Легендарна Свято-Троїцька церква знаходиться у відомому селі Пустовійтівка на Роменщині, у мальовничому місці. Навколо пахучі влітку липи, які гудуть від бджіл, а пройти униз – тихоплинна й чиста красуня-Сула. Є тут «Веселий берег» із «грибками», де відпочивають земляки, що раніше було, але нині зовсім інша ситуація. Заасфальтована дорога і бруківочні доріжки, всюди зелено з ранньої весни до глибокої осені. Чому така особлива церква? Та тому, що у свій час її збудували за кресленням і на кошти останнього кошового Запорізької Січі Петра Івановича Калнишевського.
“В духовну протопопію Роменську управу доповідь. Війська запорозького низового пан кошовий отаман Петро Іванович Калниш, у селі відомства протопопії роменської Пустовійтівці, в якому він, пан кошовий, народився, від свого кошту власного знову дерев’яну в ім’я пресвятої Трійці церкву на місті вольному збудували…”
Так засвідчує історичний документ. Бо це саме той отаман вільного козацтва, якого після розгрому козацької вольниці 4-5 червня 1775 року, російський царат запроторив на довічну каторгу в Соловецький монастир. Там він відбув аж 25 років і помер на 112 році життя. В Україну Петро Калнишевський повернувся у пам’ятниках, назвах вулиць, написаних і виданих про нього книгах, створених відеофільмах, музеях його імені. П.І.Калнишевського канонізовано як Святого Київським патріархатом Української православної церкви. Повернулася і церква. За президентства Віктора Ющенка її було новозбудовано згідно з тим старовинним кресленням, із дерева, дуба, без жодного цвяха, з мужніми граційними формами, 30 м висотою і у 2006 році урочисто освячено на Покрову. Мені, як генералу-хорунжому Українського козацтва доводилося багато разів тут бувати, проводити різні заходи, брати участь у щорічній «Калнишевій раді» 12 липня… У 2018 році настоятелем Свято-Троїцької церкви став священник, отець Валерій. Йому пропонували приходи в Роменському, Недригайлівському і Липово-Долинському районах. Обрав Свято-Троїцьку церкву в Пустовійтівці, хоча сам живе у Коровинцях. Церква по праву вважлася і, насправді, такою й завжди була як к о з а ц ь к а. На Божу службу сюди збиралося Роменське районоване козацтво у всі свята: на Різдво, Великдень, Трійцю, Петра й Павла, і, особливо, 14 жовтня, на День ПОКРОВИ Пресвятої Богородиці, День Українського козацтва і День захисників і захисниць Вітчизни. Отець Валерій, побачивши козаків, що скромно ставали збоку в шеренгу, завжди казав: «Проходьте сюди ближче, це ж ваша церква». Відбували Божу службу, а тоді йшли до пам’ятника П.І.Калнишевському, який височів наприкінці села по дорозі на Оксютинці та інші села. Там, за традицією, завжди було козацьке к о- л о з обговорення злободенних справ. Щиро і тепло вітали і приймали в Українське козацтво воїнів, які служили в АТО, тоді ООС, а нині боролися з ворогом на російсько- українській війні. О. Валерій, як і належить, разом з отаманом благословляли нове поповнення…
ПРЕВЕНТИВ
Валерій Миколайович ШЕЛУДЧЕНКО, у миру, 17 років відслужив у Прикордонних військах, старший прапорщик. Тоді закінчив Волинську духовну семінарію. Висвячений у сан священника. З початком війни, у 2014 році звернувся у Роменський військкомат і став військовим священником. Тоді ще про капеланство не йшлося. (Та загалом йому більше подобається назва: військовий священник). Лише коли Прем’єр-міністр Арсеній Яценюк зустрівся з Митрополитом Київським і всієї України Філаретом, у державі появилися згадки про капеланство. О.Валерій – один із перших. Ще у 2014 році одержав патріаршу нагороду – теж серед найперших. Почав службу в батальйоні піхотинців. Пройшов вишкіл на курсах у заменитому навчальному центрі «ДЕСНА». Тоді – медичні курси. Служив у медчастині Сумської ТРО. Відвідав Сумський облвійськкомат, попросився на фронт. Знайшов собі круглий намет зробив похідну церкву. Зібрав все необхідне + ліки, харчі – і в Луганську область, до своїх: Марківка, Старобельськ. Паралельно призначили начальником клубу, словом, і культурна, і духовна служба! У 2015 році, як старшого прапорщика, призначили начальником РХЗБ (Радіохімічний захист і безпека). З 2016 року – у в.ч. центру «ПІВДЕНЬ». У будні, як старший прапорщик, у РХЗБ, а у суботу/неділю – як священник. Доводилося займатися 200-сотими і 300-сотими. Поховання, оформлення документів тощо. Спершу він їздив на старенькому «Уазикові», який розстріляли, був контужений. Шпиталів тоді ще не було, то якось одужав. Пізніше єпископ Сумський і Охтирський Мефодій подарував йому «Волгу – ГАЗ-30». У таковому батальйоні в Луганській області почав йменуватися як в і й с ь к о в и й с в я щ е н н и к. Майже 800 днів отець Валерій був на передовій різних фронтів боротьби з ворогом і окупантом у російсько-українській війні…
Постійно прибував і у рідний край. Так, на початку березня 2022 року поїхав у свою Свято-Троїцьку церкву. Як там? Під’їхав до ворожого блок-поста на перехресті до Пустовійтівки, пропустили. Побував у церкві, чи цілий іконостас, який він долаштовував, зберігся. Купив у магазині 2 буханки, 2 пляшки води мінеральної, консервів. Поїхав зворотно. Зупинила його на виїзді з села автоматна черга по колесові. Перевірили документи. Священник. Поставив запаску. Поїхав додому. Глянув на заднє сидіння: немає жодних харчів. Що тут казати: убивці, злодії, варвари, гвалтівники, вандали, андрофаги – безбожники …
ТРИМАТИ СВЯТИЙ ДУХ. ПОХОВАТИ померлих. НАГОДУВАТИ голодних. ОДЯГТИ роздітих. Таке кредо у військового священника, отця ВАЛЕРІЯ …
25 жовтня. Дзвоню отцю Валерію: З Днем українського капелана вас! – О, точно, сьогодні наше свято. Дякую. – Кажу далі, що чудова нагода зустрітися і розказати про капеланство, може, напишу щось!?-Коли? Та сьогодні ж такий день, – продовжую. – А де ви зараз. – Приїхав на базар, у райцентрі. – Добре. – І я тут.
Домовилися зустрітися у відомому кафе «Харчевня». Замовили м’ясо з сиром і грибами та узвар, які завжди готують вельми смачно.
Як правильно до вас звертатися?
У Білому священстві я протоієрей. Звертаються: отець. Звісно, що – , священник, військовий капелан.
Отче, Валерію. Починаю вас розпитувати, – кажу. – То як ви стали капеланом?
– Скажу відверто, не дуже й збирався, адже прихід великий, церква відповідальна, тільки-но тоді прийняв її, роботи багато. Але взнаю, дехто з попередників були в капеланах, інші мої колеги теж їздили тоді раніше на Донбас. То й надумався. Дещо пізніше розпитав у них. Виявляється, що не так-то й просто стати військовим капеланом. Хоча 30 листопада 2021 р. Верховна Рада ухвалила Закон «Про Службу військового капеланства». А до цього, ясна річ, був законопроєкт. Звісно, я вивчав обидва документи. Закон нині із собою ношу (дістає його). Так от, цим Законом встановлюється, що Служба військового капеланства – це окрема структура у складі Збройних сил України, Національної гвардії та Державної прикордонної служби, інших наших військових формувань. Має своє управління – Службу військового капеланства, військових капеланів і утворена з метою організації заходів для задоволення духовно-релігійних потреб військовослужбовців, працівників та членів їхніх сімей у мирний і воєнний час. Служби військового капеланства підпорядковуються безпосередньо головнокомандувачу ЗСУ і командувачам тих військ, що я уже називав. Але це було все потім. Коли я починав, то законодавства не було.
Тобто, капеланство тепер уже взаконено. А хто ж може бути військовим капеланом? – продовжую розпитувати отця Валерія.
– За Законом нині військовим капеланом може бути громадянин України, який є священнослужителем зареєстрованої в Україні релігійної організації та отримав від керівного управління відповідної релігійної організації мандат на право здійснення військової капеланської діяльності.
А коли я починав, то ситуація зовсім інша була. Потреба у капеланах, звісно, давно була, адже в зарубіжних арміях є капелани. Необхідність у нас, на мою думку, виникла після розмови тодішнього Прем’єра-міністра Арсенія Яценюка з патріархом Філаретом і ми почали називатися капеланами. Ну, і освіту священника треба мати, що в мене було: Волинська духовна семінарія. Починав з Сумської ТРО, шпиталів, а тоді попросився на війну. Направили до піхотинців.
– І що ж вам доводилося робити конкретно? Розумію, що це – найскладніше і найголовніше в службі капелана у військовій частині.
– Так. До поїздки в батальйон я готувався. Коли основателя нашої церкви Петра Івановича Калнишевського прирівняли до лику святих, Роменським земляцтвоми була випущенка його іконка, розміром А 5. Узяв їх якнайбільше, освячених натільних хрестиків, ясна річ, молитви на листівках «Отче, наш …», ну, і свої необхідні церковні речі для Божої служби. Зробив із намета похідну церкву: обтесаний із осики (щоб легше було) стовпчик ставився посередині, на складаному/розкладному трюмо розвішувався іконостас, розміщалис япідсвічники. Підремонтував свій «Уазик». І – поїхав до піхотинців…
– А як регламентується перебування військового капелана у батальйоні?
– Дійсно, перебування військового капелана у батальйоні має свої правила.
– І які ж ці правила чи умови?
– Виявляється, що капелану не можна брати в руки зброю і навіть носити її, йти на бій, у пекло, що наражає його на небезепеку, бо військові зобов’язані його навіть захищати. Тому мені доводилося працювати з побратимами, які прибули з бою, на перепочинок, обслуговування своїх бойових машин.
Що добре помітно, в українських військовиків є тяга до Бога, до молитви. Уранці, перед сніданком за найпершох обставин я прагнув їм читати «Отче наш! Іже єси на небесах і т.д….» Що важливо, у мене була похідна церква, капличка, де я працював із особовим складом. До капеланської роботи входить проповідь на 5 хвилин на біблійну тематику. Тому разом з військовими молимося і закликаємо Ісуса Христа стати нашим Господом і Спасителем. А наприкінці обов’язково молимося за родини, за Україну, за нашу Перемогу.
Капелан, о. Валерій все ж таки постійно їздив на «передок», тобто передові позиції фронту і вважав свою присутність там важливою, хоча керівництво таке не схвалювало і казало, що не варто військових там відволікати.
Продовжую розпитувати. Скажіть, отче, а що було на війні найскладнішим у вашому капеланстстві
Тяжким для мене було спілкуватися з пораненими, а ще найважче – це говорити з родинами загиблих. Вони плакали і, утішаючи їх, я теж плакав разом із ними.
– Я тут пригадав свій вірш «Сльоза» і прочитав йому:
У мирні дні – солона,
уся щока холоне,
але – то щастя сльози,
адже нема погрози.
Війни сльоза – гаряча,
доросла і дитяча.
Вогнем палають щоки,
переживань потоки,
коли Людина плаче,
нескорено й терпляче!…
Так, – сказав капелан Валерій, – нескорені, нездоланні і терплячі та героїчні наші захисники! Завжди – сильні Духом!
– А щ о можете ще пригадати з вашого капеланства?
– Був такий випадок, що прийшов у мою похідну капличку танкіст і каже: Я ніколи в житті не сповідувався, то можна мені тепер. Ясна річ, що можна, – відповідаю йому. Я сповідував його. Або приходить уже немолодий танкіст і каже: Оце прожив 50 років, а – не хрещений. – Говорю йому, що похреститися ніколи не пізно. Охрестив його, окропив святою водою і зовісив хрестика. А тоді на додаток: До мене в церкву якось прийшла нехрещена бабуся, 74 роки. Похристив. А то 50-т кажете.
Мені, як військовому капелану, інколи телефонують також члени родин, щоб дізнатися про долю військовослужбовця (бо воїни не завжди можуть умикати телефон), або з проханням сприяти вивезти тіла чи допомогти звільнити з полону. «Блаженні миротворці, бо синами Божими звуться. Блаженні за правду, бо ваше царство небесне – так написано у «Служебнику».
Уже давно ми з’їли неохоче свої обіди, не той апетит був. Замовили ще й каву «Американо», щоб хоч трохи збадьоритися.
– Звісно, – продовжував отець Валерій, – що доводилося розмовляти з пораненими, які час від часу виливають душу, розказують про те, що не встигли зробити, про: свої сім’ї, дружин, дітей, щ о мріють.
Є і сумні обов’язки. Завтра усі роменські капелани проводжатимуть в останню путь нашого земляка, вчителя-історика, патріота, хто віддав своє життя за незалежність України, а, отже, мій обов’язок провести його в останню путь, віддати останню шану, втішити рідних та близьких, побратимів.
Доводилося мені також відвідувати шпиталі, я ж медкурси закінчував, колись служив у медчастині, працювати з волонтерами, шукати і привозити найнеобхідніші ліки. Що було важко, так це евакуювати тіла загиблих із поля бою (інколи не просто тіла, а лише, на превеликий жаль, те, що від них залишилося). Це – дуже важко. Та найтяжче за все – бачити згорьовані сім’ї, дивитися в очі матерям, жінкам і дітям. Намагатися знайти слова співчуття і втіхи та підтримки. Але були й вельми приємні моменти, правда, у шпиталі. Пара військових, обоє снайпери, вирішили вже при одужуванні одружитися. Майор їх розписував, був як ЗАГС, а я провів вінчання і церковне благословіння шлюбу!
А чи було вам самому страшно?
Так, було, але не постійно. Страшно було, коли і місце дислокації, і якщо батальйон знаходились під ворожим обстрілом. Особливо, коли був у танкістів «Холодного Яру». Я завжди кажу м о л о д і, що треба бути обачним і безпечним. А молодість є молодість. Бахнуло, він висовує голову подивитися:
Я к там. – Кажу: У землю вгризайся, а не підставляй голову під кулі. Бачиш: Я ж пригнувся. Або: Ідемо, збоку стежки розтяжка. – Кажу, зніми.- Та хай потім, вона вже й поржавіла. Узагалі я вам скажу: Хто на передовій – у них немає с т р аху вже через два місяці. Наші воїни – героїчні і безстрашні! Це, дійсно, правда, бо сам бачив і переконався.
А що ще пригадується?
Почася обстріл. Убігає в окоп командир батальйону.-Батюшка, моліться! Почали вдвох молитися. Слава Богу, все обійшлося, без людських жертв, але техніки трохи постраждало.
Як звільнили село в Луганській області, дивлюся стоїть церква, пуста.
Знайшли старосту, ним виявилася така миловидна і бойка жіночка. Відкрила. Кілька днів проводив там службу. Вже стало приходити 19-20 вірян. Тоді запросили нашого священника сюди на постійну роботу. У перші роки війни з наших місць священників було мало, добре, що вони приїздили із Західної України.
Ще таке: Одного разу капітан із СБУ каже, що за вами уже полюють на тому боці, варто переїхати в іншу війському частину…
Хоча вже й сутеніло, о. Валерій запропонував усе ж таки з’їздити до Свято-Троїцької церкви, – покажу вам дещо важливе. Та й вам там через міст над Сулою, до Сененкового, Гаїв і до свого рідного Хмелова можна буде швиджше доїхати.
І ми поїхали. Коли прибули, підійшли до церкви і я побачив збоку молоденькі дубки і туї з табличками.
– На Покрову, наш великий день, – коментує о.Валерій, – разом із родинами полеглих захисників, козаками, які теж воювали, односельцями і містянами, гуртом висадили Алею СЛАВИ полеглих захисників із Роменщини. З одного боку – таблички 50х50 см (із прізвищем, іменем, по-батькові, рік народження, де народився, де загинув), з другого – туї; посередині з плиток доріжка, щоб люди могли нормально підійти, віддати шану мужнім землякам.
Прийшли до машин і насамкінець я прочитав вірш, присвячений «Українським військовим капеланам»!
Капелани в війську служать, Капелани держать Дух,
З усіма вони тут дружать, щоб ніколи він не вщух!
І несуть солдатську ношу Звісно, молються постійно
справно, як і службу Божу. На війні і у дні мирні.
Ваше Слово є натхненне, Капелани, капелани –
не вогнене, а – боренне! Ви у війську магелани,
Ваше Слово – Боже й мирне, Ви – від Бога є гінці,
для вірян – орієнтирне! Як – народні посланці…
Вірш вручив з підписом військовому капелану, отцю Валерію. Попрощалися.
Подзвонив о. Валерію 28 листопада 2022 року, щоби дещо уточнити.
– Я у лікарні,- каже. Отак? Ніщо не проходить безслідно. Але інфаркт, інсульт, та й ще дещо, слава Богу, і лікарям подяка – подолано. Завтра уже й виписують.
– Чи можете говорити?
– Так, можу…
Спілкувалися години зо дві. Проговорили, фактично, все те, що написано. Мені неоднозначно стало зрозумілим: Головне завдання військового капелана на війні – бути завжди поруч бійців, відгукуватися на їхні духовні потреби, допомагати словом Божим вистояти і перемогти. Бути їм побратимом, другом, розрадником. І дуже важливо – це відганяти від них страх, зневіру, депресивні настрої. Тримати і себе, і бійців у позитивному тонусі. Бути оптимістом, як би нелегко це було на передовій фронту. І нехай часом навіть крізь сльози, але вміти усміхатися, жартувати. Веселе слівце завжди знімає напругу. На військового капелана рівняються сотні бійців, тому він не має жодного морального права дозволити собі впасти Духом. Адже він посланець Бога, носій Святого Духу, воїн Світла і Добра. Саме на капеланах значно тримається бойовий Дух наших захисників і захисниць Матінки-України!…
Читайте також:
На війні ДУХ – унікальний,
в основному – радикальний.
ДУХ, що Тіло підіймає,
а вороже– опускає.
ДУХ Хмельницького й Мазепи, –
попри всі оті наклепи.
ДУХ Шевченка і Франка –
Козака Гаврилюка.
ДУХ Вкраїнського козацтва,
Славно-Лицарського Братства.
ДУХ Європи і Є (е)С,
ДУХ, Хто рухає Прогрес!
ДУХ всього тебе проймає,
Душу й Серце обіймає.
Праведну покаже Путь,
постарайся ДУХ збагнуть!
Від рання і до смеркання –
СвятоДуху панування…
Бо – це ДУХ СВЯТИЙ Вкраїни –
ВІН ДО КОЖНОГО ДОЛИНЕ!
ДУХ нікому не зламати,
буде ДУХ ПЕРЕМАГАТИ:
щоб ствердить Добро і Волю,
Українську Мрію й Долю!…
А промінню БОЖО Духу
не бувать ніколи вщуху.
Бо енергія потужна
буде завжди ПЕРЕМОЖНА!!!…
З Богом, з вірою у Збройні Сили України рухаємося до
Української ПЕРЕМОГИ у цій жорстокій війні!…
ПРИМІТКА. ІНТЕРВІРШЕЛА – це документально-публіцистично-художній твір (жанр), в якому контекстуально поєднуються компоненти інтерв’ю, новели/оповідання і вірша, іншої літератури задля повнішого розкриття теми/проблеми…
Автор: Академік Валентин БУГРИМ
