Людмила Филипович, провідний науковий співробітник відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Григорія Сковороди Національної Академії Наук України, розповіла про вплив війни на протестантське середовище в Україні, відображаючи глибокий розрив, який відбувся не тільки на рівні ідей, але й у практичній діяльності церков.
Джерело: adventist.ua
Людмила Филипович, визнаний експерт у галузі релігієзнавства, поділилася своїми спостереженнями щодо впливу війни на протестантське середовище в Україні. Вона зазначає, що повномасштабне вторгнення Росії у 2022 році стало шоком для релігійних організацій, особливо для протестантів, які не звикли до конфліктів зі своїми віровизнаннями.
Филипович відзначає, що ідеологія євразійства, яка раніше об’єднувала протестантів СНД, поступилася місцем розриву зв’язків з російськими структурами після 2014 року, а особливо після військового вторгнення 2022 року. Це призвело до переривання не тільки інституційних, але й особистих зв’язків.
Вона також зазначає, що протестантські церкви в Україні рішуче засудили війну, вказавши на агресора і його жертву. Відсутність підтримки з боку протестантів Росії спричинила формування антиросійських настроїв та патріотичних орієнтацій серед українських протестантів.
Филипович підкреслює, що сьогодні протестантське середовище в Україні є неоднорідним. Деякі активно підтримують Україну, моляться за перемогу, воюють або волонтерять, тоді як інші займають більш стриману позицію, виправдовуючи війну людськими гріхами.
Важливою частиною діяльності протестантських церков стала гуманітарна допомога. Вони організували вивіз людей з небезпечних районів, надавали психологічну підтримку, допомагали з переправою родин за кордон, забезпечували ліками та продуктами харчування.
Филипович звертає увагу на високу структурованість та дисципліну протестантських громад, які ефективно діяли в умовах катастрофи. Завдяки міжнародним зв’язкам, церкви отримували значну гуманітарну допомогу.
Читайте також:
На закінчення, Филипович підкреслює, що протестантські церкви продовжують адаптуватися до нових викликів, включаючи потребу в нових лідерах, зміни в складі громад та використання нових євангелізаційних практик.
“Филипович відзначає, що ідеологія євразійства, яка раніше об’єднувала протестантів СНД, поступилася місцем розриву зв’язків з російськими структурами після 2014 року, а особливо після військового вторгнення 2022 року. Це призвело до переривання не тільки інституційних, але й особистих зв’язків.”
Шановна релігієзнавиця п. Филипович щось тут переплутала або просто перебуває у звичайному (перепрошую) невігластві.
Ця імерсько-шовіністська ідеологія “євразійства”, одним із фундаторів і піар-пропагандистів якої, до речі, є відомий московитський екстреміст-чорносотенець і мракобіс Алєксандр Дугін, – ніколи і ніяк – не “об’єднувала” протестантів т. зв СНД.
Принаймні, українські протестанти до неї не мали жодного стосунку. Як, загалом, не сповідували ніякої ідеології – як такої. А тільки біблійну віру в Господа і Спасителя Ісуса Христа.
Війна не тільки показала розшарування серед протестантів, але й їхню духовну слабкість, відсутність злютованости й українського патріотизму. Чимала частина високодуховних просто втекла з України, а тепер повчає тих, хто в Україні, як правильно служити і бути вірними Богові, напевно, маючи себе на увазі. Відсутність знань з Історії України та української мови призвів до байдужости певної частини протестантів, до їхньої аполітичности і національного нігілізму. Своє відверте боягузство вони прикривають словами з Біблії про любов до ворогів, змішуючи грішне з праведним. Скільки випадків молитов про те, щоб не потрапити в армію, відкосити від неї. При цьому можна не раз почути про те з катедри, що християнин не повинен боятися смерти. Наводять приклади Павла, інших християн. А я от думаю, якщо ми не готові умирати за свою земну батьківщину, Україну, то чи будемо готові умерти за небесну. Ніхто не хоче умирати: ні я, ні ближній мій. Я не закликаю когось брати зброю і умертвляти ворогів України. Це далеко не кожен вірянин може робити. Але будьмо відвертими – право умирати за Україну протестанти віддали православним і католикам, бо вони, на думку високодуховних, не відроджені через Боже Слово і хрищення, і не сповнені Святого Духа. Та все ж вони жертвують собою і йдуть на смерть, на каліцтва, і навіть на забуття, щоб жили ми, кого прикривають вони. Така гірка правда. Але є чимало вірян, і їх більшість, які служать і працюють і не тікають за кордон. Вони і є справжня сіль. На жаль, спостерігаєш картину, що на служінні ти ніби перебуваєш десь у московській глушині. Довкола тебе чужа мова, мова окупантів і вбивць, а брати і сестри не беруть собі до розуму, що цей окупант прийшов їх “визволяти” , а вони продовжують говорити його мовою, моляться за “мір для нашей страни”. Тільки ось якої? Чи не радіє окупант з цього? “Ну молітєсь, молітєсь на нашем язикє. Ми же ваші асвабадітєлі” . І це теж правда. Про це воліють не казати, бо “какось льогше і понятнєє”. Бракує нам Неемії та й не одного. Колись може і діждемося, а так живемо як жили в своїй шкаралупині, як ніби і війни немає, хтось там на фронті за нас воює і гине, а в церкві не почуєш і молитви за перемогу України в цій війні, а все за мір во всьом мірє. А ніяк не можуть втямити, що без перемоги України в цій війні не буде миру. Поки Гітлера не здолали – мир не наступив. Так і нині: поки путіна та його кремлівську банду не подолаємо – миру не буде, ні в Україні, ні в усьому світі, скільки б не молилися за нього. Молитися треба за перемогу України, а не просто за мир.