Проживаючи в Одесі, я, як кажуть, надивився «пейзажів».
Уявіть собі: ви йдете вулицею Грецькою, центр міста, історичні будівлі з ліпниною. Завертаєте під арку однієї з таких будівель. Високі дерев’яні двері, що набрякли й намертво вросли в підлогу. Пройти, однак, можна, тільки потрібно переступити через чоловіка, що сидить у калюжі сечі. На голові в нього, попри літню спеку, лижна шапочка, так званий «півник». Коли ви переступаєте через «лижника», він підіймає голову і виразно вимовляє: «Ітс май лайф».
Ви піймаєтеся мармуровими широкими сходинами з тримачами для зниклих килимів повз похмурі розбиті вітражі, заповнені скам’янілими недопалками. Підіймаєтесь на потрібний вам поверх і опиняєтеся перед потрібними дверима, оббитими чорним, порізаним у багатьох місцях дерматином. Ви бачите безліч кнопок дзвінків, біля яких олівцем написані прізвища: «Півень», «Бергенштейн», «Гамсахурдіа». Але двері не зачинені, дзвінки не потрібні.
Ви потрапляєте до коридору, схожого на центральний прохід плацкартного вагона. Коридор освітлюється тьмяною лампочкою, світла якої вистачає на те, щоб побачити безліч дверей, замурований камін та фанерку з випаленим Мікі Маусом – чорним та страшним.
Назустріч вам йде людина. На відміну від придверного сидільця в лижній шапочці, ця людина страшна – схожа на зомбі, які хитаючись ходять містом, шукаючи, кого приєднати до свого пекельного сонму. Це Васятка. За його спиною видно васяткину кімнату. У кімнаті Васятки на цеглині лежить чорний матрац, а більше там нічого немає.
Щоб пропустити Васятку, що йде з рівномірною швидкістю асфальтоукладача, ви заскакуєте в туалет. Тихий, прокурений туалет, на стінах якого висять кілька кіл для сидіння на стільці. Під стелею туалету знаходиться віконце, що виходить у сусідню кімнатку, де у чорній чавунній ванні сидить намилений чоловік. Чоловіка поливає з чайника жінка в халаті із золотими драконами.
Васятка ховається за дверима своєї кімнати, і ви можете вийти. Кухня, під стінами якої стоять кілька газових плит, а прямо посередині кухні розташоване крісло із зеленою оббивкою. У кріслі сидить молода жінка у довгій футболці, натягнутій на витягнуті голі ноги. Жінка курить і мовчки дивиться на вас. За спиною жінки під стелю йде драбинка, кут закритий темною шторою. Там також хтось живе. Ви не можете зрозуміти – хто, тому що вас магнетизує погляд жінки, яка сидить посеред кухні.
Ви знаходитесь у комунальній квартирі.
Таких квартир у місті багато. У них живуть і тихі богомільні бабусі, і фіолетові від наколок карні злочинці, і кухарі нічних змін, і хмільні матері-одиначки, і цілі доброчесні сімейства – з дітьми, бабусями, котами. У кожного є кімната, сидіння для унітаза, газова конфорка на кухні та надія на щось.
Комунальна квартира – пекельний винахід молодої радянської влади, нагромадження людських життів, інтриг, скандалів, зрад та побутового непотребу. Комунальна квартира – плацкартний вагон, який тягнеться з десятиліття до десятиліття.
Настає час, коли вагон зупиняється.
Мені траплялося бачити комунальні квартири, викуплені одним господарем і повернені до свого первісного вигляду. Адже був час, коли вони не були комунальними. Квартири були великими, світлими, сповненими свіжого морського повітря людськими будинками.
Уявіть собі, так було. Камін не був замурований, на сходах лежав килим, двері в прохолодному парадному легко і пружно відчинялися назустріч галасливим центральним вулицям. У величезній квартирі, що не здавлена перегородками та перестінками, жив один господар. У нього, можливо, була сім’я, а можливо нікого не було, крім прислуги та гостей.
Темні часи перетворювали цей будинок на комунальну квартиру. Але приходив інший час і все поверталося до прекрасного, первісного вигляду.
Людина знову ставала людиною, а не мешканцем, або відповідальним квартиронаймачем. Людині поверталася людяність.
Я думаю, комунальна квартира дуже точно передає також те, що трапляється вже не зовні, а всередині людини, в нашій природі та особистості.
Створені для зовсім іншого життя, ми змушені вміщати в собі безліч «сусідів», які гризуться, шумно святкують, плачуть, сумують. Усередині нас безліч набитих мотлохом конурок, замуровані мрії, скелети в шафах. Іноді серед нашої душі стоїть продавлене зелене крісло, в якому сидить хтось, курить і мовчки дивиться на нас.
Людину перетворено на комунальну квартиру. Вона стає комунальною істотою, вмістилищем безлічі того, з чим не може упоратися, від чого мучиться, але змушений жити – з десятиліття до десятиліття.
Однак і в цьому русі можлива зупинка. Комунальна людина може стати самою собою – без безлічі «сусідів» і «кімнаток» усередині. Саме так – повернутися до того задуму, дизайну, який і був спочатку.
Можливо, серед читачів цієї замітки є люди, які переживають у своєму житті саме такий «комунальний» стан. Так не має бути. Так не було, і так може не бути.
Особистість людини може бути перетворена на «комуналку», але це точно не нормальний наш стан. Все може повернутися до одного господаря, перегородки демонтовані, сусіди розселені, світло і повітря запущені в усі куточки, камін розчищено і запалено.
Важливо тільки зрозуміти – про якого єдиного господаря йдеться. Вірю, що людина була створена Богом для особливої, не «комунальної» долі, і ця доля повинна була бути підпорядкована тільки Богові.
Біблія говорить про те, що ми «Божі раби». Він – наш господар, власник будинку нашого життя. Але, що дуже важливо, Божі раби – більше не раби нікому.
Якщо Бог володіє нашим життям, то ніякі «сусіди» та «квартировинаймачі» вже не вторгнуться у наш будинок, не поставлять там перестінки, не замурують камін, не підуть «васятками« коридорами.
Бог повертає нашому житті первісний вигляд, У Ньому – багато свободи, так багато, що нам і не вмістити всю. Він хоче повернути собі наш дім, щоб із похмурої перенаселеної «комуналки» зробити вільне, цілісне, наповнене Духом, як повітрям, житло. Нам не буде тісно у цьому будинку. Господь не стисне нас. Однак без нього будинок знову може перетворитися на ласий шматочок для безлічі «сусідів», які увірвуться в наше життя, наповнять його болісними та порочними бажаннями, розпачем, безглуздістю, хворобами.
Потрібно бути реалістами – наше життя не може належати лише нам. Крім нас у цій реальності є багато інших, часто найсильніших, страшних та злісних «сусідів», готових вторгнутися в наш будинок, наше життя і позбавити його сенсу та радості. Нам не утримати від них двері. Можливо, когось із них ми самі з радістю запросимо, не розуміючи, що хмільна руда сусідка швидко перетвориться на злісну, склочну мегеру, яка перепише на себе і нашу «площу», і нас самих.
Кого ви хочете бачити в центрі вашого дому – курця-беззаконця, який дивиться в упор, або Ісуса Христа, який заради нас пішов на Хрест, щоб дати нам свободу і надію? Про Ісуса Христа Біблія і досвід багатьох віруючих у Нього людей говорять як про Того, Хто сповнений добра, благодаті та мудрості. Якщо Він звільнить нас – будемо справді вільні. Якщо Він увійде в наше життя – його покинуть усі зайві «жильці».
Колись для мене цей процес-визволення моєї особистості, очищення мого дому почався з молитви. Я не хочу тут писати цю молитву, це дуже особисто, але я з радістю відповім вам в особистому повідомленні, просто напишіть мені про це і я поділюся.
Читайте також:
У мою квартиру, моє життя ведуть лише одні двері й лише один дзвінок біля них. Зателефонуйте, я відкрию і все розповім. Ітс май лайф, як то кажуть.
Євангеліє від Івана, 10 розділ, Христос говорить про Себе: «Я є двері: хто ввійде Мною, той спасеться».
