Війна руйнує не лише ландшафти нашої країни, але й краєвиди наших людських життів, залишаючи по собі руїну і страждання, розбиті вікна, дахи й стіни наших душ.
Скорбота − це не хвороба, яку потрібно лікувати, а невід’ємна частина нашого екзистенційного досвіду на Мовчазній Планеті. Коли смерть і руйнування стають нормою, скорбота переплітається з нашою щоденною боротьбою. Хоча надто багато людей обирає бути поза війною та поза політикою, зневажаючи скорботу Іншого.
Скорбота не є слабкістю чи вадою нашого характеру, як багато хто намагається одухотворити і діагностувати Іншого за допомогою своєї святості високої прожарки, щоб уникнути прийняття глибини горя того, з ким вони працюють, співпрацюють чи живуть.
Скорбота не є розладом. Таке ставлення до Іншого призводить до стигматизації та відсутності підтримки того, хто бореться з горем аж до втрати ним сенсу життя і болю.
Скорбота − це не психічна хвороба, яку ми повинні соромитися або соромитися визнати в собі перед високодуховними людьми зі святістю високої прожарки. Ні, не соромно шукати безпечного місця, щоб висловити свою скорботу, спустошити свій розум і душу настільки, щоб тільки Святий Дух міг знову наповнити їх не «чимось», а тільки Собою.
Скорбота не обмежується горем за смертю близьких, хоча це, безсумнівно, одне з найболючіших джерел скорботи. Скорбота − це також про втрату наших домівок, спільнот, способу життя, відчуття безпеки та захищеності для наших братів і сестер, дітей і батьків. Ці втрати також є глибоко руйнівними, хоча й не настільки сильними, як втрата близької людини.
Наша скорбота виникає як природна реакція на смерть і страх смерті тих, кого ми любимо посеред цього хаосу і безповоротних втрат. Скорбота служить нагадуванням про священність життя і справжні узи любові, які об’єднують нас під час війни. Скорбота відкриває в нас нашу людську сутність: нашу здатність до глибоких емоційних зв’язків і спільного співпереживання, що виходить за межі суспільних конструкцій і насильницького поділу людей на своїх та чужих за ідеологічною знелюднюючою ознакою.
Скорбота − це наш спосіб пережити колективну емоційну, духовну і моральну травму та оновити свій зв’язок із життям. Тому ті, хто називає скорботу під час війни патологічною, не розуміють ні себе, ні людський стан і, ні сутності Іншого.
Скорбота відкриває нашу здатність формувати глибокі стосунки й зв’язки з іншими, а також відкривати свої потреби в сенсі й меті у стосунках з Іншим.
Скорбота − це те, як ми усвідомлюємо своє місце не в ідеальному, а в зламаному світі, зруйнованому війною, коли все виходить з-під контролю, коли ми відчайдушно потребуємо відновити та зберегти свою людяність.
Скорбота нагадує нам про нашу спільну людяність за Його образом і подобою, яка відкрилась у скорботі Боголюдині. Хоча знелюднюча роzійська війна має на меті дегуманізувати нас, змусити нас мовчати на Мовчазній планеті, змусити нас покинути плавучі острови й піти на тверду землю ще до сходу Сонця, коли Зеленому Королю і Королеві не дозволено це зробити.
Називати скорботу хворобою означає, що людину ніби-то потрібно вилікувати, щоб дати їй можливість повернутися до нормального функціонування. Але після глибокої втрати вже немає ніякої «нормальності», до якої можна повернутися. Ми змінюємося назавжди. Навіть Син Божий має шрами на Своїх долонях на віки вічні, хоча вже без пекельного пекучого і роздираючого болю, як на Безмовній планеті.
Якщо Ісус не соромився Своєї скорботи у Гетсиманському саду, дорогою на Голгофу, на Хресті, то хто я такий, щоб грати роль духовно невразливого Рембо зі святістю високої прожарки, який не усвідомлює і відмовляється від своєї вразливості?
Читайте також:
«Хто я, мій Малелділе?»
«Я з тобою, Ренсоме, як Той, Хто Я є. Я поруч і сумую разом з тобою. Колись ти станеш не-втіленим, щоб знову втілитися в нове тіло, але вже без скорботи. Зі шрамами, але вже без пекучого болю…»
