глибше: чи зможе християнська, євангельська спільнота вийти за межі цієї логіки і стати справжньою Церквою місії Бога? Чи зможемо ми, як колись пророк Амос, побачити за релігійними ритуалами та гучними словами про “мир” реальність пригноблення та несправедливості (Амос 5:21-24)?
Парадокс сьогодення не в тому, що світ діє як світ, а в тому, що євангельська спільнота часто не може або свідомо не хоче розпізнати різницю між механічним вбивчим захистом деперсоналізованих цінностей та живою участю в місії Бога, яка завжди персональна, завжди спрямована на відновлення людської гідності та справедливості. “Хто має вуха, щоб слухати, нехай слухає!” (Об’явлення 2:7) – це заклик не просто до фізичного слуху, але до глибокого духовного і місіонального розпізнавання того, де справді діє Бог у нашому розділеному, травмованому гріхом світі.
Христос-Боголюдина явив нам, що Бог входить в історію не через абстрактні принципи і цінності, а через конкретні людські стосунки, через втілену присутність, через співстраждання з жертвами…
Коли християнська спільнота підміняє цю втілену місію Бога захистом деперсоналізованих цінностей, вона не просто зраджує свою місію – вона розриває саму таємницю боговтілення, де божественне і людське поєднані нерозривно….
Чи здатні ми побачити, що сьогоднішня криза “християнських цінностей” – це не просто етична чи політична проблема, а христологічна криза? Криза, де абстрактне витісняє конкретне, де “захист цінностей” стає виправданням для дегуманізації і вбивств, де система поглинає особистість і перетворюється на геноцид слабшого – все те, чому протистояла таємниця боговтілення…
Можливо, саме зараз, перед обличчям жертв війни та насильства, настав час для радикального повернення до істини боговтілення – де Бог зустрічає нас не в системі цінностей, а в конкретному людському обличчі?
Читайте також:
