Попри розв’язану московщиною війну проти Української держави, в ній не припинилася праця над перекладами всієї Біблії, або її частин на українську мову. В цілому – цю роботу треба всіляко вітати і підтримувати. За останні три роки вийшло два повних переклади Святого Письма на нашу мову – Біблія з давньогебрейської Рафаїла Турконяка (Старий Заповіт) та двомовний переклад на українську і московську мови Валерія Громова. Для філологів-науковців і всіх словолюбів – це широке поле творчої діяльности. В пропонованій статті автор робить спробу подивитися на переклад Біблії на українську мову Валерія Громова. Цей побіжний погляд прискіпливий і доволі критичний, який не залишить нікого байдужим.
Переклади Біблії на українську мову мене цікавили від того часу, коли увірував у Христа. Для більшости українців мого покоління Святе Письмо в українській мові на початку 90-х років минулого століття на півдні і сході України – це своєрідна екзотика, диковина, як між іншим і все, що було пов’язано з мовою. Рідко можна було зустріти в церквах людину, що говорила і проповідувала українською мовою. Такі проповідники були білими воронами на широкому тлі московськомовного чорного моря. Важко казати, що рухало цими людьми, які, попри засилля московщини, зуміли зберегти свою ідентичність і любов до своєї мови. Дивились на них, як на диваків, жартома називали «націоналістами» чи іронічно «національно свідомими». Користувалися ці проповідники здебільшого перекладом повної Біблії чи Нового Заповіту Івана Огієнка, якого на той час було чимало не тільки в церквах, але й на полицях газетних кіосків. Серед людей, які намагалися читати огієнківський переклад і в такий спосіб повернутися до рідної мови, була певна частина незадоволених його текстовою інверсивністю, що, справді, ускладнює сприйняття тексту. Адже ж ніхто так не говорить і будує речення, як його було перекладено. Були певні нарікання і на мову перекладу. Доводилося чути, що це якийсь западенський, не український, бандерівський переклад… Я вирішив зайнятись цим питанням. На моє глибоке переконання саме мовно-лексична, понятійна база огієнківського перекладу – це справжня сучасна українська літературна мова. Тому такі закиди на його адресу я відкидаю з кількох причин. І вони такі.
По-перше, ніхто не може судити про мову перекладу, якщо він її або знає погано, або й зовсім не знає.
По-друге, тривале московщення нашої мови призвело до вилучення питомо української лексики, замість якої нам упродовж 70 років живосилом нав’язували або московські кальки, або суто московську лексику, розсилаючи таємні партійні циркуляри та темники по редакціях журналів, газет, видавництв тощо. Це московщення розпочалося з заборони компромісного наукового правопису 1928 року, розстрілом і засланням українських мовознавців і намаганням притягнути українські мовні норми до московських. Розпочалось із правопису і словникарства, а закінчилося освітою і наукою. За релігійно-культову лексику тут говорити вже зайве.
По-третє, відсутність або ерозія мовного відчуття, що відбилась на свідомості українців через сприйняття реальности через московськомовне мислення, впровадження так званого білінгвізму, що було нам нав’язано через великодержавно-імперську політику, шкільні підручники, так звані словники й середню та вищу освіту.
По-четверте, урбанізація і переселення українців за межі України, а перед цим голодомор-геноцид 1932-33 років, Друга світова війна, що призвели до зменшення носіїв питомої української лексики. Це не повний перелік причин, чому я категорично не приймаю закидів щодо неукраїнськости чи несучасної мови перекладу Огієнка, і не тільки його. То як можуть сучасні українці судити про огієнківський переклад, якщо вони не знають ні своєї історії, ні мови, ні тих законів, за якими розвивається мова. Без урахування цих причин, кожен, хто хоче кинути камінь в город мови перекладів Куліша, Огієнка та Хоменка – це, м’яко кажучи, елементарний невіглас. Ці роздуму народилися після ознайомлення з деякими перекладами та позитивними відгуками на них. Мої спостереження – це не спроба применшити значення перекладацької справи кожного перекладача, а намагання показати їм ті недоліки, які, як вони вважають, є їхнім «значущим і вагомим вкладом» в українське біблійне перекладознавство. Також взятися за перо (в сучасному мовленні це вже більш мовний анахронізм, бо вже здебільшого беруться за клавіатуру комп’ютера) спонукав переклад Валерія Громова, що дістав широкого розголосу. Проте, коли захотів його придбати, то був дуже шокований його захмарною ціною. Але, незважаючи на його дорожнечу – 3500 гривень, вирішив придбати. Ознайомився з текстом самого перекладу і тими вступними статтями і передмовами, що були написані. Справді, робота пророблена титанічна. Але не буду спинятися на тому, що приємно самому автору, бо і без мене вистачає панегіриків, а поведу розмову про те, що дуже і дуже неприємно вражає і може завдати шкоди самій українській мові. Тож мої філіппіки, допускаю навіть і це слово – це протилежний бік медалі цього перекладу. В своїх передмовах від перекладача та від редакційно-перекладацької редколегії написано чимало правильних і хвалебних слів. Але що викликає занепокоєння і тривогу? Тож, все “за порядком для тебе, висодостойний Теофіле”.
«Адекватність передачі змісту Святого Письма повинна здійснюватися також з урахуванням сьогоднішньої мовної культури, існуючої семантики слів, що у суспільстві змінюється кожні 15-20 років, включаючи норми правопису й орфографії.Від цього залежить, у якому вигляді та яким чином нам подається інформація через слово і який духовний Хліб ми споживаємо, читаючи Слово Боже.» Схожу тезу Валерій Громов продублював і в своєму «Біблійному словнику до українсько-російського перекладу Біблії»: «семантика слів у суспільстві постійно змінюється кожні 15-20 років, і це не може не позначатися й на перекладах Священного Писання, бо значення слів інколи суттєво відрізняється від того, яке вони мали декілька століть і навіть десятиліть назад.»
Сьогоднішня мовна культура сучасних українців – це болюча тема не тільки вчителів української мови, науковців-мовознавців і всіх українських словолюбів, але й самих українців, які, слава Богові, нарешті, зрозуміли, що мова має значення. І коли? Після цинічної неспровокованої війни московщини проти нашої держави, після кілька десятків тисяч жертв нашого народу. Проте мовна культура сьогодні – це калькована, суржикована й зматірщинізована обмосковлена лайка-балачка. Ось що сьогодні являє наша мова, що й мовою це не назвеш в устах багатьох українців. Варто тільки подивитися й послухати відео в соцмережах і пройтися вулицями південних, центральних і східних міст України. Добірної гарної мови з фразеологічними зворотами, з її чарівністю навряд чи хто і почує, хіба що з уст якогось літератора чи словолюба-патріота. А ті літературно-мовні потуги, що намагаються вичавити з себе українці – це, хоча й запізніла, але врешті решт, усвідомлена спроба справді захистити себе від мовної смерти через уподібнення. До речі, на мовне уподібнення страждає і переклад Валерія Громова, про що мова буде нижче.
«…існуючої семантики слів, що у суспільстві змінюється кожні 15-20 років» – це не що інше, як чергова теза про швидкий розвиток мови. Не знаю, звідки з’явився цей міт, що наша мова протягом якихось 15-20 років змінюється настільки, що через цей проміжок часу треба робити черговий переклад Біблії. Цю тезу висунув Рафаїл Турконяк. Це що ж випадає, що через кожні 15-20 років мова настільки змінюється, що попереднє покоління не може розуміти наступне, а наступне попереднє? І відбувається це на значеннєвому рівні, або як каже Валерій Громов на «існуючій семантиці слів». (Тут зазначимо, що ліпше сказати українською «наявній семантиці слів», а не використовувати кальку існуючої з московської существующей). Тобто, за 15-20 років значення слів набувають таких змін, що їх не можна зіставити з попереднім розумінням. Але що цікаво, що лексика перекладу Валерія Громова на, приблизно, 90% – це лексика, якою користувалися 150 років тому, і значення використаних слів, здебільшого, не змінилась. Решта, 10% – це слова або зі старослов’янської та інших мов, або штучноковані індивідуальні новотвори. Адже ж ми і нині розуміємо тексти Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Івана Франка тощо. То як можна говорити про те, що семантика слів змінюється кожні 15-20 років. Невже зміст слова хліб настільки змінився, що він перестав бути хлібом, світло перестало бути світлом, любов перестала бути любов’ю, ліжко перестало бути ліжком? Та навіть сама засаднича назва Євангеліє перестала означати Добру Новину (синоніми Добра Звістка, Радісна Новина, Радісна Звістка)?
Цю тезу можна розглядати як філологічний софізм і не більше. Суттєвою його слабкістю є відсутність доказів з боку Валерія Громова і якихось бодай мовно-соціологічних даних з цього приводу, наведення прикладів самих слів. На сьогодні лінгвістами різних країн написані тисячі томів праць про те, що процеси в мовах усіх народів, чи це стосується фонетики, чи ортоепії, чи лексики забирали десятки і сотні літ. Візьмімо ту ж давньогрецьку мову, якою було написано Новий Заповіт, а точніше варіянт цієї мови, який названо койне. Але нині, в українській, і не тільки в ній, лінгвістиці існує різне прочитання певних грецьких літер, що дістало назву етацизму і ітацизму щодо назви і вимови грецьких літер Ββ (бета), Ηη (ета), Θθ (тхета). В часи Ісуса Христа й апостолів ці фонеми в словах вимовлялися зовсім по іншому, ніж вимовляють нині греки. Давні греки не говорили Фесалоніки, Коринф, Февда, васілевс тощо, а казали Тесалоніки, Коринт, Тевда, базілевс. «З поділом Римської імперії 395 року грецька мова стала державною мовою її східної частини – Візантії. Протягом тисячолітнього існування Візантійської імперії койне поступово трансформувалося в середньовічногрецьку або візантійську мову» (Звонська-Денисенко Л.Л. Давньогрецька мова: Підручник для студентів відділу класичної філології та гуманітарних факультетів вищих закладів освіти, – К: Томіріс, 1997. – стор.12 ) Зверніть увагу в наведеній цитаті на слова тисячолітнього і поступово. Ця поступовість забрала час у понад тисячу років. Це ж стосується і семантики слів. А Валерій Громов говорить про якихось 15-20 років.
Шановний перекладач, як знавець багатьох мов, має знати, що мова – це не плоть, яка піддається швидкому старінню або кардинальним змінам, як організм людини. Та навіть у своєму перекладі він уживає слова та мовні елементи давно вже мертвої старослов’янської мови, надаючи їм друге життя. Мова – це досить консервативне явище, щоб так швидко змінюватись семантично, як проголошує шановний перекладач. Коли б це справді так хутко відбувалось, то ми направду не змогли б розуміти одне одного. Був би такий шалений відрив між поколіннями, що батьки не розуміли б онуків, а онуки дідів. А завдання мови – це не тільки комунікація, спілкування, але й передача досвіду, знань, звичаїв. А все це відбувається через мову. Тоді б словники української мови не встигали б не те що перевидавати, а повністю переписувати. Тому такі заяви слід сприймати обережно, і вельми обережно.
Проте ми не може заперечувати змін у мові. Справді, зміни відбуваються. Однак де це стається, в яких сферах людського життя? Насамперед, у техніці, електроніці, ІТ-технологіях, науці, жаргоні, арго. Але активна літературна лексика доволі консервативна, щоб так швидко змінюватись і приймати до свого лона неперевірене часом слова чи терміни. Шановні перекладачі, зверніть увагу нині на процес сприйняття і несприйняття фемінітивів в українські мові! Які тривають дискусії! До хрипоти! Одні заперечують, другі наполягають. Це говорить про те, що не все так швидко відбувається, як каже Валерій Громов. І цей процес триватиме ще довго, поки мова через частотність вживання не залишить те, що їй пасує до лиця. [Мова, будь-яка мова – це не пані легковажної поведінки, яка б дозволяла комусь поводитися з нею, як заманеться. І українська мова – не виняток. Нині, а з війною московщини проти України, рух за повернення до незамулених джерел української мови серед молодих людей й мовознавців, що дуже тішить, посилився. Й особливо, до повернення до правопису 1928 року.] За моїми спостереженнями і дослідженнями нових перекладів Біблії на нашу мову в царині саме лексики я не спостеріг значеннєвих змін у виборі українських відповідників до грецьких слів Нового Заповіту. Вибір слова при новому перекладі – річ більше суб’єктивна, залежить також від мовних уподобань перекладача, його лексичної естетики, запасу лексикону та етики. Етика мовця – це його ставлення до слова: поваги до нього й підвищення, захисту, пропагування, очищення від мовного бруду або зневаги й ігнорації, спотворення чи занечищення. Певною мірою перекладач може змінювати свій погляд на той чи інший термін під час обговорення й рекомендацій, але останнє слово залишається за ним, як основним автором перекладу. Це його право. Однак право перекладача не має стати абсолютом, якщо воно йде всупереч законам самої мови. Тоді якість і авторитет перекладу буде значно нижчим за своїм статусом значущости та популярности, хоч би з яких списків він був перекладений, і які б йому похвальні рецензії не писали. Оцінку дадуть самі користувачі перекладу. Але щоб вона справді була компетентна, українцям треба насамперед вивчити і знати свою мову з незамулених джерел – не зі змосковщених словників та так званих українських правописів від 33 і по 93 роки – та й останній, 2019 року ще можна вважати перехідним, не остаточним – а з української літературної класики та словників допогромного періоду і часу вже незалежної України.
Якщо шановний перекладач хотів сказати, що семантичних змін можуть зазнавати певні слова, то так слід і було б написати і навести ці приклади. Але гамузом заганяти всю мову під виглядом загальности і обґрунтовувати потребу нового перекладу – це не зовсім правильно.
На думку Валерія Громова правописні норми та ортографія також міняються кожні 15-20 років. Це випливає із наведеної вгорі тези (тут я погоджуюсь з Валерієм Громовим, що ортографічні норми змінюються, але з єдиною і головною поправкою, що зміни в українському правописі диктувалися завжди не стільки науковими критеріями, скільки, і в першу чергу, ідеологічними, що є антинауково і злочинно супроти самої української мови). Проте в даному випадку правильніше було б вести мову не про природні зміни в правописі та ортографії, а про повернення до правильного правопису та ортографії. Звісно, що постає питання, а який правильний правопис і ортографія? Як на мене, то компроміс слід шукати в правописі 1928 року, а не пізніше. Саме він і відбивав природні особливості нашої допогромної мови. Створювали його мовознавці, які були позбавлені московсько-більшовицького класового підходу й керувалися суто науковими принципами. Пізніші так звані правописи – це підгонка під московську мову та її правописні норми без урахувань українських мовних законів або неймовірно малими поступками їм.
Продовжуючи свій виклад щодо цінности свого перекладу Валерій Громов анітрохи не вагаючись каже: «ми також впевнені, що цю Книгу очікує весь духовний світ та інтелектуальний потенціал науки, освіти, просвітництва, культури, мистецтва України. Переклад «Біблія або Вічне Євангеліє» має стати фундаментом у науково-теологічних пошуках Істини та при створенні навчальних підручників і при поширені християнського світогляду та ідей креаціонізму.»
Як на мене, шановний перекладач ставить свій переклад настільки високо, що це доволі небезпечно для самого перекладу, бо може досягти зовсім протилежного ефекту. Для будь кого, хто досліджує історію перекладів Біблії на українську мову, впадає в очі щирі зізнання стародавніх перекладачів чи переписувачів про свою недосконалість, скромність, а навіть і анонімність. А тут цілковите самозадоволення і впевненість, що цей переклад є ледве не вершина перекладацького мистецтва. Я вперше стикаюся з такою самозакоханістю і вірою в непомильність свого перекладу, що вельми насторожує за всіх присяг, цитувань Біблії і посилань на Божу волю. Чи завжди й у всьому авторські запевнення слід вважати Богом надхненними і Божою волею? Це моя суб’єктивна думка. Але маю сумнів з цього приводу. В 30-х роках ХХ століття в українських протестантів теж виникли схожі думки, але жоден з них не казав про те, що це було їм від Бога. Вони зібралися разом і порадилися як бути. Вирішили звернутися до Британського біблійного товариства, а вже згодом ухвалили, що переклад Біблії на українську мову буде здійснювати Іван Огієнко, знаний мовознавець і перекладач, не протестант, а православний за віровизнанням. Звернімо увагу на те, що ці люди теж знали по кілька мов і робили переклади. Але жоден з них не проголошував, що це в них було за Божим об’явленням. Бо це випливало з історично-мовної потреби та нових реалій. А чому б не написати так: «Шановні читачі, не мені судити, чи стане цей переклад засадничим для багатьох українських християн і деномінацій, і наскільки він вплине фундаментально на розвиток української культури й науки, але виношу на ваш суд свою працю майже тридцяти років мого життя. Коли знайдете помилки, а я людина недосконала, не судіть мене суворо. Хай благословить Господь цю працю, і всі, хто небайдужий до Слова Божого, допоможуть поліпшити мову перекладу для Слави Божої!» Такі слова викликають більше поваги до перекладу й до самого автора навіть, коли є помилки чи недоліки.
Далі Валерій Громов пише таке: «відповідність прийнятим нормам літературної мови та новому діючому (правильно казати чинному) правопису;
актуальний: на часі є велика потреба в якісному перекладі Святого Письма, до того ж зробленому паралельно двома мовами, щоб допомогти людям в усіх регіонах України вивчати (хто цього потребує) та розуміти біблійну термінологію українською мовою, щоб вільно володіти нею у своєму житті та служінні.
Запропонований переклад відповідає не тільки затвердженим правилам перекладу Святого Письма, він також відповідає новій редакції українського правопису, розробленій Українською національною комісією з питань правопису та схваленій Кабінетом міністрів 22 травня 2019 року.
…хотілося б зосередити увагу на новаторської сторони цього видання Біблії – це двомовний паралельний українсько-російський переклад. Саме це Бог поклав у моє серце ще у 1998 році, це була Його воля і Його доручення мені. Бо Він як Отець дбає про всіх нас, хто живе в Україні: і україномовних, і російськомовних, і іншомовних; Він турбується, щоб усі ми на сході і на заході, на півдні і на півночі мали одну Біблію, яку могли б читати і однаково розуміти написане, щоб вона нас об’єднувала….»
Важко судити, на якій підставі Валерій Громов вважає, що його переклад відповідає всім вимога чинного правопису 2019 року. Напевно, від авторсько-перекладацького колективу «так, нотабене, додали» на всяк випадок, щоб заспокоїти затятих «націоналістів й автохтонів правопису 1928 року». Як насправді він «відповідає», подивимось далі. Та не будемо дуже категоричними, бо місцями він справді відповідає.
Але інший пасаж автора про доцільність двомовного паралельного перекладу ставить багатьох українців у ступор. Нині, коли йде запекла війна московщини проти України, проти нашої мови, робити подвійний переклад – чи не спроба це утвердити в свідомості українців нав’язаний москвинами білінгвізм на релігійному рівні. Приправлено це турботою про допомогу московськомовним носіям опанувати українську лексику. Кого з сучасних перекладачів не почитаєш, то так сердешні й турбуються за українську мову, а як почнеш читати переклади, то не знаєш за що хапатися – чи за голову, чи за словника. В свідомості людини перемагатиме якась одна мова. І та, що легко лягає на серце, і якій людина віддає перевагу – та і буде його рідною мовою. Навіть, коли батьки можуть бути різних націй і навіть рас. Другу мову когось із батьків людина може знати лише з поваги, але рідною її не вважатиме. Бо немає двох рідних мов. Це перевірено і часом і досвідом. Болівар двох не витримає. В сім’ях в Україні, де були представники двох націй – здебільшого вибирали мову московську. Українська відходила на другий план, а простіше кажучи – її забували і здебільшого нею мовчали, а не говорили, бо «Ніхто двом панам служити не може, бо або одного зненавидить, а другого буде любити, або буде триматись одного, а другого знехтує.». Через це до нас і прийшов так званий «русскій мір».
Тут лише зазначу, чи замислювався Валерій Громов як перекладач над тим, що роблячи ставку на спільній для московської та української мов лексиці, він у такий спосіб уніфікує переклад і робить ведмежу послугу українській мові, роблячи її відбитком московської? Чи задумувався шановний перекладач, що роблячи так, він не зацікавлював учити мову, а відтрунював од її вивчення. Бо навіщо читати Біблію українською, та ще й вивчати цю мову, якщо переклад око в око той самий?
«Тексти Святого Письма були адаптовані під різні категорії рецепторів і різні цілі.» Інколи доводиться читати статті на мовні теми. І що вражає в них – суцільна термінологічна занаукованість. Ну так напишуть, так напишуть, що без словника іншомовних слів не добереш, що ж хотів автор сказати. Пролізаєш мов крізь хащі безлічі слів і термінів, як у джунглях, щоб осягти бодай іскру наукової величі автора статті. Прочитав я це речення й намагався добрати глузду, що ж воно означає. І пригадав уривочок із поезії Ліна Костенко «Страшні слова, коли вони мовчать, коли вони зненацька причаїлись…» Яке слово із цих дванадцяти мене дуже напрягло? Це слово рецептори. Подумав собі та й заглянув до словника за порадою українського поета й академіка Максима Рильського. Ось що пише «Словник іншомовних слів»: «Рецептори (від лат.receptor – той, що сприймає) – кінцеві утвори чутливих (аферентних) нервових волокон у більшості тварин і людини, які сприймають подразнення і перетворюють енергію подразнення на нервове збудження». А за визначенням іншого словника іншомовних слів, виявляється, що їх мінімум чотири: барорецептори, механорецептори, терморецептори, фоторецептори тощо. Тож під які з них були адаптовані Тексти Святого Письма? Я аніскільки не сумніваюсь у заявленій компетенції перекладача. Проте, пишучи науково-богословську статтю, варто все ж таки звертати на її мовне оформлення, тим більше людям з філологічною освітою. Це стосується багатьох авторів. Їх читають і прості люди, як я, наприклад. Мова – не дишло. Як на мене, можливо простіше було б сказати – під різні категорії читачів. А можна було б написати й так – під різні категорії шанувальників Біблії, а ще простіше – для широких кіл читачів, як це заведено писати в анотаціях до книжок. Надмірна, фактично, невиправдана термінологічна занаукованість мови викладу, або так зване «терміномовлення», захаращення її зайвими, хоч і правильними з погляду авторів статей, словами і термінами – ускладнюють її сприйняття рецепторами слуху і розуму. Це вже точно, що «перетворюють енергію подразнення на нервове збудження». А наслідок – не бажання читати такі статті далі. Вам це потрібно? Пишіть просто і зрозуміло. Є над чим також подумати всім авторам.
Окремо можна було б сказати про академіка Віталія Русанівського, що написав похвальне слово до перекладу, але який свого часу доклав максимум зусиль у своїй діяльності на високих філологічних посадах в УССР, щоб українська мова не стала й не була українською, а залишалась своєрідним украінскім язичієм, щоб і за формою і за змістом наближалась до московської. Напевно, академіку і припав цей переклад, який настільки схожий на московський, як відбиток лиця у воді.
У кожного перекладача, який береться за працю перекладу Біблії на українську мову, є свої прихильники і адвокати. На підтвердження і свій захист кожен із них посилається на чимало позитивних відгуків і рецензій просто титулованих і більш титулованих осіб. Авторитети дуже важливі й до них треба дослухатись, але: «Amicus Plato, amicus Socrates, sed magis amica veritas» (Платон мені друг, Сократ мені друг, але правда дорожча. Аристотель). Читаючи позитивні відгуки, рецензії й панегірики, я не знаходжу обґрунтованих якихось рекомендацій щодо виправлення кричущих недоладностей, що просто самі впадають у вічі. І це чомусь проходить повз увагу шанованих, титулованих та іменитих мовознавців і рецензентів, що панує суцільна правописна махновщина не тільки між перекладачами, але і в текстах самих перекладів. При цьому сучасні перекладачі, делікатно, по-науковому, трошки та й «пнуть ногою» і того ж Куліша, й Огієнка (іронія долі, що Огієнко добряче критикував Куліша, що тепер і йому дістається від сучасників), трохи перепадає Хоменкові. «І те не так, і там не так, а ми ось краще.» Тут іде мова не про догматику, а про мову перекладу. Мушу сказати, що абсолютно ідеального перекладу ніколи не було, немає і ніколи не буде. Але перекладу, який би без підгонки під греко-московську традицію, що суперечить засадничому принципу милозвучности української мови та її автентичності, міг наблизитись бодай до 90% досягти можна.
А тепер переходжу до ілюстрацій.
Євангеліє від Матвія
1:2 Ἰακώβ – Яків
1:5-6 Ἰεσσαί – Єссей 1:12 Ἰεχονίαν-Єхонія;
2:17 Ἰερεμίου Єремія
1:8-9 Ἰωσαφὰτ – Іософат; Ἰωράμ – Іорам; Ἰωαθάμ– Іофам
1:11 Ἰωσίαν-Іосія;
Розглянемо грецькі антропоніми, етноніми та топоніми, які використовує при перекладі не тільки Валерій Громов, але й інші перекладачі – Павло Дубовик та Юрій Попченко. Саме вони так залюбки, без урахування української традиції і закону евфонії (милозвучности) української мови, без перебільшення, засмічують українську мову. Як я згадував вище, тут суцільний вінегрет. Великою мірою грекам було байдуже, як українці в майбутньому перекладатимуть їхні антропоніми, етноніми, топоніми тощо. Стародавні греки – молодці, чого не можна сказати про сучасних українських перекладачів, які, даруйте мені на слові, хваляться, що вони знавці грецької та інших мов. Чому греки молодці? Та тому, що вони всі одностайно тримаються свого єдиного написання і вимови. А сучасні українські перекладачі в своїх, наголошую, в своїх перекладах не можуть дати ради, як же все ж таки передавати на письмі давньогрецькі Іа-, Іе-, Іо-, Іу-?
Щоб зрозуміти ці тонкощі, хочемо ми того, чи ні, але нам доведеться трохи торкнутись деяких мовознавчих викладів. Як на це дивилася раніше і дивиться українська мовознавча наука та інші перекладачі нині?
Свого часу це питання у своїй статті «Вимова біблійних імен з й на початку» порушив знаний мовознавець і перекладач Іван Огієнко. Тут я вимушений навести цю розлогу статтю, щоб прояснити це питання для широких кіл читачів, які, можливо, не в курсі чи далекі від нього. Це я роблю лише для того, щоб українці зрозуміли, що для нашої мови – це конче важливо.
«В своєму календарі ми маємо багато імен з і + голосний на початку типу Іосиф, цебто з таким початком, що фонетичні закони нашої мови його ніяк не допускають. Як такі немилозвучні імена, зовсім неприродні нашій мові, появилися в нас й яке їх походження взагалі? Це цікаві питання, й я на них відповім у цій статті хоч коротко.
Усі ці імена — давньоєврейського походження, й ми їх знаходимо в Біблії. Давньоєврейська мова має звука J (jod) й дуже часто його вживає, чим зовсім наближується до нашої мови. Мало того, єврейська мова, як і мова українська, зовсім не терпить збігу і +голосний на початку слова та на початку складу, — в такому положенні це і в ній конче бринітиме, як й. Напр.: Josef, Jair, Jehovah, Javan, Joram, Joav, Jonatan, JoeI, Jericho, Javal і багато т. п. Як бачимо, початок цих слів, їхній і+голосна, зовсім милозвучний і зовсім такий, яким він мав би бути в мові нашій, цебто фонетичний закон початку імен й + голосний у мовах давньоєврейській та українській зовсім однаковий.
Давньоєврейська мова кохалася в таких складених іменах, що на їх початку було Jehovah, Господь; це Jehovah в іменах з бігом часу скоротилося на *Je- ho-, а пізніше навіть на Je- або на Jo . Напр.: Jehośua — Jeśu, Jаnatan, Jeroveam і т. ін. Ось чому серед біблійних імен так багато складених імен на Є– та на Йо-, що визначають у скороченні Господь, Jehovah.
Але перша наша т. зв. старослов’янська Біблія прийшла до нас не від давніх євреїв, але від греків, — св. Кирило та Методій ще в IX віці переклали цілу Біблію на старослов’янську мову, але переклали не з єврейського оригіналу, а з грецького перекладу його. Таким чином до нас дісталися біблійні імена не з їхньою оригінальною вимовою, але з вимовою грецькою, що була зовсім чужа мовам слов’янським.
Грецька мова зовсім не мала й не має звука j (наше й), — має тільки і, і вживає цього і зовсім вільно навіть перед голосними; сполучення /а-, /є-, /о-, іи- (/у), зовсім неможливі в українській мові, мова грецька вільно вживає навіть на початку слів. Ось через це грецькі перекладачі Біблії ще десь у III віці до Христа, перекладаючи власні біблійні імена, всі їх погрецизували, цебто початкові Ja-, Je-, Jo-, Ju- давньоєврейського оригіналу передали по-своєму: Іа-, Іе-, Іо-, Іи-, передали так, бо й інакше не могли, не маючи в своїй мові звука j(Й).
Старослов’янські перекладачі не пішли слідами перекладачів грецьких, цебто не знаціоналізували початку власних імен, але по-рабському пішли за текстом грецьким і запровадили до свого перекладу фонетично нам зовсім неможливі та штучні Іа-, Іе-, Іо-, Іу-. Ці форми були рідні для греків, але зовсім чужі для нас! Як бачимо, обманули нас хитрі греки й тут: самі знаціоналізували собі єврейські біблійні імена, а нас змусили прийняти по-рабському зовсім неприродні нам сполучення Іа-, Іе-, Іо-, Іу-!
Що ж маємо робити тепер? Логічна відповідь насовується дуже легко: оригінальним і святим текстом Біблії був і буде для всього людства тільки текст давньоєврейський. Як я показав у своїй статті: „ Вимова біблійних імен” (РМ чч. 67-69), давньоєврейська вимова біблійних імен зовсім природна українській мові, тоді як вимова грецька нам неприродна. Отож, маємо вимовляти тільки так, як подає давньоєврейський оригінал, цебто: Ją-, Je-, Jo-, Ju-, по-нашому: Я-, Є-, Йо-, Ю-, а не по-неприродному нам грецькому: Іа-, Іе-, Іо-, Іу-. Зрештою, наша жива мова й сама борониться проти неприродної грецької вимови від найдавніших часів і вимовляє: Єрусалим, Яків, Єремія, Йосип, Юда і т. ін. Неприродні нашій мові Іа-, Іе-, Іо-, Іу– живуть тільки в вимові церковній і російській, та почасти в вимові тієї української інтелігенції, що не орієнтується в цій справі й іде за вимовою російською.
Але грецька вимова біблійних імен не була єдина в християнському світі, — вона була неприродна також західньо-европейським мовам, чому вони за нею не пішли від початку християнства. Як знаємо, бл. Єронім (330-4І9), родом слов’янин, переклав усю Біблію на латинську мову головно з давньоєврейського оригіналу, а в вимові біблійних імен пішов так само головно за вимовою оригіналу. Ось через це в латинській Біблії (Vulgata) завжди маємо в нашій справі тільки Ja , Je-, Jo-, Ju-, напр: Jared, Japheth, Javan, Jacob, Joseph, Jordan, Juda, Jair і т. ін. Усі європейські мови так само пішли за цією природною вимовою, і всі вони в нашому випадкові дають Ja-, Je-, Jo-, Ju- на початку власних імен, цебто заховують давньоєврейську вимову.
Православні серби давно вже запримітили цю штучну нам грецьку вимову й давно вже вернулися до вимови оригіналу, а тому й пишуть у Біблії й вимовляють: Ларед, Лафет, Лаван, Лаков, Лосиф, Лордан, Луда, Лаир, Лерихон, Joнатан, Jоило, Jecej, Jоав, Jopaм, Jocaфат, Jеровоам, Jocиja, Jезавель, Jyj, Joахаз, Jона, Jоаким, Job, Jepeмиja, Jезекиль, Jован, Jерусалим і т. ін. (серби завели собі до своєї азбуки дуже всім слов’янам потрібну j зам. й, і пишуть добре й науково: ja = я, je = є, jo = йо, ju = ю). Як бачимо, серби мають послідовно проведену давньоєврейську вимову J на початку власних імен.
Грецька вимова тримається тепер ще тільки в мові російській. Російська літературна мова сильно взорувалася на своїй старій церковній мові, а тому в ній защепилася грецька вимова біблійних імен, напр: Іаредъ, Іафетъ, Іаковъ, Іосифъ, Іорданъ, Іовъ, Іуда, Іаиръ, Іерихонъ, Іессей, Іоавъ, Іосафатъ, Іеровоамъ, Іосія, Іезавель, Іиуй, Іоахазъ, Іона, Іоакимъ, Іеремія, Іезекіиль, Іоаннъ, Іерусалимъ і т. п. Усе це вимова штучна, неприродна, чисто грецька, що далеко відбігає від свого єврейського оригіналу. Українська інтелігенція, не знаючи докладно цієї справи, так само сліпо йде за вимовою російською, єдиною в цілому світі. Тільки ще самі болгари несвідомо підтримують цю штучну й неприродну для слов’ян вимову, хоч і вони вже пишуть у своїй Біблії Явалъ, Яредъ, Яфетъ, Яванъ, Яковъ. Йорданъ, Юда, Яиръ, Ерусалимъ і т. ін.
Українська мова, звичайно, мусить іти в цьому випадкові тільки за вимовою оригіналу, цебто за вимовою давньоєврейською, а вона дає: Javal, Jared-Jered, Javan, Jaakov, Josef, Jehovah, Jair, Jeri- cho, Joel, Jonatan, Joav, Joram, Jonah, Jeruśalajim і т. ін. Жива українська мова, як казав я вище, з найдавнішого часу йде вже за цим. Напр. ув Остромировій Київській Євангелії 1056 р. маємо: Єрусалимь 22. У Збірнику царя Святослава 1073 р. знаходимо: Исусъ 24 б., 254 і т. ін., — такими формами переповнена наша стара література.
Як я вже писав у ч. 67-68 РМ на ст. 343-4, греки сильно змінили навіть правдиве ім’я Христа, змінили тому, що в своїй мові не мали засобів на правдиве віддання його. Староєврейська назва була Jehośua-Jeśua, жива арамейська — Jeśu. Греки взяли цю останню народню форму Jeśu й змінили її на Ιησούς; у цій формі такі зміни: 1) не маючи j, греки передали його на початку слова через і, 2) з тієї ж причини š передали через s, 3) грецизували кінець, додавши на кінці своє s. Старослов’янські перекладчики незручно передали це через Іèñîóñ — Іисuсъ, в якому два і на початку нічим не оправдані. Але написи Іисuсъ з одним і чи и надзвичайно часті в українських пам’ятниках, зачинаючи з найдавнішого часу. За два і (їй-) на початку імени Христа в Москві довгі роки точили криваву боротьбу, що навіть покінчалася розколом Церкви. Для українців, людей західньої культури, така боротьба і дивна, і незрозуміла, чому в Україні завжди писали й тепер пишуть тільки Ісус, а форма Іисус — це форма російська. Серби пишуть так само Исус, а навіть болгари пишуть Исусъ!
Галичина територіяльно й історично все була тісніше зв’язана з культурою західньою, а тому віддавна вимовляла ці слова, про які тут пишемо, з й на початку, напр. Йосафат, Йона, Йордан, Єрихон, Яред і т. ін.
На закінчення цієї статті подаю імена з початковою й з календаря: Єзекіїль- Єзекиль, Єцакс, Єремій, Єремія, Єротей, Єроп, Йоад, Йоаким-Яким, Йоаникий, Йоан-Іван, Йоасаф, Йов, Йоіл, Йона, Йосип, Йосій, Ісус, Ювенал, Ювентин, Юда, Юліян, Юлій, Юстиніян, Юстин, Юст, Ядор, Якисхол, Яків, Ямвлих, Яникит, Януарій, Ясон.
А ось імена з Біблії: Євостей, Євусей, Єгова, Єзавель, Єрихон, Єровоам, Єрусалим, Єхонія, Єуй (євр. Jehu, серб. Jyj, рос. Іиуй), Иэав, Йоас, Йоах, Йоахаз. Йов (бер. Ijjov), Йодай, Йонатан, Йорам, Йордан (євр. Jarden), Йосафат, Йосія, Юда, Юіея, Явал, Яван, Явок, Яір, Ямврій, Янній, Яред (євр. Jered), Яфет і т. ін.
Отож, на початку власних імен пишемо й вимовляємо тільки Я-, Є-, Йо- Ю-, цебто так, як робить увесь християнський світ, православний і католицький, а не Іа-, Іе-, Іо-, Іу~, як роблять тепер самі росіяни.»
Ця статтю було опубліковано ще далекого 1939 року. За цей час в українській мовознавчій науці відбулися драматичні, а почасти й трагічні зміни. Після більшовицького терору 1929-33 років, коли були знищені провідні українські мовознавці, а український правопис 1928 року було піддано необґрунтованій критиці й заборонено, на місце репресованих мовознавців приходить зовсім інша плеяда українських лінгвістів, які, під страхом фізичного знищення, змушені були йти на угоду з тоталітарним режимом і створювати новий ідеологічний правопис. Його мета – через уподібнення з московською мовою наблизити мову українців до максимальної схожости з першою. Через це ми й досі маємо купу московських атавізмів при написанні іншомовних слів, з яким доводиться боротися новій плеяді українських мовознавців. Ці певні відступи потрібні тільки для того, щоб прояснити багатьом українцям драматично-трагічну долю нашої мови. Але, повертаючись до нашої теми, продовжу. Тільки з набуттям незалежности 1991 року українська мовознавча наука могла повернутися до обговорення тем, що протягом більшовицького панування перебували під забороною. Це також стосується і йотованости грецьких слів в українській мові. В своїй розлогій статті молоді науковці Уляна Головач та Ростислав Паранько «АДАПТАЦІЯ ГРЕЦЬКИХ І ЛАТИНСЬКИХ ВЛАСНИХ ТА ЗАГАЛЬНИХ НАЗВ НА ТЛІ УКРАЇНСЬКИХ ПРАВОПИСНИХ СУПЕРЕЧОК» порушують і це питання: «Грецька літера ι на початку слова перед літерою, що позначає голосний, передає у грецький мові голосний звук, який творить окремий склад. Однак, як зазначає «Проєкт»99 (§ 100) [тут мається на увазі проєкт Правопису 1999 року під егідою академіка Василя Німчука – М.Н.], згідно з законами української фонетики, такий голосний стає нескладовим [й], що в поєднанні з наступним голосним [а], [е], [у], [о] передаємо на письмі літерами я, є, ю або буквосполученням йо: ямб > ἴαμβος; Ясон > Ἰάσων; Йокаста > Ἰοκάστη; Юдея > Ἰουδαία; Йордан > Ἰορδάνης; Йосиф > Ἰωσήφ; Йоан > Ἰωάννης; Йона > Ἰωνᾶς; Єремія > Ἰερεμίας тощо. Узвичаєні винятки: Іонія > Ἰωνία; іонійський > Ἰωνικός; Іо > Ἰώ; Іон > Ἴων.»
Непослідовність перекладача, (і не тільки Валерія Громова, а й решти перекладачів, хто дотримується таких поглядів) а то й цілковита ігнорація цього принципу, вносить мовний розгардіяш і розхитує українську мовну традицію передачі грецьких слів з «і» на початку через йотацію. Тому мають цілковиту рацію згадані мовознавці, коли кажуть наступне: «Адаптуючи ще не вживані в українській мові грецькі назви, доцільно керуватися латинською моделлю і діяти в інтересах зближення українського правопису з нормами, прийнятими в європейській гуманітарній науці, тобто так, як це правило було аргументовано в УП28». Тут також слід згадати і розроблений ТЕРМІНОЛОГІЧНО-ПРАВОПИСНИЙ ПОРАДНИК ДЛЯ БОГОСЛОВІВ ТА РЕДАКТОРІВ БОГОСЛОВСЬКИХ ТЕКСТІВ, виданий 2005 року у Львові. Його розробники чітко відмежовують українську мовну традицію від московської, що була нам штучно і живосилом накинута.
Ιωακιμ-Іоакім. Тут дві цікавинки: перша та, що ні GREEK TEXTUS RECEPTUS (Грецький рекомендований текст), ні видання NESTLE-ALAND (Нестлє-Аланда) Нового Заповіту не подають в 1 розділі імені царя Єгоякима, що його породив Йосія. Тут зазначу, що жоден український перекладач, наголошу ще раз, жоден, не ввів його до свого перекладу, розпочинаючи від Пантелеймона Куліша і закінчуючи перекладом Юрія Попченка. Проте Валерій Громов вводить його ім’я до родоводу Ісуса Христа на підставі родоводу, поданого у 2 Царів 24:14-16, 1 Хронік 3:15-16; Єремія 27:20; Даниїла 1:1-2. Друга цікавинка та, що це імя Валерій Громов пише по-різному: в Старому Заповіті – через «и», в Новому – через «і». Незрозуміла і невмотивована правописна зміна.
Тут, volens-nolens, виникають деякі підозри, чому це так. Оглядаючи текст Синодального перекладу московською мовою знаходимо, що і вона містить його ім’я. Можемо припустити, що саме ця мотивація скерувала перекладача на внесення імені Єгоякима до родоводу Ісуса Христа. Але тут постають два питання. Перше –принцип точности перекладу, про який говориться у Передмові до Біблії: «Для сприйняття перекладу Біблії як оригіналу, твору Самого Автора, слід мати на увазі, що особливе значення при цьому набуває саме точність перекладу, майже буквальна. Бо читач не одержить одкровення від Бога через неточно або незрозуміло перекладений вірш чи навіть одне слово Писання. Перекладач Святого Письма також не має права щось вилучати з оригіналу тексту або додавати до нього, щоб уникнути будь-якого втручання в процес комунікації між Джерелом і читачем перекладу, що може поставити під сумнів саме авторство тексту.» Як бачимо, автор перекладу, ймовірно, не надав цьому великого значення, коли пішов услід, на мою думку, за Синодальним перекладом. Проблема полягає значно глибше, ніж може здатися на перший погляд. Це духовно-моральний бік справи. І це є друге питання. Річ не в самому імені Єгояким, а в особі царя, котрий носив його. Чому саме ім’я цього царя не згадано в родоводі Ісуса Христа? Щоб це зрозуміти, слід звернутись до тих подій. Якщо говорити стисло, то це був неправедний юдейський цар. Проте можуть сказати, що в родоводі Христа є чимало неправедних царів. Це правда. Але його гріх був важчим, аніж гріхи Манасії. І цей головний гріх був у тому, що він спалив, промовлене до нього, Слово Боже (Єремія 36:22-25). На відміну від Єгоякима цар Манасія покаявся, а цей – ні. Тому то його і немає в родоводі Ісуса Христа. Бог його просто витер. Як цар Єгояким відкинув Боже Слово, фактично, Ісуса Христа, так Бог відкинув і царя Єгоякима. Сам Бог не захотів, щоб його ім’я згадувалось в родоводі Його Сина. Тож як бути зі словами: «Перекладач Святого Письма також не має права щось вилучати з оригіналу тексту або додавати до нього, щоб уникнути будь-якого втручання в процес комунікації між Джерелом і читачем перекладу, що може поставити під сумнів саме авторство тексту.» Навіщо йти всупереч Святому Письму, якщо в його тексті не було імені цього царя? Навіщо додавати його лише тому, що воно є в Синодальному перекладі на московську мову? (Слід сказати, що це не стосується всього перекладу, бо його автор намагався чесно виконати свій обов’язок з максимальною точністю наблизитися до мови оригіналу, а почасти навіть і дуже.) Невже московський переклад має бути визначальним для нас? Невже ми завжди маємо жити за московським дороговказом? Нижче ми зможемо переконатись, що в певних частинах свого перекладу шановний перекладач так і не позбавився московської традиції чи залежности від неї. На жаль, цієї традиції не позбавились і ті українські перекладачі, які виховувалися в її дусі, а їхнє мовне сприйняття світу й мислення просякнути синодальним перекладом, і не в останню чергу, московською мовою.
В наступній своїй статті я вестиму мову про інші мовні особливості перекладу.
