Це 3:00 ночі, а може 3:15. Я лише знаю, що прокидатися ще надто рано.
Мене вириває зі сну гучний звук.
Бум.
Може, грім?
Бум. Бум.
Я вже чув це раніше, коли відвідував солдатів і тих, хто піклується про поранених біля лінії фронту в Україні. Але це ж Київ — столиця європейської демократії.
Мої вікна тремтять. Стіни здригаються. Груди стискає.
І раптом повітряна тривога прорізає ніч. Мій телефон засвічується: «Прямуйте в укриття».
Бум.
Мої долоні вологі. Серце б’ється так, ніби вирветься з грудей. Дихання стає коротким. Темрява тисне.
Я багато разів приїжджав в Україну від початку повномасштабного вторгнення, працюючи з переселенцями, військовими, капеланами та тими, хто доглядає за пораненими. Але щоразу, повертаючись додому, стає легше забути.
Відстань притуплює відчуття терміновості. Війна стає чимось, що відбувається десь там — з кимось іншим.
Поки не настає така ніч.
3:20 ночі.
Я молюся, але водночас і прораховую.
Чи лягти мені плазом на підлогу?
Якщо накритися матрацом, чи захистить це від уламків?
Чи йти у ванну?
Найближче укриття — станція метро за п’ять хвилин звідси.
Я не рухаюся. Не можу.
«Боже, зроби так, щоб це припинилося».
О третій ночі немає вишуканої богословської мови. Є лише торг і благання.
Я не боюся померти. Але я не хочу помирати.
Ще є робота, яку треба зробити.
Є люди, яким потрібно служити.
Є країна, що стікає кров’ю.
«Господь — моє світло й моє спасіння. Кого мені боятися?»
Бум. Бум.
3:30 ночі.
З’являється повідомлення: «Сподіваюся, ти зараз в укритті».
У мене немає сил відповісти.
Натомість я відкриваю Псалом 23 на телефоні. Світло екрана — єдине світло в кімнаті.
«Ти накриваєш переді мною стіл перед моїми ворогами».
Присутність. Не відсутність.
Я повільно вдихаю.
І ще повільніше видихаю.
Поступово моє дихання вирівнюється.
3:45 ночі.
Повітряна тривога все ще триває. Починають надходити повідомлення. Ракети й дрони іранського виробництва по всій країні — Київ, Харків, Одеса.
Більшість збивають. Деякі — ні.
Гинуть мирні люди. Руйнується інфраструктура.
Ось вона — реальність війни в Україні. Війни, яку вони не починали, але яку змушені нести у своїх тілах і своїй нервовій системі.
4:00 ночі.
Я все ще не сплю. І я все ще живий.
І тепер ця вага осідає в мені.
Я живий, тоді як інші — ні.
Я живу у Сполучених Штатах. Я можу приїжджати й виїжджати. Багато хто — не може.
В одній частині світу люди прокидаються від будильників.
Тут — від вибухів.
Я живий, щоб свідчити про те, що ця війна робить зі звичайними людьми, і щоб не дозволити їй стати просто фоновим шумом.
Поки ця війна триває, для зовнішнього світу вона стає чимось звичним. Черговий заголовок. Чергове оновлення. Черговий конфлікт, що змагається за увагу.
Але це — не нормально.
Коли страждання стає фоновим шумом, його легше ігнорувати. Коли його ігнорують — воно затягується. А коли затягується — втрачається більше життів, руйнується більше родин, і більше травми переноситься в наступні покоління.
Якщо ви це читаєте, я запрошую вас відгукнутися.
Моліться за народ України, але не зупиняйтеся на цьому.
Говоріть про те, що відбувається.
Не дозволяйте цьому бути забутим.
Станьте поруч із тими, хто не має вибору, окрім як це переживати.
Нехай ваше співчуття стане дією.
Читайте також:
