Євсевієве (Галицьке) Євангеліє — пам’ятка української мови, перепис фрагментів тексту зі старослов’янського перекладу Євангелія від Іоанна, виконаний для церкви святого Іоанна поповичем Євсевієм (напевне, в Галичі або, менш імовірно, в Холмі). Знайдене в селі поблизу Молдови.
Вчені підрахували, що протягом XI—XIII століть на території стародавньої Руси-України руські літописці написали кілька десятків тисяч манускриптів. І що вже тоді автори рукописів намагалися перекладати богословські тексти на зрозумілу простому люду мову.
До них належить і Євсевієве Євангеліє. Його написання припало на час, коли на чолі Галицько-Волинської держави стояв син князя Данила Галицького Лев Данилович. Про це є відомості на одному з аркушів рукопису. Тож умови для створення пам’ятки були доволі сприятливі.
Ім’я автора цього стародавнього українського манускрипту – попович Євсевій, звідси і назва Євангелія. Хто це був за чоловік, коли народився і коли відійшов у вічність – про це, на жаль, нам нічого невідомо. Безперечно, що попович Євсевій був служителем при одній із церков, що носили спільні назви на честь Івана – або учня й апостола Христа, або відомого проповідника і Константинопольського патріярха Івана Золотоустого – що існували на той час або у Перемишлі, або у Холмі. Що він був русичем-українцем не викликає ніякого сумніву в жодного дослідника Євангелія, адже сам автор свідомо вніс чимало саме українських слів, що властиві для говорів Галичини як тоді, так і в сучасній Україні. Ймовірно, що попович Євсевій був родом або з Галича або Холма.
Що ж собою являє Євсевієве Євангеліє? Як і більшість таких рукописів, воно призначалося для євангельських читань від дня П’ятдесятниці до Великого посту і належить до апракосних Євангелій, тобто скороченого варіанту Святого Письма. Написане воно на 140 пергаменних аркушах. Манускрипт містить покажчики читань до різних святкових і недільних богослужінь, а також уставні покажчики до церковних служб. Незважаючи на матеріал, на якому написане Євангеліє, воно зберегло в собі риси, які властиві саме Галицько-Волинській Русі. Особливо це характерно для ініціалів рукопису.
Щодо свого мистецького обрамлення, то Євсевієве Євангеліє значно поступається своїм художнім виконанням іншим рукописам попередньої та своєї доби. Можливо, цьому можна знайти пояснення не відсутністю бажання поповича Євсевія зробити його ошатним, скільки браком досвіду в мистецькій штуці. Однак і в ньому наявні три заставки і кілька простих орнаментальних смужок.
По записах, що збереглися на берегах книги від тимчасових власників рукопису, простежуємо історію його мандрів. Сам попович Євсевій власноручно повідомив про час створення пам’ятки – 1283 рік. А вже по кількох десятках років з’являється запис нового власника Євангелія – Костянтина Манойла. Ймовірно, що йому сподобалася книга, чи можливо для її придбання були інші причини. Одна з них – він був набожною людиною і хотів мати цю книгу. Де перебував рукопис протягом трьох століть, чи у нащадків Костянтина Манойла, чи при церкві, чи то у приватній колекції – невідомо. Але запис на одній зі сторінок вказує, що він по трьохсот роках опинився у якогось Стефана-воєводи, який, напевно, добре володів грецькою, латинською та слов’янською мовами, якими він 1600 року написав про якусь свою пожертву. Вірогідно, що нею міг бути саме рукопис Євангелія. Стефан-воєвода вказує, для кого він робить таке доброчинство: «на та Манна».
Не минуло й сорока років, як на сторінках манускрипту з’являється нова нотатка на румунсько-молдавській мові, що вказує на котрогось Вондора Гаврила. Мине ще два століття, і наш рукопис через неясні обставини опиниться у старообрядницькому монастирі «Слатин». Тож самі записи породжують більше таємниць, аніж дають відповідей. Треба віддати належне цим людям, що вони дбайливо ставилися до цієї святині, чому і сама пам’ятка дійшла до наших днів.
Як сталося, що про Євсевієве Євангеліє знову заговорили? Наприкінці минулого століття у 1991 році українські мовознавці в рамках проекту Інституту української мови Національної академії наук України «Пам’ятки слов’янської писемності та культури», до якого згодом долучився Київський Славістичний Університет, укладали «Словника старослов’янської мови східнослов’янської редакції XI—XIII століть» і лінгвісти спостерегли, що рукопис поповича Євсевія містить значну кількість мовних рис, зіставних зі звуковими й морфологічними ознаками сучасної української мови. Ймовірно, що Євсевій мимоволі додав до рукопису ці мовні особливості, що неприховано вказують на відмінність української мови від інших слов’янських мов. Це дало вагомі підстави українському вченому-лінгвісту Василеві Німчуку, автору ґрунтовного мовознавчого коментаря до твору, заявити: «Аналіз мови Євсевієвого Євангелія переконливо доводить, що на час написання пам’ятки сформувалися всі основні риси, котрі характеризують українську мову як окрему лінгвальну систему, виразно відмінну від інших слов’янських…» Це спонукало українських науковців перевидати стародавню пам’ятку в Україні. Через ідеологічні та історичні чинники українські вченні не мали змоги працювати з мовою оригіналу безпосередньо. Після копіткої праці вітчизняних науковців українська пам’ятка, хоч і не в оригіналі, а тільки у фотокопії, повернулася на свою рідну землю. Через це у передмові до видання дослідники зазначили: «Титла наведено там, де їх вдалося прочитати на фотоплівці. Зумовлена їх відсутність на належних місцях якістю плівки чи пропуском переписувача, судити важко у зв’язку з недосяжністю оригіналу тексту, який зберігається у Москві…»
У лютому 2002 року в Києві відбулося представлення Євсевієвого Євангелія як наукового видання пам’ятки давньоукраїнської мови XIII століття накладом 1000 примірників. Тож нині українська пам’ятка доступна широкому колу читачів, й особливо, коли науковий і пізнавальний інтерес поєднується з духовними пошуками людини.
І хоча протягом трьох століть і було створено чимало рукописних книжок, але, на жаль, історія залишила нам доволі не багато з них. Причини, чому вони не дійшли у своїй дійсній кількості нам уже відомі. Та й ті, що українські науковці могли б досліджувати, не перебувають в їхньому розпорядженні через історично-політичні та ідеологічні чинники. Значна частина їх перебуває у московських бібліотечних архівах і фондах. Як і чому вони опинились там в такому числі – це розповідь подальших розділів. Але зазначу, що певна їхня частина, і то невелика, потрапила цілком природнім шляхом без вищезгаданих причин.
[sc name=”futerblock” ]
