Втілення Христа як виклик культуротворчому християнству

Втілення Христа – це кульмінація місії Бога, коли в Христі в одній Особі (Іпостасі) незлитно і неподільно співіснують дві природи та дві волі – божественна та людська. Втілення Бога Сина – це виклик кожному сповідуючому християнину, який називає і вважає себе послідовником Христа Спасителя.

Втілення Христа розділило Вічність на до і після, коли Син споконвічно існував поза людським тілом, і коли Син вічно існує в новому людському тілі, через яке і ми стаємо причасниками спілкування Святої Трійці. У чому полягає виклик Втілення?

Ми ж, культуротворчі християни, настільки захоплюємося ідеєю влади та впливу на суспільство і державу, що втрачаємо суть Євангелія, любові Христа, суть Його прощення гріхів, суть Його прийняття, суть Його жертви примирення на Хресті. Якби ми докладали стільки ж зусиль на проголошення Христової любові й прощення у Христі, на примирення з Ним і один з одним, прийняття один одного, скільки витрачаємо на агресивний захист своїх канонічних територій, структур, дат і нерідко знеособлених християнських цінностей, на домінування, вплив та владу…

У нас же, культуротворчих християн, які прагнуть домінування в житті ближнього, іншого, інакшого і ворога, які прагнуть божественної влади в суспільстві та державі, у політиці та ідеології, слова про прощення та примирення йдуть все далі в небуття. Ми більше хочемо бути національною Церквою, а не Соборною, готові приймати грішника зміненого і комфортного для нашого закритого християнського співтовариства, а не грішника інакшого, «приниженого та ображеного» (за Достоєвським), що ранить наше святе недільне богослужбове самолюбство. Ми прагнемо Божої відплати і справедливості та суду над іншим і своїм ворогом, але відмовляємось самі розпізнати й прийняти Божий суд у своєму житті, християнській громаді та країні. І все менше і рідше згадуємо, скільки прощено нам особисто, щоб примирити нас з Богом. Як у тій притчі Христовій: все більше вимагаємо повернення своїх боргів, і все менше бажаємо прощення боргів свого інакшого та ворога.

Ми ж, культуротворчі християни, забуваємо, що меч належить державі, а не Церкві. Церкві належить виключно Хрест Христовий і шлях від втілення до воскресіння, від Гефсиманського саду до відкритої порожньої гробниці Господньої. І Шлях цей – шлях примирення, прийняття, прощення, взаємодії, взаємозалежності один з одним. То чому ж ми так прагнемо відплати та кари за гріх іншого та іншого, але не бажаємо прийняти відплату та кару за гріхи свої, відмовляючись сказати разом із Христом: «Отче, прости їм…»?

Мені здається, що ми, культуротворча християнська більшість (незалежно від деномінації та патріархату), надто захопилися жадобою влади та домінування. Захопилися настільки, що хрест у наших руках перетворюється з нашої волі на меч, Радісна звістка про примирення з Богом перетворюється на непримиренні релігійні ідеології, вимога справедливої ​​кари для соціальних гріхів інакших перетворюється на нездатність усвідомити деструктивні гріховні прояви своєї християнської корпоративної несвідомості.

Читайте також:

Втілення Христа – це не тільки відповідь на сподівання Божого народу на спокуту гріхів, а й виклик культуротворчому християнству: американському та європейському, російському та українському, православному та католицькому, протестантському та євангельському.

Вірую, Господи… Шануймося ❤

Джерело: facebook.com/taras.dyatlik/

Please support us Газета Слово про Слово on Patreon!
Exit mobile version