Людмила Марфін — християнка, дружина, багатодітна мама і капелан-волонтерка. Солдати її знають як Віру, ту, котра вірить та розповідає про віру. Нещодавно жінка дала інтерв’ю для Української Правди. Про нелегкий шлях служіння дітям, стосунки з Богом, капеланство, виклики сьогодення і завтрашнього — у матеріалі нижче.
Від покаяння до служіння дітям
Людмила родом з Вінниччини, покаялася у 1996, коли їй було 25 років. З того часу пліч-о-пліч зі своїм чоловіком служать Богу. Людмила здобула освіту за фахом інженера-механіка, працювала викладачкою в училищі.
2007 став переломним у житті Людмили та її сім’ї. Тоді вони були залучені до роботи місії «Нова надія», котра проводила курс для підлітків «Жодних вибачень». Подружжя задумалися над ідеєю прийняти у свою сім’ю діток, щоб забезпечити їм повноцінне дитинство. Так, окрім власних п’ятьох дітей, Людмила з чоловіком взяли двох братиків-близнюків і їхню сестричку.
У 2015 році Марфіни переїхали на Дніпровщину. Завдяки фонду «Міст у життя», який займається будівництвом будинків сімейного типу, отримали житло. За півтора року їхня родина поповнилася ще 20 дітьми.
Виховувати прийомних дітей — справа нелегка, особливо, коли їхнє минуле ще нагадує про себе. У 2017 подружжя виховувало вже 29 неповнолітніх дітей, кожен з яких був унікальний своїм пережитим болем. Тому Людмила вирішила здобувати професійну освіту на факультеті християнської й біблійної душеопіки Кременчуцької євангельської семінарії.
З початком повномасштабного вторгнення родина повернулася на Вінниччину. Зараз там виховуються 18 неповнолітніх дітей.
Про капеланське служіння
У 2021 Людмила розпочала навчання на капеланському факультеті Київської богословської семінарії. Також жінка завершила курси поліцейських капеланів, пів року працювала в спеціальному підрозділі «Поліна», що займається справами з домашнього насилля. Отриманий досвід був цінний для виховання дітей, адже можна проаналізувати та пояснити їм проблему на життєвих прикладах.
Допомагати та підтримувати військових Людмила почала ще до повномасштабного вторгнення. Так, у 2021 вона співпрацювала з військовими капеланами, разом з дітьми плели маскувальні сітки на фронт, малювали малюнки, надсилали гостинці. Тому й не дивно, що з початком повномасштабної війни Людмила не залишилася осторонь. Подружжя Марфінів стали допомагати армії харчами й ліками. Згодом Людмила почала вести тренінги для військових.
Сьогодні Люда є капеланом-волонтеркою, співпрацює з кількома бригадами. Основним завданням військового капелана є допомогти людині зрозуміти, що Бог є і на війні
Не завжди з тобою в окопі буде психолог і капелан, а Бог там є. Тому капелан хоче показати людині, що Бог завжди поруч, — каже Людмила Марфін.
Служба військового капеланства є позаконфесійною, тому капелани мають стати до помочі всім, незалежно від віросповідання і світогляду. Ще Людмила наголошує, як важливо не нав’язувати свої переконання, а показувати віру життям.
На війні ставлення до Бога змінюється. Солдати розуміють, що часто їм ніхто не може допомогти з людей, тому звертаються до Неба. Для самої ж Віри постріли чи сигнал повітряної тривоги — нагадування про те, що треба молитися. Про силу молитви й розповідає солдатам.
Втрати та виклики
Людмила розуміє, що поїздки на фронт можуть закінчитися фатально. Проте це не зупиняє її служіння. Говорить, що коли була дуже близько до лінії розмежування, відчувала, що перебуває «наче під Божими крильми». Але війна — це втрати. Половина воїнів, у яких Людмила жила цього літа під Бахмутом, загинули. З тих, кого знала особисто, не стало двох.
Людмила допомагає не лише військовим, а і їхнім родинам. Спілкується, розраджує, інколи вибирає подарунки від імені військових. Є досвід роботи й з ветеранами. Наприклад, чудова історія про чоловіків, котрі потребували біонічних протезів. Капелан чесно визнала, що нічим не може допомогти як людина, але буде молитися. І диво: через пів місяця їх узяли на протезування до Вашингтона.
Стосунки з Богом
За час війни стосунки Людмила стала ще ближчою до Бога. Її життєва фраза: любити Бога і людей. Жінка говорить, що не хоче витрачати свою духовну силу на плекання ненависті, значно краще вкладати в любов до українських воїнів. Утім капелан вважає неприйнятним виправдання збройної агресії РФ іменем Бога та стверджує, що покарання за злочини прийде.
У важкі моменти Людмила черпає силу в Бозі та в тому, що її праця потрібна хлопцям. Іноді вона теж буває втомлена й розбита, але все ж підіймається і йде.
Бог дає тобі бажання – коли руки опускаються, Він тебе докучки зліплює і ти знову вперед йдеш.
Про підтримку воїнів
Підтримка воїнів — справа не лише капеланів, а й всього суспільства. Тому важливо молитися, об’єднуватися, шукати можливостей для допомоги.
Найбільше Людмила боїться післявоєнної реакції суспільства на ветеранів, того, що вони залишаться сам на сам із пережитим. Навіть зараз люди не знаходять слів і дій для того, щоб вийти назустріч ветеранам. Тому нам потрібно підготуватися, морально утвердитися, щоб опісля не завдавати їм повторних ран. Та ж сама і навіть більша відповідальність буде на церкві.
Читайте також:
Ще одним переживанням Людмили є майбутній стан особистої віри українських захисників. Під час війни вони можуть наблизитись до Бога, а згодом — відійти, збайдужіти. У біблійній притчі про прокажених лише один самарянин повернувся подякувати за оздоровлення. Так само й тут важливо, щоб віра солдатів збереглася та укріпилась.
