Війна оголила одну з найнебезпечніших криз психічного здоров’я в Україні – залежність
Повномасштабна війна в Україні спричинила не лише фізичні руйнування, а й глибоку, часто непомітну кризу психічного здоров’я. Однією з найбільш недооцінених її форм стає залежність — від алкоголю, знеболювальних препаратів та інших психоактивних речовин, яка все частіше формується як наслідок травми, болю й втрати, а не свідомого ризику.
Джерело: ЛБ
Залежність без «типових ознак»
Фахівці з психічного здоров’я застерігають: у воєнних умовах залежність дедалі рідше починається з асоціальної поведінки. Вона виникає у військових після поранень і тривалого лікування, у ветеранів після повернення з фронту, у членів родин — через хронічний стрес, виснаження та відчуття безпорадності.
Знеболення за медичними протоколами, алкоголь як «спосіб зняти напругу», заспокійливі чи кодеїновмісні препарати — усе це може поступово формувати залежність, яка довгий час залишається невидимою ані для самої людини, ані для її оточення.
Повернення з фронту — без повернення до життя
Окрему групу ризику становлять військові та ветерани. Після демобілізації багато з них стикаються не лише з фізичними наслідками поранень, а й з глибокими психологічними розладами: ПТСР, депресією, тривожними станами.
У такій ситуації вживання алкоголю або медикаментів часто сприймається як «тимчасова підтримка», але з часом перетворюється на стійку залежність. При цьому проблема залишається соціально прийнятною: в українському суспільстві алкоголь і досі вважають «нормальним» способом зняття напруги.
Залежність як загроза родинам і майбутнім поколінням
Психологи наголошують, що розлади, пов’язані з уживанням психоактивних речовин, рідко обмежуються однією людиною. Вони руйнують родини, посилюють домашні конфлікти, призводять до емоційної занедбаності дітей і мають виражений міжпоколінний ефект.
Діти, які зростають у сім’ях, де батьки мають залежність, перебувають у групі найвищого ризику розвитку власних психічних розладів у майбутньому — навіть вищого, ніж у родинах з іншими формами психічних захворювань.
Стигма замість допомоги
Попри масштаби проблеми, залежність в Україні залишається однією з найбільш стигматизованих тем. Її досі часто сприймають як «моральну слабкість».
У результаті допомога залежним людям залишається фрагментованою: окремі наркологічні служби — окремо, психіатрична допомога — окремо, соціальна підтримка — ще окремо. Такий підхід унеможливлює повноцінне одужання, особливо в умовах війни.
Війна як каталізатор кризи
Експерти визнають: війна значно посилила всі фактори ризику. Масова травма, втрати, внутрішнє переміщення, руйнування соціальних зв’язків і ослаблення систем охорони здоров’я створюють замкнене коло, у якому залежність не лише зростає, а й підриває здатність суспільства до відновлення.
Йдеться вже не лише про індивідуальні трагедії, а про виклик для національної безпеки, соціальної стійкості та майбутнього країни.
Що потрібно змінити
Фахівці наголошують: відповідь на цю кризу має включати інтеграцію лікування залежності у загальну систему психічного здоров’я, розвиток довготривалої підтримки, роботу з родинами та громадами, а також подолання стигми на рівні державної політики й суспільної свідомості.
Одужання — це не лише медичний процес. Це шлях повернення людини до гідності, спільноти та сенсу життя.
Християнський погляд: залежність як криза стосунків і надії
У християнській перспективі залежність ніколи не зводиться лише до хімічної речовини, звички чи поведінки. Вона розглядається глибше — як криза стосунків: з Богом, з іншими людьми та з самим собою.
Біблія не використовує сучасний медичний термін «залежність», але багаторазово описує її суть. Апостол Павло пише:
«Усе мені можна, та ніщо не повинно володіти мною» (1 Кор. 6:12).
Залежність — це стан, коли щось починає володіти людиною, займаючи місце довіри, безпеки та сенсу, які за Божим задумом мали б бути в Бозі. У цьому сенсі залежність є не лише медичною чи психологічною проблемою, а духовним симптомом глибшої рани.
Залежність і травма війни
Війна створює умови, у яких людина постійно живе на межі виживання. Біль, страх, втрата контролю, смерть близьких, провина вцілілого — усе це руйнує внутрішню цілісність. Християнське богослов’я визнає цю реальність: людина створена не для постійного жаху.
У такому стані алкоголь, медикаменти чи інші психоактивні речовини часто стають псевдоукриттям — тимчасовою ілюзією спокою. Проблема не лише в самій речовині, а в тому, що вона починає виконувати роль «спасителя», яким бути не може.
Надія, яка не знеболює, а зцілює
Християнська надія — не втеча від болю, а присутність Бога в ньому. Вона не обіцяє легкого шляху, але стверджує, що жодна травма, жодна залежність і жодна війна не мають останнього слова.
У контексті війни це означає: боротьба із залежністю — не приватна справа окремих людей, а частина духовної та соціальної оборони країни. Бо суспільство, яке не лікує свої рани, не здатне відновитися після війни.
Читайте також:
