Київський Псалтир — пергаментний рукопис великого формату на 229 аркушах, пам’ятка середньовічного книжного мистецтва України, яка має риси української мови. Містить псалми Давида, а також десять хвалебних пісень і молитов з інших книг Біблії. Написаний в 1397 році в Києві. Рукопис прикрашений мініатюрами на берегах.
Незважаючи на занепад стародавньої Київської держави, перекладацька й рукописна справа на київських землях не спинялась ані на мить. Звісно, що рукописи не виходили у світ, як видають сьогодні й щодня газети, журнали та книги, але праця дійсно не припинялася. Адже ж залишалися люди при монастирях і скрипторіях, які зберігали і школу перекладу і традиції переписування і передавали це наступним поколінням.
На порубіжжі XIV-XV століть, а саме 1397 року, на світ зʼявляється нова рукописна книга, що нині відома під назвою «Київський Псалтир». На думку деяких московських учених такий твір аж ніяк не міг народитись у Києві[1]. На їхній погляд, Київ – мати міст руських – мав би лежати в руїнах по монголо-татарській навалі. І повернення його до життя мало б забрати не те, що десятиліття, а кілька століть. Проте, як свідчать чимало історичних фактів[2], Київ, хоч і не повернув собі статусу державної політичної столиці, але швидко відродився як економічний, і не в останню чергу, як релігійно-культурний центр. Адже ж тут майже завжди перебувала митрополича кафедра, незважаючи на кризові явища, що випали на її долю, а саме, відсутністю висвячених київських митрополитів та переїзд декого з них до московської півночі. Але хай там як не було, релігійно-культурне й мистецьке життя поволі набирало сил і розвою.
- Русь-Україна в Речі Посполитій. Литовсько-Руська держава. Дорогою до живої мови, або що собою являла українська мова XIV-XVI століть. Перекладацька справа у слов’янських народів
- Новий переклад Нового Завіту – презентація 21 березня у Києві
Яким дійшов до наших часів Київський Псалтир? Якщо, ти, шановний читачу, є поціновувачем унікальних творів, і взяв би цю рідкісну книгу до рук, то відчув би чималу вагу, адже написали цей винятковий фоліант на 229 аркушах великого формату. В руках ти тримав би переклад з грецької на церковнослов’янську мову однієї з книг Старого Завіту — Псалтиря, що складається зі 151 псалма, зокрема, містить псалми Давида, а також десять хвалебних пісень і молитов з інших книг Біблії. Майстер-перекладач прикрасив рукопис 302 мініатюрами на берегах у неовізантійському стилі.[3]. А що він мав добрий мистецький вишкіл, то написав його урочистим, дуже чітким і каліграфічним півуставом[4].
«У роботі переписувача звичайно відбивається жива розмовна мова з місцевими особливостями. На думку одного із московських істориків, у київських рукописах XIV століття мова мала б бути «вже виразно ополячена»[5] . А в мові київського Псалтиря цього зовсім не відчувається – отже, він чужий для Києва. Проте, твердження про «виразно ополячену» мову викликає подив. Адже під безпосередню владу Польщі Київ потрапив лише після 1569 року, а в XIV столітті польського впливу, мовного особливо, тут не помітно і прослідків цього ніде не знаходимо»[6].
Спинившись трохи на зовнішньомистецькій частині, кинемо жмут світла на історію його появи. На щастя, нам відомо, що автором цього безцінного шедевру є «грішний раб Спиридон протодиякон», як він іменує себе з приписки наприкінці твору. Крім цього Спиридон згадав і замовника цієї книги – «смиренного владику, Михайла» смоленського єпископа. Чи був «грішний раб Спиридор» киянином – про це він замовчує[7], але точно подає місце написання твору – «А писана в граде в Києве». «Наш далекий предок подавши такі скупі, але точні відомості, ніби здогадувався, що його нащадкам доведеться виборювати свої ж мистецькі скарби на своїй таки землі.»[8]
Та по своєму написанні Київський Псалтир недовго був у своєму рідному місті. З Києва він потрапляє до Смоленська, безпосередньо до свого замовника, єпископа Михайла, який подарував його Успенському соборові у Смоленську, а по деякім часі опиняється в місті Вільно в Микильській православній церкві, що за легендою заснувала Уляна – дружина литовського князя Ольгерда. Такій карколомній подорожі до цього міста рукопис завдячує земському підскарбію (сучасною мовою – міністру фінансів) Великого князівства Литовського і Руського Авраму Глембицькому[9]. Історія не розповідає нам, як він опинився в рукаїх земського підскарбія, ймовірно Аврам Глембицький, бувши смоленським старостою у 1496-1505 роках до свого підвищення, міг придбати чи отримати Київського Псалтиря. Та книга також недовго була в нього, і він дарує її Микильській православній церкві у Вільно 1518 року, про що засвідчує запис на одній із сторінок манускрипта. Тут рукопис зберігався понад три століття, поки його не знайшов настоятель Микильської церкви Михайло Бобровський, який був водночас професором Святого Письма і герменевтики у Віленському університеті. Дослідник постійно брав його до себе додому для вивчення та зберігання. З кінця 20-х років XIX століття український рукопис регулярно був у розпорядженні Михайла Бобровського. Та по польському повстанні 1831 року, Віленський університет московський царський уряд закрив. Михайлові Бобровському ж запропонували стати настоятелем Шерешевської парафії у Пружанському повіті Гродненської губернії. Та при своєму від’їзді з Вільно він не повернув рукопис до Микильської церкви. Чим керувався настоятель при цьому, нам не відомо. Чи було це зроблено заради науки, чи спрацювала чисто московська звичка привласнення чужого – нині важко сказати. Але факт залишається фактом, і віднині Михайло Бобровський стає одновласником українського раритету. Що спонукало його пізніше продати манускрипт польському бібліографу та бібліофілу, поміщикові Гродненської губернії Владиславу Трембицькому історія також мовчить. Але цілковитим власником він стане тільки після смерти Михайла Бобровського у 1848 році. Та життя розпорядилося так, що новий господар Київського Псалтиру тримав його у своїй книгозбірні лише до 1861 року, коли помер сам. Подальша доля української пам’ятки була заплутана й невідома. Спостерігаючи за несподіваними зигзагами її подорожей із одних рук в інші, спадає на думку, що подальші власники дивилисяя на неї не з погладу користі для науки, а для збагачення і підняття власного престижу. Існує думка, що спадкоємці Владислава Трембицького продали її. Але по деякім часі Київський Псалтир знову опиняється в центрі уваги. Цього разу новим власником стає князь Павло Петрович Вяземський, син Петра Вяземського – друга Олександра Пушкіна. Сам Павло Вяземський отримав її з Варшавської бібліотеки графа Анджея Замойського. Коли і де, за яких обставин унікальний український рукопис потрапив до книгозбірні Замойських, а також відбулась його передача Павлові Вяземському – історія також мовчить. Та врешті-решт поневіряння Київського Псалтиря нарешті завершилися. У 1881 році граф Сергій Шереметєв викупає рукопис у Павла Вяземського разом із 500 інших манускриптів і передає у дар Товариству поціновувачів стародавньої писемності у Санкт-Петербурзі. В часи більшовицького панування 1932 року Київський Псалтир потрапляє до ленінградської Публічної бібліотеки разом із усім зібранням творів Товариства поціновувачів стародавньої писемності. Нині українська памятка зберігається в Московській національній бібліотеці імені М.Салтикова-Щедріна (місто Санкт-Петербург). Уперше пам’ятка була видана фототипічним способом 1890 року, друге факсимільне видання – 1978. В 1963 році Київський Псалтир відреставрували.
[1] Вздорнов Г. Исследования о Киевской Псалтыри. – М., 1978. – С. 32
[2] «Передусім відзначимо, що Київ наприкінці XIV століття зовсім не був занепалим закутковим містечком. Археологічні дослідження останніх десятиріч показали всю неслушність уявлень про те, ніби Київ після 1240 року і аж до часів Богдана Хмельницького лежав у суцільних руїнах. Саме наприкінці того століття в Києві настало піднесення економічного, політичного й культурного розвитку [Ивакин Г. Киев в 13 – 15 веках. – К., 1982]. І створення чудової пам’ятки мистецтва – свідчення цього. Нагадаймо, що тоді одночасно з Москвою і раніше від інших відомих міських центрів Північно-Східної частини Руси, київський князь почав карбувати власну монету. Промовистий інший факт. 1399 року Київ дав такий самовикуп (3000 карбованців сріблом) Едигею, як і Москва 1409 гроку, яка була в той час, безперечно, найбільшим містом Східної Європи.» (Гліб Івакін Київський псалтир 1397 року не належить Москві//Пам’ятки України, 1993 р., № 1-6, с. 87 – 91.).
[3] «Мініатюрам “Київської Псалтирі” належить особливе місце в історії українського мистецтва. Їх високий художній рівень є незаперечним доказом того, що спустошливі напади татаро-монгольських військ не знищили Київ як культурний центр. Йому вдалося зберегти і передати наступним поколінням традиції давньоруського мистецтва. Той факт, що смоленський єпископ Михайло, проїжджаючи через Київ, замовив дякові Спиридонію написати цю книгу, говорить про те, що в ХІV ст. ще не померкла художня слава Київської Руси» (Київський Псалтир. [Електронний ресурс]).
[4] «Мініатюри київського Псалтиря не перебивають тексту, не розривають його, а вільно розташовані на берегах і пов’язуються з відповідними місцями в контексті тонкою червоною лінією, щоб спростити орієнтацію читачеві. Легкі, пластичні, витончені малюнки контрастують з урочистим, масивним текстом і водночас доповнюють його. Художникові до вподоби свіжі, яскраві кольори – червоний, синій, блакитний, зелений, що підкреслюються тонкими золотими штрихами. Загалом чудові мініатюри рукопису належать до найвищих надбань мистецтва XIV століття, а сам твір є провісником гуманістичних, ренесансних ідей, що посідають провідне місце в українському мистецтві наступних століть.» (Гліб Івакін Київський псалтир 1397 року не належить Москві//Пам’ятки України, 1993 р., № 1-6, с. 87 – 91.).
[5] Вздорнов Г. Исследования о Киевской Псалтыри. – М., 1978. – С. 32
[6] Гліб Івакін Київський псалтир 1397 року не належить Москві//Пам’ятки України, 1993 р., № 1-6, с. 87-91.
[7] Щодо національної належности автора, ми схильні вважати його киянином, українцем. Адже не московські ченці та церковні владики несли освіту і релігію до Руси, а українці на північ. І це доволі обґрунтовано довели праці відомих українських істориків і мистецтвознавців(Іван Огієнко, Гліб Івакін, Яків Запаско), а також і московських.
[8] Яків Запаско. Нотатки з історії українського рукописного мистецтва.
[9] «Сам Глембицький з походження киянин, син дрібного відкупника Рабея. Вчився в Києві, швидко зробив вдалу кар’єру, став членом державної ради Великого князівства. Він міг одержати Псалтир у Києві й перевезти до Вільна після остаточного поділу загальноруської метрополії та переїзду митрополичої катедри на початку XVI століття з Києва до Вільна.» (Гліб Івакін Київський псалтир 1397 року не належить Москві//Пам’ятки України, 1993 р., № 1-6, с. 87 – 91.).
[sc name=”futerblock” ]
