Задоволення бажань – це не ті двері, в які слід стукати, якщо ми очікуємо, що щастя чекає на нас по той бік.
Це питання займає наш розум частіше, ніж ми хочемо визнати. І це дуже по-людськи, навіть для християн, думати про щастя як про виконання бажань: бажання виникає, бажання задовольняється. Виникає біль; з болем справляються.
Але чи ми щасливі? Не думаю, що так, з двох причин:
(1) Дуже важко досягти всього, чого ми хочемо;
(2) навіть якщо ми досягаємо, ми не задоволені.
Ми постійно рухаємося вперед, завжди чекаючи на наступну насолоду, яка зробить нас спокійними і задоволеними. Ми досягаємо її, але потім переходимо до наступної гонитви.
Ми постійно шукаємо кінець веселки, але коли він настає, ми не знаходимо горщика з золотом. Ми знаходимо лише наші порожні серця, які прагнуть наступної обіцянки виконання.
За словами Жан Жака Руссо, нами рухає «диспропорція між нашими бажаннями і нашими здібностями».i Або, як додає Артур Шопенгауер, «людина ніколи не буває щасливою, але проводить все своє життя в прагненні до того, що, як вона думає, зробить її такою».ii
Але ми не здаємося – ми намагаємося більше. Ми здобуваємо більше дипломів, заводимо більше стосунків, досягаємо більшого успіху в професійній діяльності та служінні, накопичуємо більше досягнень.
Але задоволення бажань не призводить до довготривалої реалізації чи відчуття щастя; це просто задоволення бажань. Це відчуття таке ж тривале, як їсти солодку вату: «Вона солодка на мить і за мить розчиняється».iii
Це не нещодавнє відкриття, зроблене в результаті психологічних досліджень. Людство завжди знало, що ми не стаємо щасливими, прагнучи або навіть досягаючи всього, чого бажаємо. Ось як три богослови описали апетитну природу нашої душі:
Григорій Ніський: «Бо як тільки людина задовольнить своє бажання, отримавши бажане, вона починає бажати чогось іншого і знову виявляється порожньою; а якщо вона задовольнить своє бажання і цим, то знову стає порожньою і готовою до ще одного бажання».iv
Бернард Клервоський: «Безглуздям і крайнім безумством є завжди прагнути того, що не тільки ніколи не може задовольнити, але навіть не може притупити апетит; скільки б ти не мав цих речей, ти все одно бажаєш того, чого ще не досяг; ти завжди неспокійно зітхаєш за тим, чого не вистачає». v
Тома Аквінський: «У бажанні багатства і будь-яких тимчасових благ… коли ми вже володіємо ними, ми зневажаємо їх і шукаємо інших…
Причиною цього є те, що ми більше усвідомлюємо їхню недостатність, коли володіємо ними: і саме цей факт показує, що вони недосконалі, і суверенне благо не полягає в них”.
Як я стверджую в «Парадоксі щастя», задоволення бажань – це не ті двері, в які слід стукати, якщо ми очікуємо, що щастя чекає на нас по той бік.
Це не сутність, а властивість; це не субстанція, а можливий побічний продукт.
Ми відчуваємо його лише тоді, коли прагнемо чогось іншого. «Програма стати щасливим, яку нам нав’язує принцип задоволення, не може бути виконана, – зробив висновок Зиґмунд Фройд. «Жодним із шляхів, якими ми йдемо, ми не зможемо досягти всього, чого прагнемо».vii
Або, як каже Ісус: «Бо хто хоче душу свою спасти, той погубить її, а хто погубить душу свою заради мене та Євангелії, той збереже її» (Мк. 8:35).
