«Існує багато визначень поняття “святості”. Один із них наголошує на тому, що святість – це взірець краси людської істоти», − кардинал Марчелло Семераро, префект Конгрегації святих.
Часто інститут канонізації, який існує в історичних церквах, трактується назагал як практика, що явно суперечить новозавітному вченню про святість усіх віруючих. Але таке тлумачення є вочевидь помилковим. Я був католиком 22 роки і ніколи не розумів це так. Щоб переконатись у цьому, далеко ходити не треба. На кожній візантійській літургії перед причастям священник виголошує слова: «Будьмо уважні! Святеє святим!», що означає: «Увага, тепер особливий момент, святі дари подаються святим людям!». І святі в цьому разі − не якісь особливі християни, а всі, буквально всі до одного, які є хрещені і не перебувають у стані гріха.
Гаразд, а що тоді означає інститут канонізації окремих святих. Тут все просто. Передусім, це не означає, що інші віруючі не є святі. Насправді ця практика має за мету виявити і подати для всієї церкви приклад особливої та героїчної святості. Йдеться про визначення певного канону святості. Тому і говориться про канонізацію, себто формування еталону, норми, взірця.
Важливо також пам’ятати і католицькі богослови на цьому усілякого наголошують, що святість − це щось більше, ніж моральність, більше, ніж релігійність, які можуть бути цілком природніми обдаруваннями людини. Святість, натомість, це прояв надприродного, це спільність зі святим Богом. Це чистий і незаслужений дар згори, прийнятий у чистій і невимушеній свободі. Тому святість ніколи не є хвальбою людини, вона є, так би мовити, виливом Божої святості у цей світ в особі того чи іншого святого. Святі не сяють своїм світлом, вони відображують світло Христа. І процес канонізації існує для того, щоб виявити і дослідити джерело звідки походить оте особливе, чи то пак святе життя тієї, чи іншої особи: від Бога чи від людей.
Читайте також:
Єдиний момент, який особисто для мене видається проблематичним − це непомильний статус актів канонізації і практика вшанування канонізованих святих. Особливі святі є всюди, не тільки в католицизмі та православ’ї. Тому наявність у церкві канонізованих святих не є якоюсь страшною проблемою. Проблема, коли канонізують сумнівних людей. Наприклад, у мене завжди були труднощі, скільки себе пам’ятаю, зі «святістю» імператора Константина та князя Володимира. Їхній політичний геній та релігійність ніколи не викликали в мене сумнівів, але на святість вони, здається, трохи не тягнуть. Але якщо ти католик, чи православний ти повинен їх вшановувати як святих. Просто мусиш. Бо є церковний календар і піснеспіви на їхню честь. А це, мені здається, вже є ідеологічним зв’язуванням совісті віруючих. Тому проблема, на мій погляд, не в самому інституті канонізації, а в статусі канонізаційних актів та формі вшанування канонізованих святих. А так це цілком прийнятна і доволі цікава практика.
